Святослав

У світлиці настала велика тиша. Чути було, як плеще хвиля на Дунаї, як потріскують ґноти в світильниках перед столом кметя, як важко дихають боляри. І раптом стало чути, як вирує під вікнами будинку кметя багатоголосий натовп – загрозливо, неспокійно, тривожно:

– Да проклинай! Позор! Смерт!

– Чуєте? – запитав ще раз князь Святослав.

Великий болярин Мануш нічого не відповів. Мовчали всі доростольські й придунайські боляри – вони тільки-но проходили вулицями Доростола, бачили болгар, про яких говорив князь Святослав. Їм нічого було відповісти на питання князя – не він судить їх, а Болгарія і Русь.

Князь Святослав взяв у праву руку булаву, на золотому яблуку її заграв відблиск світильників.

– Суд мій буде короткий, – почав він, – бо і мені, і руським воям, і всім болгарам, аже потягли за мною, відомо суть, як ви двоєручили, як говорили за Русь: ми з вами – і йшли супроти нас, як говорили болгарам: ми за вас – і продавали їх Візантії. І коли б Дунай не линув до моря, а стояв на місці, то вода в ньому була б червоною від крові руських і болгарських людей, яку ви, боляри, пролили разом з кесарями вашими й візантійськими імператорами. За цю велику провину вашу тільки одного ви достойні – смерті.

Коли Святослав промовив це слово й опустив булаву, боляри зрозуміли, що князь київський звершив свій суд. Деякі з них, либонь, завагались, деякі, може, готові були просити пощади. Тільки великий болярин Мануш так само стояв попереду всіх, спираючись на свій посох, і зухвало дивився в очі князю Святославу.

Тоді більшість боляр, що були боягузами все своє життя і зараз злякались заслуженої смерті, заволали:

– Помилуй, княже!

– Це – Мануш… Це Мануш і Горан звели нас! – аж надривались інші.

Один тільки Мануш крикнув, розриваючи платно на грудях:

– Не вірю я! Я з кесарем Борисом! Нехай смерть!

І ще кілька боляр, а між ними болярин кметь Горан, стали поруч із Манушем.

– Буть по тому! – промовив князь Святослав. – Вас, – він звернувся до боляр, які благали пощади, – помилую. Ідіть на бій. Вас, – він подивився на Мануша й гурт боляр, що тулились до нього, – скараю… Нехай звершиться суд!

– Зажди, княже! – хижо заревів Мануш. – Чому ж ти одних милуєш, інших караєш, а про деяких не мовиш і слова? Не токмо Болгарія іде супроти тебе, – процідив Мануш, – супроти тебе ідуть твої люди, руси…

– Неправда, – одказав князь Святослав, – ніколи рус не підійме меча проти руса, ніколи рус не зрадить свого брата і не продасть.

– Так ось тобі, княже! – крикнув болярин Мануш, щось вихопив з-за пазухи свого платна й подав князю Святославу.

– Що це? – не зрозумів князь Святослав.

– Читай.

Князь Святослав розгорнув пергамент, який йому подав болярин Мануш. Це був лист до імператора Іоанна. Тримаючи пергамент у руках, князь Святослав ступив уперед до світильників і в яскравому їх промінні став читати. У світлиці стало тихо.

Тепер усі бачили обличчя Святослава, що схилилось над пергаментом. Великі сірі його очі, високе чоло, на якому зібралось кілька глибоких зморщок, поголену голову, на якій сивіло, спадаючи аж до шиї, довге пасмо волосся, довгі сиві вуса і чітко окреслені уста, що стиха проказували написані на пергаменті слова.

Князь Святослав прочитав все від першого до останнього слова, потім згорнув пергамент, підвів голову й подивився на болгарських боляр, що мовчки стояли перед ним.

– Ти прочитав усе, київський княже? – запитав болярин Мануш.

– Прочитав, – тихо зітхнув князь Святослав.

– Так чому ж ти мовчиш?

– Я вже раніше зробив суд і сказав, що кожен, хто сукупно з вами і Візантією йде проти Русі, – покараний буде смертю.

– І навіть тоді, коли це буде брат твій Уліб?

– Так, хоч би це був і брат мій Уліб, – відказав князь Святослав. – Він разом з тобою заслужив смерті.

Князю Святославу було невимовно важко, боляче. Це, мабуть, чи не найважча ніч, відколи він став з полками своїми на захід сонця від Дунаю. Як князь руський і воїн, Святослав бачив ворога тільки перед собою і немов караючий меч падав на нього.

У цій борні йому було дуже важко, особливо важко було в останні місяці в Доростолі, і все ж він дивився тільки перед собою, бачив ворога, вірив, що неминуче переможе, бо з такими людьми, які стояли поруч із ним, не можна було не перемогти.

І от, виявляється, ворог не тільки попереду, він поряд з тобою, за спиною… І хто ж цей ворог? Болгарський кесар? Він знав йому ціну. Болгарські боляри? Він ніколи на них не спирався. Ні, його ворог – рідний брат Уліб.

Не хотілось вірити, що це так, але на столі лежить лист до імператора Іоанна, в якому сказано, що вони – боляри болгарські – згодні на мир з ромеями, віддають Доростол, але просять імператора не карати воїв, випустити їх з фортеці… І є на цьому листі підпис не тільки боляр, а й князя Уліба.

Перед ним пройшло все його життя. Він пригадав багато днів і літ, брата Уліба й зрозумів, що не тепер відступив той від покону батьків своїх і всіх людей Русі, а в далекому дитинстві, коли був несміливий і боязкий, ненавидів свого рідного брата і любив дітей варязьких і грецьких, коли мріяв про грецьку царівну, збирав і беріг свою скотницю.

І хоч князь Уліб пішов разом з ним проти болгарського кесаря й імператора ромеїв, але йшов він не перемогти, а домогтись свого – побрататись з болгарськими болярами й кесарем, щоб стати, може, й самому кесарем римського імператора.

«Руська земле!! – стогнала душа князя Святослава. – Чи відаєш ти, хто думав сидіти на князівському столі, чи знаєш, що замишляв супроти тебе син Ігоря і брат мій Уліб? І що, земле Руська, робити мені тепер з відступником братом?»

І здавалося князю Святославу, що разом із плескотом хвиль від Дунаю долинув до нього відгомін далекої рідної землі. Він ніби почув голоси князів – своїх предків, голос батька Ігоря, матері Ольги і ще багатьох і багатьох людей Русі: «Покарай його, Святославе!»

Він здригнувся і схопився за яблуко меча. Крізь розчинене вікно довго дивився на чорне плесо Дунаю, обвів поглядом світлицю, побачив на столі хліб, сіль і м’ясо і не міг пригадати, коли й хто все це поставив.

– Нехай небо розсудить, хто з нас винен! – крикнув князь Святослав. – Боги! Допоможіть мені зробити поправний суд із братом!

Пізно вночі князь Святослав з Улібом вийшли за город, на берег Дунаю. Слідом за ними йшли два воєводи. Вони одійшли далеко від стіни, так, щоб ніхто їх не міг чути. Тоді воєводи стали, а брати-князі ще пройшли вперед.