Таємниця підземної галереї
Шрифт:
— Бідолашна дівчинка!
Дерев’яними сходами піднялися на балкон і увійшли до оббитої фотографіями квартири Аделаїди.
— Ти зостанешся тут, — сказав корчмар. — Тільки дивись, не гніви пані.
— Будь здорова, Султаніко! — мовив Горе.
Аделаїда ще трошки погомоніла з ними, і вони вийшли.
У кімнатах стояв якийсь гіркуватий аромат. На занавісках намальовані парусні кораблики, галери, каравани суден. Крізь них лилося лагідне проміння. Просторі й темнуваті кімнати були захаращені старими меблями, а товсті килими глушили будь-який шум.
— Тут тобі
І, не чекаючи згоди, взяла з скрині альбом. На пожовклих фотографіях Султана побачила колекцію вусачів, деякі були навіть з борідкою. Чоловіки ці стояли задумливі, схрестивши на грудях руки або однією рукою взявшись за високу спинку крісла. Аделаїда називала ім’я кожного з них.
— Це Пеппо, чудовий акробат, — зітхнула вона, показуючи фотографію кучерявого юнака з вусиками. — Ми кохалися з ним цілий рік в Мілані… ба ні, у Флоренції. В Мілані у мене був Джіакомо, танцівник на дроті… Ось він!
Султана дивилась на фотографії і намагалась думати про себе. Однак усе вийшло дуже несподівано. Якось не вірилось, що це вона сидить біля дивної балакучої бабусі з співучим голосом і дивиться на карточки Пеппо та Джіакомо.
І раптом нестямно заплакала.
— Що ти, — злякано вигукнула Аделаїда, — не треба, ні…
Та дівчина впала на канапу, на подушечки з вишитими на чорному бархаті котами і ревно ридала. Нарікаючи на батька, який обдурив її, плакала за Павлом. Аделаїда, теж з сльозами на очах, безперервно шепотіла:
— Не треба, ні, не можна…
Їй жаль було дівчини. Здавалося, це вона сама повернулась на кілька десятків років назад, коли так само плакала через Пеппо, а стара гардеробниця цирку гладила її по голівці і лагідно втішала: “Не можна, ні, не плач…”
Просячи Аделаїду дати на кілька днів притулок дів-чині-сироті, немовбито закоханій в одного негідника, що хоче заподіяти їй зло, Горе був певен, що хазяйка, яка тільки й марила любовними історіями, не відмовить. І справді, він не помилився.
— Ця нещасна кохає його, не розуміючи, що їй загрожує, — пояснив хлопець. — Він хоче її викрасти. І дівчина, у якої нема порадниці, може зробити дурницю. А тоді нарікатиме на себе до кінця життя. Ви зможете їй допомогти. Я розумію, ви не були матір’ю…
— Але могла нею бути! — скрушно зітхнула Аделаїда.
— Ще б пак… Хоч на кілька днів заступіть бідолашній дівчині маму! — вигукнув Горе. — Сховайте її, і батько не забуде вас до смерті…
Аделаїда підняла вгору руки і, розчулена власними словами, наче Зарах Бернар, яку вона колись давно бачила на паризькій сцені, вигукнула:
— Піди… піди і скажи батькові, що я завжди готова допомогти!
— Нехай благословить вас бог, — зрадів Горе. І побіг до Чунту.
Так Султана опинилась у Аделаїди.
Колишня циркова наїзниця приголубила її і, щоб трохи заспокоїти, розповіла, як погано повівся з нею Пеппо майже півстоліття тому.
— Мала я щире серце, — говорила Аделаїда. — Любила квіти, птахів… І сама була вродливою! Коли виїздила Геркулесом на арену, ставало тихо-тихо. Здавалося, що від мене
залежить доля всього світу. Коли я зупинюсь непорушно, світ застигне у вічному чеканні… “Ти найкраща, — шепотів Пеппо, — я люблю тебе…” Повірила йому. А він виявився негідником. Таким же є і цей, що хоче викрасти тебе.— Павло? — спитала Султана.
— Так, так… Павло, Іон, Марін… Всі вони однакові, такі, як і Пеппо! Надії, мрії… гіркі спогади! Знаєш, я багато думала… Коли б зібрати всі сльози, які я виплакала, то ними можна було б затопити землю… Павло? Він негідник… І не думай про нього, дівчинко…
Хоч вікно було зачинене, рев і стогін моря чулись досить виразно. Султана прислухалася з неприхованим с^мом. Що верзе ця пані з дитячими очима? Напевне, вона нічого не розуміє.
— Горе вам щось казав про Павла? — спитала мимоволі.
— І він, і твій нещасний татко, обидва розповідали. О, батькове серце…
— А чи сказали вони, що Горе хоче змусити мене вийти за нього заміж?
Аделаїда здригнулась і глянула на неї з острахом, ставши схожою на скривджену дівчинку з блакитними очима. Султана пошепки розповіла їй про золоту сережку, про клятву біля моря, про ненависть Горе і злобу Чунту. А море гуло і стогнало.
Аделаїді здалося, що вона почула давню любовну історію — з ревнощами, інтригами та неподіленим коханням. Витерла сльози білою мережаною хусточкою.
— І мене наставили тюремницею… Мене, — прошепотіла знесилено.
Уже смеркало, вечірні сутінки оповивали сумну кімнату з старими меблями. Султана заспокоїлась і пошепки спитала:
— Ви допоможете мені, правда ж?
Аделаїда мовчки пригорнула її до грудей. Усе відбувалося так, як і передбачав Горе. План його був простий і хитрий: одним пострілом він хотів убити двох зайців.
20. ОБЛАВА
“Піду, — думав Павло. — Хай що буде! А може це безглуздо самому лізти у вовчу пащу? Почекаю ще хвилин п’ять…”
— Ех, любов, любов! — зітхнув дядько Янку, вважаючи, що небіж переживає за Джетою.
Час минав повільно. А солдати все стовбичили на вулиці, наче вирішили зостатися там до кінця війни.
“Що робити? Мені довірили таку справу, а я тут гаюся…” В голові було порожньо, і хлопець нічого не міг придумати.
Раптом десь зафурчала машина. Павло визирнув з-за паркана і побачив таксі, що зупинилося неподалік. З нього вийшла жінка з дитиною на руках і якийсь старшина. Вони розрахувались, і автомобіль уже мав рушити.
— Бувайте здорові! — гукнув Павло і вибіг на вулицю. Збентежений дядько не встиг і рота розкрити.
— Куди тобі? — спитав водій.
— Боже милий, — заговорив Павло, — ця облава ще не скінчилась! Пане шофер, будь ласка, їдьте швидше, бо в мене вмирає дитина… Скоріш на вулицю Штефана Великого, мені до лікаря. Я пригнуся і ляжу, тільки не зупиняйтесь біля солдатів, а то запізнимось… Дорога кожна хвилина!
— А що з дитиною? — спитав шофер, уже літній чоловік, і глянув на Павла карими лагідними очима.