Таємниця підземної галереї

Дівчина вже скинула своє старе плаття, в якому поралася в шинку. Вона була одягнена в білу сукню, куплену Чунту на другий день після Павлових відвідин. У ній Султана здавалася вродливішою, наче й коси почорнішали. На плечі накинула турецьку, ще материну, хустку з жовтими та червоними квітами на зеленому полі.

— Ти ніколи не ходиш у шароварах? — спитав Павло.

— Носила їх, ще коли була малою…

— Ну, йдіть собі, гуляйте, — мовив Чунту. — Про що ж вам, молодим, ще турбуватись?..

Опинившись на вулиці, Павло аж закліпав очима. Старі будинки, вивіски та криві тротуари стали невпізнанними.

Білі стіни виблискували на сонці, наче мармурові. Металеві вивіски, на яких були вимальовані рум’яні булки та празькі окости, фігура кремезного моряка, що підніс до рота пляшку з іноземною етикеткою, парасольки, а поруч них — сповите немовля і напис “Речі для новонароджених” аж сяяли. До цих вивісок наче доторкнулася якась чарівна паличка, бо все мінилося барвами, змушуючи забути, що булки, окости і пляшки вже давно зникли з крамниць, що зонтики тепер можна побачити хіба у старих городян, а немовлята задовольняються пелюшками з старих сорочок та кальсонів…

І люди, яких бачив Павло, стали чарівними та лагідними, небо зробилося несказанно блакитним, а єдина непорушна у високості біла хмара нагадувала йому Султану. Хлопець купив у бабусі з зморщеним лицем два кульки арахісу, і йому здалося, що він ніколи не зустрічав такої щедрої милої душі і не їв таких ласощів.

— От і весна! — мовила Султана, притулившись до Павла. Вони мовчки прямували до моря. Але не в нижню частину міста, не на бульвар, що закрив скелі Медеї, повз які колись пропливали аргонавти, не на алеї, де тепер снували офіцери і солдати, прогулюючись з жінками од статуї Емінеску до генуезького маяка і від казино до ресторану “Чари моря”. Павло і Султана йшли на берег, який височів над пляжем Татайя.

Вулиці були немощені, без тротуарів, але обсаджені старими деревами. Хатки, помальовані в жовтий, рожевий та голубий кольори, здавались іграшковими, діти бігали у дворах босі, в латаних сорочечках. Павлові хотілося говорити Султані ласкаві слова, але вони танули у нього на вустах. І хлопець простував мовчки, тримаючи дівчину під руку і жадібно вдихаючи весняне повітря. Мовчала й Султана, нічого не думаючи, нічого не згадуючи, вся сповнена невимовного чекання.

Вони зійшли дерев’яними сходами на пляж, ступили на пісок, змішаний з черепашками. Дівчина підняла довгастеньку мушлю, тонку й рожеву, наче ніготь. Потім сіли обоє під скелею і замилувались морем. Зостались самі серед тиші і спокою. Вода шурхотливо набігала на клаптик берега і відступала, прасуючи його гігантським утюгом моря. Високі хвилі, час від часу розбиваючись, викидали клапті піни і шуміли без злості, наче гралися.

— Невже я знаю тебе давно? — спитав Павло, дивлячись у блакитну далечінь. — Мені здається, ми ще маленькими бігали на майдані…

— Так, ми були разом, — мовила Султана.

— Разом… — повторив Павло і обняв її за плечі.

Дівчина відчула, що те чекання, яке вже кілька тижнів сповнювало її душу, стало болісним і жагучим. Опустила голову йому на плече, зітхнула, глянула в очі:

— Ти ж нічого мені не сказав…

— І не треба, — шепнув Павло. — Ти ж і так усе знаєш… Тобі відомо.

І, схилившись, поцілував дівчину у вуста, відчуваючи, як повніють вони, щоб вимовити слово.

— Знаю, — видихнула Султана.

Коли зійшов місяць і море заграло блискітками, юнак вийняв з кишені золоту сережку, яку знайшов у підземній галереї.

— Хтозна, як звали ту, що носила її. Може, вона й була щасливою, та загинула давно, її вбили, — промовив сумовито. — А тобі хай принесе щастя!

— Наче краплі крові, — здригнулася дівчина, побачивши два червоних камінці, що звисали на золотому ланцюжку.

Павло почепив їй сережку на ліве вухо:

— Люби мене, Султано.

Дівчина глянула на нього, його освітлене місяцем лице сяяло.

— Я тебе люблю, — мовила, тримаючись рукою за сережку. — Нас чує море, а воно зради не простить.

Хвилі навівали прохолоду. Пахло весною, сіллю й водоростями. Павло з Султаною встали і рушили до міста, що потонуло в густій темряві. А з-за скелі вийшов Агоп і довго дивився їм услід.

Вдома мати подала Павлові конверт.

— Ось, візьми. Принесла якась дівчинка…

На клаптику паперу юнак прочитав тільки два слова: “Завтра. Йоргу”.

10. ШАНІКА

Агент вивів Фаніку з кабінету і показав на кам’яні східці. В’язень нарахував сорок вісім сходинок і опинився в кінці коридора з цементованою долівкою. Похмуре приміщення, освітлене тьмяною лампочкою, було зовсім не схоже на ті кімнати, в яких він досі побував.

У Фаніки відібрали шнурки од черевик, пояс, цигарки та сірники. Наглядач, відчинивши двері з загратованим віконцем, штовхнув в’язня до камери. Фаніка почув, як клацнув ключ у замку. Кроки агента стали глухими, а потім і зовсім затихли.

Призвичаївшись до темряви, Фаніка розгледів у камері дерев’яне ліжко і дві ковдри. На кам’яному столі — кухоль води, а в кутку — параша з дерев’яною кришкою. Похмура низька стеля наче давила йому на голову.

Лежачи на ліжку, Фаніка зважував своє становище. Намагався не думати про Марію, але вона так і стояла перед очима. Ось дружина марно чекає його з роботи, потім стурбовано розпитує сусідів…

Спробував взяти себе в руки.

“Пізніше, — подумав собі, — я матиму досить часу для спогадів…”

Щеміло серце. Потер долонею груди, та біль не вщухав. Якесь зло вгніздилося там… І вскочив у біду через те, що хотів сам упоратись із завданням. Якби попросив був Луку, хлопець вибрав би зручну хвилину, налив би в бочку води навіть тоді, коли він працював біля котла.

Кляв себе за дурість. Але раз таке сталося, коли вскочив у халепу, то самому треба й виплутуватись. А чи пощастить? Може, розстріляють, як Філімона Сирбу…

Ця думка в напівтемряві камери видалася підступним і невидимим ворогом.

“Тоді війна тільки почалася. А тепер вони вже тремтять од страху… Навіть резидент Секретної служби боїться…”

Знову пригадав розмову з Клонару. В його каламутних очах взагалі нічого не розбереш. Лице хворобливе, зів’яле.

“А коли він хоче обдурити мене?”.

В розписці, яку вимагає резидент, Сабеу Штефан мусить признатися в належності до організації комуністів. А потім його примусять називати прізвища. Тут відчинялися дверцята для зради.

Проста хитрість, шита білими нитками! Неначе компрометуючи себе, Клонару розставляє тенета для Фаніки. Підпишеш і попадешся їм у кігті. Хап — і готово.