Таємні стежки

Задзвонив телефон. На лінії – цурковий завод.

Гунке натякнув Хапову на пригоду з полоненими і зажадав, щоб Хапов негайно прибув у місто. Але той відмовився; хворий, виїхати не може, до того ж – мало що знає.

– Гаразд, – сказав Гунке, – я сам приїду сьогодні. Знати про це повинні тільки ви.

– Зрозуміло, – відповів Хапов. – Усе буде зроблено.

Гунке поклав трубку, одягнув китель і попрямував до машини, яка чекала на нього.

Через десять хвилин Гунке вже був у гестапо. Він виглядав суворим, холодним, але тримався бадьоро, впевнено. Це помітили підлеглі. Ціммер навіть зіронізував:

– Ви так оптимістично настроєні, ніби винуватці звільнення полонених уже арештовані.

– Ще ні, але швидко будуть арештовані, і зробите це ви!

Дальша поведінка Гунке викликала у підлеглих здивування. Через кілька хвилин стало відомо, що лейтенант Штерн викликав наряд автоматників з охорони.

Поки Штерн виконував доручення, Гунке встиг ознайомитись по карті з планом місцевості і точно з'ясувати, скільки полонених було в колоні і хто їх охороняв. Потім він викликав до себе Тряскіну.

Варвара Карпівна зайшла до кабінету:

– Ви мене викликали?

Гунке холодно сказав:

– Підготуйтесь. О третій годині дня поїдете зі мною на операцію.

Варварі Карпівні здалося, що голос Гунке прозвучав так само, як і в Роде у ту страшну ніч. Вона навіть пам'ятала речення: «Зайдіть через десять хвилин, поїдемо». Тряскіна спробувала якомога переконливіше пояснити свій стан:

– Я ще не зовсім одужала після хвороби… Якщо далеко, то…

– На цурковий завод, – не підводячи голови, відповів Гунке. – Дорога хороша, погода чудова… – Останні слова прозвучали сухо, насмішкувато.

– Я попрошу звільнити мене сьогодні, – знову заговорила Тряскіна плаксивим голосом.

Гунке обірвав її:

– Не можу! В мене зараз немає іншого перекладача.

Варвара Карпівна хотіла заперечити, але Гунке встав і різко відсунув стілець:

– Не примушуйте мене повторювати!

Тряскіна вийшла.

Їй хотілося побачити Микиту Родіоновича і порадитись з ним: можливо, він зможе заспокоїти її. До того ж вона повинна повідомити його про рішення Гунке.

Микита Родіонович вислухав Варвару Карпівну і, майже не задумуючись, порекомендував ухилитися від поїздки. Він не сказав чому, але в нього були свої міркування. По-перше, Гунке винесено смертний вирок і за ним стежать; по-друге, він, Ожогін, негайно повідомить Ізволіна про виїзд начальника гестапо на завод, а той попередить партизанів. Отже, поїздку Гунке патріоти напевно використають у своїх інтересах.

– Краще не їхати, – повторив Ожогін, проводжаючи Варвару Карпівну додому. – Час, самі знаєте, тривожний, а за містом не зовсім безпечно.

– Я спробую не їхати, – промовила Тряскіна на прощання, – мені самій дуже не хочеться…

Велика штабна машина стояла на подвір'ї гестапо. Вісім автоматників і лейтенант Штерн уже сиділи в ній. Передні місця були призначені для Гунке і Тряскіної.

Коли начальник гестапо вийшов з дверей, шофер включив мотор. Машина тихо зарокотала. Гунке озирнувся, очікуючи Варвару Карпівну. Вона не виходила.

– Штерн, викличте її! – розпорядився Гунке.

І лейтенант, вискочивши з машини, кинувся в приміщення.

Його квапливі кроки дзвінко залунали в коридорі.

Гунке зійшов по східцях і сів поруч з шофером. Минуло кілька хвилин. Мотор тихо рокотав. Тряскіної все не було.

Нарешті на ґанок вийшов Штерн у супроводі Варвари Карпівни. Вона нерішуче зупинилася біля дверей, але лейтенант взяв її за лікоть і допоміг зійти вниз, до машини. Гунке люб'язно відчинив дверцята.

«Я не можу», хотіла сказати Тряскіна, але зрозуміла, що іншого виходу немає: поїздка неминуча; якщо вона буде наполягати на своєму, то відмова може накликати на неї підозру.

Хлопнули дверцята, мотор заревів. Шофер дав короткий приглушений сигнал і включив швидкість. Машина виїхала з двору.

… В цей час Сивко, Хапов і Повелко від'їхали від лісової дороги.

– Не підведуть? – спитав Сивко і очікувально подивився на Повелка.

– Діло вірне: ці міни працюють безвідмовно… Сивко потягнув віжки на себе. Кінь зупинився. Двоколка важко осіла на ресори.

– Ходім подивимося здаля, – сказав Сивко і, зіскочивши на землю, прив'язав коня до дерева.

Вже іншим, кружним шляхом усі троє попрямували до замінованого місця.

… Від вибуху двох мін штабна машина піднялася в повітря і, перевернувшись, упала в кількох метрах від дороги. Живими залишились Гунке, есесівець-автоматник і Варвара Карпівна. Перше, що почув Гунке отямившись, – це стогін. Стогнала Тряскіна. Вона стогнала все голосніше, стогін переходив у крик.

– Тихше, ви! – засичав Гунке, боячись, що крик приверне увагу когось із лісу.

Він не сумнівався, що на місце вибуху прийдуть партизани. Піднявши голову, Гунке подивився навкруги. Навколо нікого, поруч – ліс. Не звертаючи уваги на біль, він сперся обпеченими руками на щось тверде і став на коліна. Тряскіна знову застогнала. Гунке нахилився до Тряскіної і затулив рукою їй рот. Але вона продовжувала стогнати.

Тоді він вийняв з кобури парабелум і з люттю сильно вдарив Тряскіну рукояткою по голові. Вдарив раз, другий, третій… Жінка здригнулась і замовкла.

… Пройшовши кілька кроків по дорозі, Гунке круто повернув у ліс, де сховався уцілілий автоматник, і швидко побіг, не звертаючи уваги на віття, які шмагали обличчя й руки. Він спотикався, падав, знову вставав і біг, біг, боячись відстати від солдата і залишитись у лісі самому, йому здавалося, що ззаду за ним хтось біжить, що звуки посилюються, наближаються. Гунке зупинився, різко обернувся, виставивши вперед пістолет. В очах горіли злі вогники, руки тремтіли. Та поблизу нікого не було. Навколо стояв нестерпно мовчазний і спокійний ліс. Гунке обернувся, але солдат уже зник з очей.

Пересікаючи невелику галявинку, Гунке спіткнувся, скрикнув і впав. Хтось шарахнувся вбік. Це був есесівець-автоматник.

– Пити… пити… – промимрив начальник гестапо, підповзаючи рачки до солдата.

Солдат сплюнув, витер рукавом губи. Він важко дихав: спрага мучила його не менше, ніж Гунке.

– Пити… – підводячись на ноги, прохрипів начальник гестапо.

Солдат озирнувся, відірвав од мундира клапоть сукна, який теліпався на нитці, і глухо промовив:

– Не пити, а тікати треба. Я бачив трьох чоловік… Я заплутав слід.

Гунке зблід. Значить, він не помилився, коли чув підозрілі звуки ззаду!

– Ходім, – сказав він і, зробивши крок, скривився від болю в коліні.

Вже смерком вони дійшли до болота. Зупинились. Коліно Гунке розпухло, завдаючи йому гострого болю. Але ще більше мучила спрага. Гунке облизував засмаглі губи і дивився на болото. Там була вода. Від безкрайньої трясовини віяло вологою.

Солдат-есесівець теж хотів пити і першим почав, промацуючи ногами грунт, пересуватися з купини на купину. Гунке пішов за ним.