Святослав
Шрифт:
Хворіли й здорові вої. Морові хвороби прокочувались над станом. Вої тяжко страждали від застуди, шлункових хвороб та ще невідомої хвороби, від якої тіло вкривалось струпом…
Найбільше ж мучив людей голод. Князь Святослав не помилився – херсоніти напевне знали, що руси сидять на Білих берегах, але в полі не з’являлись. Коли ж самі руси з важким трудом добрались до Херсонеса, щоб купити коней і волів, то з них справді брали півгривні за одну кінську голову…
І зараз там, у пісках над Дніпром, тліють кості воїв князя Святослава. Багато їх тоді прийшло сюди – мало залишилось. Ті ж, що залишилися, ждали весни, але не знали, чи діждуться.
Серед ночі
«Теплий вітер, – раділи вони, – розжене сніги, порве мости на Дніпрі, понесе лодії додому, в Київ… Вій, вітре, дужче повівай з теплого краю!»
Вітер ніби чув їхні благання – линув і линув з моря, шугав кілька днів підряд, дужчав, вихрив, зламав нарешті кригу на Дніпрі, заходився її трощити, вивертав на кручу, гнав мимо Білих островів…
У цей же час, як не шумів між пісків вітер, як не скреготала крига на Дніпрі, але вої почули, як високо-високо вгорі, у голубому небі між хмарами, народились і полетіли до землі чарівні звуки. Там з далеких полуденних земель на північ летіли гуси й журавлі.
Це був тільки початок весни. Ще кілька днів після того шумів і гримів Дніпро, крига насувала на кригу, перла в береги, лізла на кручі. Вітер заходив з півночі, дихав холодом, іноді з неба зривався й сніжок – зривався й танув.
Проте вої знали, що настав час весни, рвалися до рідних осель, не могли далі сидіти тут, на Білих берегах над морем. І тільки на Дніпрі то тут, то там між сірою кригою зачорніла каламутна вода, вони заходились спускати лодії, ладнали в кочетах весла, оглядали вітрила…
Ранньої весни 972 року лодії князя Святослава почали одриватись від Білих берегів над Руським морем і попливли вгору, до Києва.
Князь Святослав і воєводи зважили на те, що десь над Дніпром можна потрапити в засідку. Печеніги, звичайно, вже поспішають до Дніпра, щоб зустрічати повесні гостей з півночі й моря. Вирішили розбити лодії на три частини: перша пробиватиме шлях Дніпром, друга везтиме скарби й по потребі прийде на поміч першій, третя прикриватиме рать. Князь Святослав поїхав з першою частиною. Як і завжди, він хотів бути й тепер на чолі своїх воїв…
Це був дуже важкий шлях. Якби віяла низовка, вої поставили б вітрила, і лодії летіли б до рідних берегів. Але вітер не тільки не допомагав воям, а дув і дув тепер з півночі, гнав супротивну хвилю. Вої виходили на берег, брали бечови, пробували тягти лодії. Шлях їм перетинали затоки, плавні, та й небезпечно було тягти лодії понад берегом – тут за кожним кущем міг причаїтись печеніг. Доводилось гнати лодії на веслах – проти швидкої течії, високої хвилі. Люди ж були такі стомлені й виснажені після важкої зими!
Через те й вийшло, що руські вої рушили від Білих берегів ранньої весни, але їхали повільніше, ніж ішла весна, і побачили вдалині острів Григорія тоді, коли все навкруг зеленіло, буяло, цвіло.
Передні лодії, на яких їхав і князь Святослав, зупинились біля острова, коли сонце почало схилятись до заходу. Князь Святослав велів сховати лодії у березі між кущами й попід скелями, а сторожі велів піти й оглянути острів, бо печеніги могли там ховатись у густих гаях і
ярах. Сторожі повернулись тоді, коли сонце стало зовсім низько на заході. На острові, розповідали вони, нікого немає, не видно кінського й людського сліду…Тільки тоді князь Святослав дозволив воям вийти на берег. Робити це можна було вже безпечніше – над Дніпром снувались присмерки. Коли б на лівому березі десь і сидів печеніг, він нічого не побачив би на острові.
Вийшов на острів і князь Святослав. Він добре пам’ятав цей затишний куточок на ріжку острова. Тут, недалеко від того місця, де зупинились лодії, на великій галявині під скелями, так само стояв і бринів молодим листом віковий дуб, перед яким складали жертви всі, що щасливо минали пороги, і ті, що з великим страхом до них вирушали. Князь Святослав з воями своїми клали тут жертву, коли йшли на брань. Хотів він принести жертву й тепер – щасливо закінчилась їхня путь від Білих берегів, нехай боги бережуть воїв і в порогах!
Князь Святослав став перед дубом, готуючись принести в жертву богам чорного хорта. Витягнувшись півколом, у глибокому мовчанні стояла за князем його дружина. Сонце дійшло до обрію, торкнулось скель. Темна вода линула мимо острова, далеко по той бік чорнів лівий берег.
На тлі багряного неба яскраво вирізьблювався могутній дуб. Стовбур його нагадував постать велетня, довге гілля було як простягнуті вперед руки, на гіллі висіли зотлілі ручники, пробиті шоломи, пощерблені мечі, іржаві списи…
З Дніпра війнув вечірній вітер – і заворушились, мов живі, ручники, забрязкотіли шоломи, мечі й списи, ніби хтось говорив до воїв.
– Боги вимагають жертви, – пролетіло між ними.
Князь Святослав сам приніс у жертву богам хорта й окропив стовбур дуба, промовивши:
Боги! Ми щасливо повернулись сюди, Складаємо вам жертву за поміч вашу, Боги, поможіть нам далі і милуйте, Даруйте перемогу на брані, мир на землі…Усі вої повторювали слова князя Святослава.
А в цей час над лівим берегом Дніпра, все в одному місці, де серед густих кущів стояла стара верба із збитою перуновим вогнем вершиною, кружляли й кружляли дві лелеки. Раз за разом вони спускались до вершини, де чорніло їхнє гніздо, сердито скреготали дзьобами, але, ніби злякавшись чогось, сполохано відскакували від гнізда й знову починали кружляти в небі.
Лелеки були сполошені немарно: на вершині верби, ховаючись у гіллі, сидів дозорець із луком і стрілами в руках. Під деревом у кущах сиділо на конях кілька вершників – чорних, засмаглих, у низеньких баранячих шапках і таких самих куцих кожушках, підперезані ремінними поясами, на яких висіли криві шаблі.
Один вершник, правда, одягнутий був краще, ніж інші: шапка на ньому була з соболя, оздоблена кількома великими самоцвітами, із дорогого соболя пошитий був і кожух вершника, на грудях у нього на золотому ланцюзі висіла тамга [211] із невідомим написом, шабля вершника обкована була золотом і цяткована перлами. Якби князь Святослав міг бачити вершника з тайгою, то пізнав би його – це був печенізький каган Куря, що колись під Києвом присягався йому в мирі й дружбі.
211
Тамга – княжий знак.