Таємничий острів

Морози протрималися ще цілий тиждень; колоністи майже не покидали Гранітного Палацу, лише зрідка виходячи, аби навідати пташник. У їхньому домі витав незрівнянний дух смачнючих страв, які готував досвідчений кухар Наб разом із журналістом; та не всі свої трофеї колоністи мусили заготовляти на майбутнє – дещо чудово зберігалося на морозі; колоністи смакували свіже м’ясо диких качок, хором хвалили його й запевняли, що немає нічого смачнішого за водоплавну птицю.

Пенкроф і Герберт, котрий дуже спритно шив голкою вітрила, цілий тиждень працювали з таким запалом, що незабаром було готове все спорядження для бота. Завдяки сітці, знайденій разом з оболонкою аеростата, конопляних канатів їм не бракувало. До того ж ті мали бездоганну якість, і моряк не міг не скористатись ними. Вітрила він обшив міцними ліктросами; канатів вистачало, аби виготовити фали, ванти, шкоти й інший такелаж. За порадою Пенкрофа Сайрес Сміт виточив на токарному верстаті потрібні блоки, отож спорядження для бота колоністи мали ще раніше, ніж збудували сам бот. Пенкроф навіть пошив прапор і розфарбував біле тло в червоний і синій кольори, добувши барвники з різних рослин, яких на острові не бракувало. Тільки до тридцяти семи зірок, що означали тридцять сім штатів на американських прапорах, моряк домалював ще й тридцять восьму – зірку «штату Лінкольна», бо вважав їхній острів уже приєднаним до великої республіки.

– Ет, – казав він, – якщо він і не приєднаний іще фактично, то приєднаний у наших серцях!

А до спуску бота на воду прапор, під потрійне дружне «Ура!», виставили над центральним вікном Гранітного Палацу.

Тим часом надходив кінець зими, і колоністам здавалося, що вона мине без незвичайних лихих пригод, аж раптом у ніч на 11 серпня плоскогір’я Широкий Обрій опинилося перед загрозою спустошення.

Тієї ночі після напруженого трудового дня всі спали глибоким сном, коли десь о четвертій ранку їх несподівано розбудив Топів гавкіт.

Цього разу собака гавкав не біля колодязного отвору, а біля порога дверей і кидався на них, наче хотів їх висадити. Юп і собі пронизливо завив.

– Ти чого, Топе? – крикнув, першим прокинувшись, Наб.

Собака замість відповіді загавкав ще лютіше.

– Що сталося? – запитав Сайрес Сміт.

Усі колоністи швидко вдягайся, кинулися до вікон і повідчиняли їх.

Перед очима в них стелилася снігова пелена, що ледь біліла в непроглядній темряві ночі. Вони нічого не бачили, тільки чули дивний безладний гавкіт. Стало зрозуміло, що на берег пробралися якісь звірі, але їх неможливо було розгледіти.

– Що це? – крикнув Пенкроф.

– Вовки, ягуари або мавпи! – відповів Наб.

– Хай їм чорт! Вони можуть побігти на плоскогір’я! – вигукнув журналіст.

– А що тоді станеться з пташником? А поле!.. – закричав Герберт.

– Як вони опинилися на острові? – дивувався Пенкроф.

– Мабуть, перебігли через місток, – сказав інженер. – Хтось із нас забув його підняти.

– Саме так, – зізнався Спілет, – я, пригадую, залишив його, не піднявши…

– Гарний подарунок ви зробили нам, пане Спілете! – крикнув моряк.

– Що зроблено, того не повернеш! – урвав Пенкрофа Сайрес Сміт. – Краще подумаймо, що нам тепер робити!

Такі були питання й відповіді, якими перекинулися колоністи. Ніхто не сумнівався, що якісь звірі, перебравшись через місток, вдерлися на узбережжя, а тепер, піднявшись лівим берегом річки Вдячності, могли добратися на плоскогір’я Широкий Обрій. Тому треба, не зволікаючи, прогнати їх, а може, й стати з ними до бою.

– Але що ж це за звірі? – здивовано перепитували вони один одного, а тим часом гавкіт лунав дужче й дужче.

Герберт прислухався і, здригнувшись, згадав, що чув його, уперше побувавши поблизу витоків Червоного струмка.

– Це шакалові лисиці – крикнув він.

– Уперед! – вигукнув моряк.

І всі колоністи, озброївшись сокирами, рушницями й револьверами, повскакували в кошик підйомника і за хвилину спустилися на берег.

Коли шакалові лисиці збиваються в голодні зграї, вони стають страшенно небезпечні. Та колоністи, ні хвилини не вагаючись, кинулися в гущу звірів, і револьверні постріли, що розрізали вогняними спалахами темряву, змусили передні лави нападників позадкувати.

Найперше і найважливіше завдання полягало в тому, щоб не допустити чотириногих розбійників на плоскогір’я Широкий Обрій, – вони накоїли б страшного лиха в пташнику й на полі. Але звірі могли вторгнутися на плоскогір’я лише лівим берегом річки Вдячності, і щоб перешкодити цьому, потрібно було стати нездоланною стіною на вузькій смужці берега між річкою й гранітною кручею.

Колоністи відразу це зрозуміли і за наказом Сайреса Сміта побігли в той бік; чотиринога зграя кинулась за ними.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб швидко вишикувалися впоперек дороги. Поперед них стояв Топ, широко роззявивши велику пащу з гострими зубами, а за ним – Юп, озброєний сучкуватим важким кийком, яким розмахував, наче легкою палицею.

Ніч затопила все чорною пітьмою. Тільки спалахи пострілів, – а марнувати набої колоністи не мали права, – вихоплювали з темряви не менше сотні розлючених звірюк із палаючими, наче жар, очима.

– Не пропускайте їх! – крикнув Пенкроф.

– Не пропустимо! – відгукнувся інженер.

Та хоча звірі й не могли прорватися крізь живу перепону, вони знову й знову кидалися вперед. Задні лави насувалися на передні, й колоністи безупинно стріляли і рубали на всі боки сокирами. Землю встеляли купи звірячих трупів, але зграя, здавалося, не меншає, а більшає, ніби лисиці бігли й бігли через місточок на березі річки.

Незабаром хмара звірів підступила впритул до колоністів, і тепер уже не обійшлося без ран, на щастя, дріб’язкових. Герберт вистрілив і убив з револьвера звіра, що, як дика кішка, вискочив на спину Набу. Топ люто кидався на шакалових лисиць і миттю перегризав їм горло. Юп, ніби оглухнувши, нещадно бив ворогів кийком, і марно йому кричали, щоб він трохи відступив назад. Напевне, маючи здатність бачити в темряві, він увесь час був у гущі бою і лише іноді лунко свистів, що свідчило про його надзвичайне збудження і втіху. В розпалі бою він вирвався так далеко вперед, що під час спалаху одного з револьверних пострілів його побачили оточеним п’ятьма-шістьма великими лисицями, від яких він затято й мужньо відбивався.

Зрештою, після двох годин січі перемога стала схилятися на бік колоністів. Ледь засіріло небо – це зіграло, безумовно, вирішальну роль, – лисиці стали задкувати, а відтак – тікати на північ через місток, який відразу звів за ними Наб.

Коли ж зовсім розвиднилося, колоністи нарахували на березі не менше як півсотні звірячих трупів.

– А де Юп? – закричав Пенкроф. – Де наш Юп?

Юп зник. Наб раз у раз гукав його, та Юп уперше не відгукувався на приятелів голос.

Усі кинулись на пошуки орангутанга, тремтячи на саму думку, що його роздерли звірі. Колоністи розгребли звірячі трупи на политому кров’ю снігу і відкопали свого вірного товариша з-під цілої купи шакалових лисиць із потрощеними щелепами та перебитими хребтами, що переконливо засвідчувало: їм довелося скуштувати кийка безстрашного орангутанга. У його руці досі ще був уламок палиці – певне, втративши зброю, Юп не міг далі змагатися з безліччю ворогів, – а на грудях зяяли глибокі криваві рани.

– Він живий! – вигукнув Наб, схилившись над орангутангом.

– У такому разі ми його виходимо, – відповів моряк. – Глядітимемо його, як брата!

Юп ніби зрозумів і, здавалося, вдячно схилив голову Пенкрофові на плече. Моряка теж було поранено, але рани його, як і рани інших колоністів, були легкі, бо вогнепальна зброя майже весь час тримала звірів на відстані. Більш-менш загрозливий стан здоров’я мав тільки Юп.

Наб і Пенкроф віднесли його до підйомника, й лише тоді, у них на руках, він ледь-ледь застогнав. Потім орангутанга обережно підняли в Гранітний Палац, поклали на матрац, знятий із одного з ліжок, і турботливо помили Юпові рани. Судячи з усього, його внутрішні органи були цілі, але він дуже ослаб через велику втрату крові й мав сильну гарячку.