Тістечка з ягодами

— То що ж тоді відбувається, Мацеку? Адже я бачу, що ти весь сіпаєшся.

— Ну бо тому, — похнюпився Мацек, — що мене кинула моя мадам. Учора ввечері. І я страждаю.

— Як це кинула? Знову?

— Цього разу по-справжньому.

— Ну так. Я ще не бачив тривалішої від вас пари. Палке поєднання суцільних протилежностей.

— Докторе, прошу! — Мацек здійняв руку, наче поліцейський, який затримує вуличний рух.

— Добре вже, добре, — спробував заспокоїти його Болек. — А розповіси нам, що трапилося?

— Та я і сам не знаю. Повертаюся з тренування. Трохи запізнився, бо тестував новий посібник із боді-білдінгу. Заходжу до кухні. Вона сидить за столом. Губи затиснуті в нитку. Нерухома, тільки пальці бігають, як по клавесині. Питаю, що сталося. Вона каже, що я знову запізнився. Що це вже вп’яте цього місяця. Я мовчу. Нехай собі потриндить, виплюне жовч, бо інакше її розірве.

— Ну то й що?

— А потім вона каже, що ми з нею з різних поличок. Що там із поличок. З галактик, а може, навіть і всесвітів. Словом, повністю не збігаємося. Ви це розумієте? Питаю, чи вона когось собі знайшла, а вона на це: «Знаєш що, Мацеку? Я тут вирішую серйозні справи, а ти зразу зводиш усе до сексу». Мене аж заціпило. До якого ще сексу? Тож стовбичу і слухаю. А вона каже, що вже рік намагається навчити мене пунктуальності. І нічого. «На тренування ти можеш прийти вчасно. А на побачення зі мною на півгодини запізнюєшся. Ну а похід до кнайпи? Це ж просто жах. Бо ти або забуваєш спалювач жиру, або акурат повинен повернутися додому, щоби вихлистати свою протеїнову бурду».

— Поважна справа, — визнав Болек.

— Ще й яка поважна. Ми трохи поговорили… тобто вона жвинділа, а я стовбичив, як грубо отесана колода. І тільки белькотів: «Ну якщо ти так думаєш. Що ж поробиш».

— Треба було боротися.

— Що мені тепер дасть ця інформація, докторе, якщо вже по всьому? — буркнув він, потираючи око п’ястуком.

— А може, все ж таки ні, — намагалася потішити його я.

— По всьому, бо вона попрощалася з хлопцями. Обняла кожного окремо, особливо Шкатулу, й пішла. Бляха, я ще й контактну лінзу загубив! — Мацек кинув нам нажаханий бірюзовий погляд. — А купив ті лінзи лише три дні тому. Спеціально для неї, бо вона так любить блакитний колір. Але тепер це вже не має значення. — Він захлипав. — Треба було витратити гроші на пляшку масажної олії. Принаймні я хоч щось із того мав би.

— Сильний полиск, — буркнув Болек.

— Я можу з нею поговорити, — запропонувала Юлька.

— Навіть не смій! — крикнув Мацек. — Це нижче від моєї гідності.

— Адже ти знаєш, що в коханні часом треба сховати пиху до кишені.

— Треба. Але в якийсь момент треба її витягти, відпрасувати й одягнути. І знаєте що? Я відчуваю, що зараз саме цей момент.

Двадцять шосте

Рання прогулянка верхи. Навіть Качок, зазвичай неприязний до людей, виявляє до Мацека симпатію. З великою краплиною співчуття. Коли йому запинали підпруги, замість того щоб нервово скубати собі груди, він поклав Мацекові на плече свою велику кудлату голову.

— Дякую, старий, я буду триматися, — буркнув Мацек, гладячи його великі вуха. — Скільки зможу.

— Вона і далі не відгукується? — запитала я, а коли він покрутив головою, додала: — А сам ти хіба не можеш це зробити?

— Я не буду набиватися. Ти бачила, щоб якийсь чувак у польському фільмі після розриву тирлінькав би до баби?

— Ну, якщо ти вибрав собі такий амбітний приклад… Тоді вітаю.

— Ягодо, хіба ти не розумієш, що я боюся зганьбитися? — кинув він ламким голосом.

— Чим зганьбитися? Тим, що ти щирий?

— Що я м’який, хоч і виглядаю, як Скелясті гори.

— Скажу тобі, Мацеку, що ти гірше зганьбишся текстами про чоловіків із польських фільмів.

— А хіба не правда, що ви волієте отих Келерів із завжди готовою до пострілу зброєю?

— Ми просто спимо й бачимо, щоби нявчати для них на килимку. Ще докинь цитату про старі дупи, і я справді впаду з коня.

— Не докину, бо… бо Івонна була на два роки старша від мене. І, розумієш, мені це анітрохи не заважало.

— Ну, це вже поступ, — пирхнула я. — Отак спокійно ставитися до різниці у віці, яка вас розділяє. Цілих сімсот днів досвіду. Вона була у групі білочок, а ти всього-на-всього здобував авторитет серед зайчиків.

Він мляво всміхнувся.

— Скажи ще, що в мене є шанс знову закохатися.

— Ти так любиш сутички?

— Мало сказати люблю. Часом я замислююся, чого мені найбільше бракує. Самої Івонни чи отих її їдких укусів. І знаєш що, Ягодо? Я і справді цього не знаю.

— Цього, мабуть, не можна розділити.

— І не треба, — зауважила Аня. — Бо в цьому, мабуть, і полягає зріле кохання.

Двадцять сьоме

Вирвалася на годинку зі станції, щоби заплатити рахунки і принагідно купити собі якусь дрібничку на день дитини. Колись треба починати. Я саме кружляла по парфумерній крамниці, коли помітила масивну постать, котра із запалом спорскувала зап’ястки однією з туалетних вод.

— Мацеку, ти тут? — здивувалась я.

Мацек спочатку спробував сховатися за стійку із засобами для стилізації волосся, а потім залився інтенсивним багрянцем від чуба аж до кінчиків волохатих пальців на ногах.

— Ягодо, благаю, нікому не кажи.

— О’кей, я не знала, що візит до парфумерної крамниці — це для тебе така ганьба. Ти виглядаєш на чоловіка, котрий не ощадить на масажних олійках та автозасмазі.

— Але сюди я прийшов, аби позгадувати, — він показав на смужки паперу, напахчені парфумами. — Це був її улюблений аромат. А цим вона завжди користувалася навесні. Досить його понюхати, і я маю бажання розревітися. Тільки присутність людей мене стримує.

— А чому саме вона?

— Не знаю, — він витер повіки, цього разу обережніше, щоб не вилетіли лінзи. — Усі дівки, яких я мав до неї, були в сто разів більше в моєму смаку, ніж вона. Набагато гарніші, ніж та капризна, отруйна підколодна гадюка.

— Тоді чому ти з ними розходився?

— Бо вони були, як дешеві прикраси на ялинку. Знаєш, як воно є. В грудні купуєш собі коробку кульок. Викидаєш гроші, але несила пручатися. Такі вони всі лискучі, барвисті, обсипані блискітками, як та Болекова пацієнтка. А в лютому розбираєш ялинку і раптом бачиш мотлох. Криві, вибляклі візерунки, здряпана фарба, жахливі кольори.

— Ну а наступної зими ти знову дозволяєш себе ошукати.

— Поки трапиш на справжню кульку. Саме так було з Івонною.

— Тоді чому ти до неї не зателефонуєш?

— Бо справжній чоловік завжди поступається першістю жінці.

— І чинить нерозумно, — підсумувала Ядзя. — Бо вона єдина не ставилася до нього, як до грошовитого засмаглого огира.

— З товстим шаром олії на кузові, — додала Маріолька.

— Грошовитого? — здивувалась я.

— Ну так, пані Ягодо. Солярій, конезавод. На дуреп із дискотеки це справляє враження. А на Івонну не справляло.

— Але начебто ті дурепи були вродливіші. А для такого Мацека тіло — це головне.