Таємниця піратських печер

— А може й ні,— засумнівалась Аліна. — Якщо він несповна розуму, то хто знає — може, й приховав його як слід?

Коли вони зайшли до квартири, Селестіно складав посеред вітальні речі до двох рюкзаків. Діти заходилися допомагати йому, і через кілька хвилин експедиція була готова. Хосефа попрощалася з ними на порозі. Маркос узяв один рюкзак, Селестіно — другий, і вони вирушили до садиби Мануеля.

Окрім Мочіти, там вони мали забрати двох поштових голубів, щоб уже сьогодні сповістити Мануеля, як вони влаштувались, а він переказав би Хосефі, бо збирався цього вечора до селища на збори свого кооперативу. Це була остання справа, яку їм треба було залагодити.

Їхня нечисленна експедиція нарешті була в дорозі. Попереду на дітей чекало багато цікавого: купання в морі, археологічні відкриття, ночівля на узбережжі, печери… А найголовніше, про що ані на мить не забували всі четверо, — це скарб. Чи знайдуть вони скарб у Піратських печерах?

Розділ VI НАРЕШТІ УЗБЕРЕЖЖЯ!

Через дві години вони були вже неподалік від своєї мети. Спочатку йшли стежкою, що геть поросла бур’янами, а потім, коли вона зовсім загубилась, довелося продиратися крізь чагарники. Проте Селестіно, добрий знавець цих місць, упевнено вів дітей уперед.

Та ось нарешті дісталися до маленького гірського плато і зупинились на перепочинок. Вище, метрів за сто, тяглась ущелина між двома горами.

— Це Берегова Брама, — сказав Селестіно. — Нею ми вийдемо до моря.

За кілька хвилин вони опинились у довгій ущелині між гір. Попереду блакитно мерехтіло море. Йти захаращеною камінням ущелиною було важко. Та коли вона скінчилась, перед ними відкрився чудовий краєвид.

— Погляньте! Як тут гарно! — захоплено вигукнула Аліна.

Перед ними простягалося вкрите пагорбами, чагарниками, плавнями й соснами узбережжя. А ще — море: широке, блакитне, могутнє, прекрасне і ясне, як безхмарне небо.

Вони стояли на природному спостережному пункті, звідки було видно величезний обшир суші, обмежений праворуч і ліворуч далекими горами.

— Це єдиний вихід до моря, Ніно? — спитав Пако, який притримував Мочіту, щоб вона не виривалася вперед.

— Майже єдиний, хлопче, бо є й інший шлях, там, праворуч, — показав Селестіно, — між отією горою і морем. Але це надто далеко від селища, і треба робити великий гак. Там можна проїхати на джипі.

Діти подивилися у той бік, куди показував Селестіно. Безлюдний і прекрасний краєвид тішив око. Заради цього варто було здолати важкий шлях.

— А де ми станемо табором? — роззирався Пепе в пошуках зручного місця.

Усім до вподоби припала галявина між соснами, що здалася їм сухою, чистою і тінистою. Була вона на півдорозі між берегом і струмком. А Аліна любила запах живиці.

— Гайда вниз! — вигукнув Пако і рушив схилом гори.

За півгодини вже нап’яли намет. Діти перевдяглися для купання. Вони саме допомагали Селестіно розкласти вогнище, щоб приготувати їжу, коли з-поміж сосен вибігла Мочіта, а за нею — Пепе, підперезаний червоною Аліниною хустиною.

— Це моя земля, — виголосив він удавано грубим голосом. — Я касік [4] Гуанабаю. Бачите мій пояс?

— Ура! Ура! — заплескала в долоні Аліна і почала стрибати навколо Пепе. — Я теж хочу бути касіком.

— Жінка не може бути касіком, Аліно. А ось я можу, але мені ще потрібне намисто із зубів акули… і ще одна річ.

— Яка саме? — поцікавився його брат.

— Татуювання на тілі.

— О! Так! — заплескала знову Аліна. — І я себе розмалюю. Я буду «касікою».

4

Касік — індіанський вождь.

— Ні,— заперечив хлопчик. — Тільки чоловіки…

— Так! — підвищила голос Аліна. — Я буду «касікою»! Я розмалюю себе! Хочеш ти цього чи не хочеш!

— Та годі вам сперечатися, — втрутився Маркос, усміхаючись, і вказав до моря: — Нумо, наввипередки!

Зчинивши великий галас, діти помчали до берега. Селестіно лишився в таборі готувати сніданок. На узліссі у Пепе спала хустина, і йому довелося зупинитись, щоб підняти її. Коли він нарешті добіг до Індіанської бухти, товариші почали кепкувати з нього.

— «Касік» програв, — вигукнула Аліна. — Він слабак.

Вода була тепла й прозора, і дітям захотілось помірятися силами в плаванні. Пако виявився неабияким плавцем: весь час був першим. Вони пустували, бризкаючйсь водою. Точилися справжні морські баталії.

— Здаюсь, — загукав Пепе, коли на нього напали всі гуртом. — Здаюсь, бо…

— Дивіться! — перебив його Маркос. — Он там, у кущах…

— Що там? — запитав Пепе. — Нічого не бачу.

— Я теж, — прошепотіла Аліна.

— Там хтось є,— запевнив хлопчик. — Гілки загойдались.

Діти прикипіли очима до берега, вичікуючи. Жодного звіра вони не помітили. Отже, якщо чагарник ворушився, то це була людина. Але хто? Може, за ними хтось стежить:

— Дивіться! — вигукнув цього разу Пако. — Там знову заворушилось.

— Піду погляну, хто там, — сказав Маркос і без зайвих вагань поплив до берега. Він вийшов з води й заглибився в нетрі.

На якусь мить діти розгубились, та потім, ніби змовившись, кинулись за товаришем.

— Маркосе! Маркосе! — покликала Аліна, продираючись крізь хащі.

— Я тут.

Вони зійшлися на галявині, де висока трава була прим’ята.

— Ось погляньте, — показав Маркос на трохи витолочене місце.

На вологій землі було видно сліди босих ніг.

— Сліди людини, — сказав Пепе. — Досить великі. Має бути хтось високий.

Аліна притулилась до брата.

— Може, це той божевільний, про якого говорив касир Антоніо? — спитала вона.

«Хасінто» — промайнуло в кожного. Звичайно, це був Хасінто — той старий, що блукає берегом і лякає людей. Їх бентежило, що за ними спостерігає той волоцюга.

Аліні стало моторошно. Водночас її розбирала цікавість, де живе той чоловік і де тримає своє майно. Звісно, якщо воно в нього є. Припущення, що Хасінто давно знайшов скарб, викликало в Аліни Острах. Маркос теж непокоївся.

— Я не люблю, коли за мною підглядають, — виголосив він. — І хто знає, може, він і досі тут.