Таємниця жовтої валізи

Прибравши собі ім’я Еванжелісти Торічеллі і оболонку жителя цієї прекрасної планети, Ерл почав допомагати недозволеними методами, користуючись тим, що катонці в інтелектуальному відношенні стоять вище своїх братів по Розуму.

Ерлу симпатизував Великий Герцог, отож йому досить легко зійшла з рук розробка методу знаходження дотичних до кривих, що певною мірою прискорило виникнення на планеті диференціального числення. Зрештою це йому так легко минулося ще й через те, що самі земляни вже були на правильному шляху розв’язання цієї проблеми. Потім катонець довів існування атмосферного тиску. Це вже було занадто. Тим часом Ерл-Еванжеліста намагався відкрити метод виготовлення надточних лінз, щоб дати землянам змогу побачити Катон. Але цьому пощастило запобігти (вони — земляни — досі б’ються над розгадкою лінз Торічеллі).

Знову задзеленчав телефон. Тепер дзвонив сам Великий Герцог. Він уже все знав. Виструнчившись, я вислухав накази.

— По-перше, всім колоністам слід негайно розпочати підготовку до евакуації з Землі. По-друге, оскільки поява Ерла збіглася з завершенням робіт по створенню Генератора Поля, треба заручитися його згодою щодо повернення на Катон. За моїми підрахунками, планета вже очуняла після зіткнення з кометою. По-третє, в разі відмови Ерла повернутися на рідну планету (а це не виключено, бо, судячи з його перебування в барі, він поводиться не так, як належить справжньому катонцю) його слід негайно одіслати в сімнадцяте століття, стерши в його свідомості всю інформацію, пов’язану з Катоном. Цим самим буде покінчено з Ерлом-катонцем, залишиться тільки Еванжеліста Торічеллі — землянин, автор ряду наукових відкриттів…

Через день в газеті “Форте Джемеллі” з’явилося повідомлення такого змісту:

“З психіатричної клініки “Лігініо Браско” втік хворий. Видає себе за знаменитого фізика і астронома минулого Еванжелісту Торічеллі. Для довколишніх небезпеки не становить. Хто зустріне цю людину, просимо дзвонити по телефону 45-34-280”.

Я поклав газету. Незважаючи на те, що операція пройшла успішно, мені чомусь було сумно. Ерл не жалкував за тим, що його позбавили безсмертя. Землянам воно поки що ні до чого. Я дивився на старовинний портрет Торічеллі, силкуючись зрозуміти його вчинок. А Ерл — цей геніальний флорентієць, з глибини віків комусь адресував свою глузливу посмішку. Кому?

Ох, уже ці тарандули!

Старі Хлівці свого роду унікальне село. Більше такого села, мабуть, немає ніде. До чого вже там люди розумні — просто жах! Що не глянь — то новоявлений Ньютон чи Ломоносов. Та навіть і серед них Омелько Трутень вирізнявся своїм талантом. Такий уже тямущий чоловік був, а особливо в техніці, що на весь район, та де район, на всю область не знайдеш. Щоправда, цей талант виявлявся у дещо незвичному навіть для самих старохлівців аспекті. Часом вони тільки руками розводили, угледівши черговий винахід Омелька. Але що вже мастак був чолов’яга до всіляких там хитромудрих штук, того ніхто не заперечував. Чого він тільки не вигадував!

От хоча б історія з ніччю. Цілісінький місяць Омелько заважав своїй дружині куховарити. Все щось видивлявся та приглядався. Аж нарешті, незважаючи на жінчині протести, почав у тій печі копирсатись. А під самий Новий рік узяв та й проїхався на ній центральною вулицею села. Возила та машинерія Омелька, куди він тільки хотів. Із димаря стовпом валував дим — у печі горів вогонь і варились усілякі страви. Залізна механічна рука, схожа на людську, готувала — встигай тільки рота роззявляти. І їстива теж була сила-силенна.

Їздив так Омелько па чудернацькій печі, лякаючи сусідських собак та котів, гусей та качок, аж поки не приїхала комісія із якогось там товариства технічних новацій. Обдивлялися ту піч, як їм тільки заманеться. Знайшовся, правда, один розумник, що поліз, було, аж у димар, витяг звідти якусь цеглину — піч і стала. І що вже не робили, вона ані руш.

Наступну свою ідею Омелько втілив у життя, не виходячи із стодоли. За якихось півроку змайстрував ракету і, поки до здивованих сусідів та жінки дійшло, що то мав бути, взяв та на ній кудись і чкурнув.

Із тиждень шукали Омелька, аж поки з Місяця не прийшла звістка, що Омелько Трутень зі Старих Хлівців на саморобній ракеті прилетів туди услід за першою Місячною експедицією.

Що тут було! Годі й розповідати. По-перше, стався величезний міжнародний скандал. Дійсно, що ж воно таке діється на білому світі? Захотів якийсь там Омелько полетіти на Місяць — узяв і полетів. А що коли всі захочуть податися? Що тоді буде? По-друге, негайно зняли з посади голову колгоспу, який не зумів провести відповідної виховної роботи серед членів артілі.

Новий голова Сірко відразу підшукав ключика до Омелька-феномена. Поставив його на баштані сторожем. І йому добре, і люди спокій мають. Омелько ж собі цілісінькі дні про щось мізкує та й помаленьку сторожує. І все було б добре, якби не оті тарандули.

А почалася ця історія так. Якоїсь ночі хтось із старохлівців бачив, що за селом, десь у районі баштану, щось світилось. Ніби комета впала. Зранку голова поїхав довідатись, що там діється. Аж глянь, а баштана катма. Бігом до куреня. Омелько ще спав.

— Сякий-такий, де кавуни подів? — до нього.

Той довго прочумувався, поки второпав, чого від нього хочуть.

— І здались вам оті кавуни, — бурчав Омелько, вилазячи навкарачки з куреня, заразом протираючи руками заспані очі, — краще погляньте, що я для наших механізаторів дістав, — і він махнув рукою в бік двох яворів. Сірко глянув і мало не зомлів. Неподалік височіла ціла гора найрізноманітніших запчастин до колгоспної техніки. Чого там тільки не було! Аж за серце взявся бідолаха.

— Де ж це ти… — тільки й спромігся видушити з себе голова.

— То тарандули, — із загадковим виразом на обличчі відповів Омелько.

…Тої ночі прокинувся Омелько від якогось шуму. Виповз із куреня і… остовпів. На баштані вештались якісь дивні створіння і щось шукали.

— Гей, ви, чого вам тут треба? — загукав до них Омелько. — Ви що, не бачите, що це колгоспна ділянка?

Одна з істот повільно розтулила свого жаб’ячого рота?

— Що значить — колгоспна? Не розумію, що ти хочеш цим сказати? — прогугнявила потвора.

Була вона якась зелена, із витрішкуватими, завбільшки із добряче блюдце, очима і широченним, аж до самісіньких вух, ротом. Вуха теж були якісь незвичні — еліпсовидної форми, відстовбурчені, вони чуйно реагували на будь-який шум, обертаючись навколо своєї осі. Омелько витріщився на невідомих істот і смикнув себе за вуса, однак привиди не зникали. “Тут щось не те”, — подумав він і знову перейшов у наступ:

— Ви що, гадаєте, Омелько — цілковитий дурень, і вам усе те безкарно минеться?

Істота, похитуючись на своїх тонких ногах, підійшла до Омелька і простягла йому кавун.