Таємний посол. Том 2

Вражений король тихо промовив:

— Ти спокутував свій гріх щиросердим зізнанням, сину мій. — Він поклав свою пухку, але важку руку на плече Спихальському. — Що ще тривожить твоє серце?

— Я дізнався — теж випадково, — що великий підскарбій Морштин, якого ваша величність осипала своїми щедротами й прихильністю, доносить французькому посланникові де Бетюну про все, що діється в Речі Посполитій, а також пише листи секретарю міністерства Кольєру в Парижі… А це вже пряма зрада, пся крев! — вилаявся пан Мартин, та зразу ж схаменувся і почервонів. — Прошу вибачити мене, ваша ясновельможність…

Собеський зблід від хвилювання й гніву.

— О пан Єзус! Що я чую! — вигукнув. — Я багато що знав, але щоб пан Станіслав зазіхнув на корону — повірити цьому не можу!

— І я не повірив би, коли б не чув на власні вуха, хай мене грім поб’є! — підтакнув королеві Спихальський.

— А пан Морштин! — не міг заспокоїтися Собеський. — Скільки я зробив йому добра! Якими почестями і милостями осипав! Возвів у чин сенатора і великого підскарбія Речі Посполитої! А він… Зрадник, бидло, а не шляхтич! — Король почав лаятись, як простий жовнір. — Якщо все це правда, він заслуговує найлютішої кари!

— Яких доказів потребує ваша ясновельможність? — спитав Арсен, побоюючись, що Собеський обмежиться тільки вибухом гніву, а потім згасне.

Король нахилився до своїх співрозмовників і рішуче сказав:

— Мені потрібен речовий доказ, що недвозначно свідчив би про вину Морштина і Яблоновського! Мені потрібен хоча б один лист! І то — негайно! Бо днями відкривається вальний сейм, і на ньому вирішиться — яким шляхом піде Річ Посполита: чи підтримає Австрію у війні з турками, чи спокійно дивитиметься, як султан проковтне її, щоб згодом проковтнути й Польщу. Ви мене зрозуміли, панове? — І підвівся.

— Зрозуміли, ваша ясновельможність! — підвелися також Арсен і Спихальський.

— Тоді я чекаю на вас найближчим часом… Перед вальним сеймом. Ніяк не пізніше! Запам’ятайте!

— Не забудемо! Постараємося, ваша ясновельможність!

— І ще одно: моєму секретареві, панові Таленті, можете цілком довірятися… Бажаю вам успіху!

6

Три наступні дні, що минули після зустрічі з королем, Арсен майже не спав. По черзі з паном Мартином вони стежили за кожним кроком великого підскарбія і не спускали очей з дверей його кабінету, намагаючись серед безлічі людей — слуг, охоронців, відвідувачів, гостей і родичів — виявити того, хто був зв’язковим між ним і французьким посланником. Однак це нічого не дало. Підозра могла впасти на кожного, хто заходив до Морштина, але ж прослідкувати за всіма не було ніякої змоги.

— Так ми ніц не зробимо, холера ясна! — лаявся нетерплячий Спихальський. — Скоро сейм, а ми тупцюємо на одному місці… Що подумає король?

Ще більше олії у вогонь підлив королівський секретар. Пізно ввечері, вдягнутий простолюдином, він перестрів Арсена і пана Мартина біля костьолу, де вони товклися серед челяді Морштина, пильно назираючи за кожним незнайомцем, який міг одержати листа від довіреної особи великого підскарбія, і, схопивши їх за руки, шепнув:

— Панове, король все ще сподівається на вашу спритність… Матимете щось важливе — негайно йдіть до сеймового палацу. Постукаєте тричі в бічні двері лівого крила. Я чекатиму на вас…

Королівський секретар зник так же раптово й непомітно, як і з’явився.

Арсен напружено думав. Що робити? Як виявити серед багатьох десятків людей, що оточують щодня Морштина, ту єдину людину, якій сенатор довіряє свої найбільші таємниці?

— Чому мовчиш, Арсене? — зашепотів схвильовано Спихальський. — Хай йому грець, якщо ми з’явимося до короля з порожніми руками, він матиме повне право назвати нас брехунами!

— Мені здається, пане Мартине, що ми почали танцювати не з того боку, — задумливо промовив Арсен.

— Як це розуміти? Говори ясніше!

— Бачиш, я подумав, чи не краще б нам спостерігати за будинком де Бетюна? Якщо ми там помітимо кого–небудь з оточення сенатора, то це означатиме, що нападемо на вірний слід.

Спихальський закліпав очима.

— Гм, а знаєш, може, ти й маєш рацію! І як це ми не додумалися до цього раніше?

— Ще не пізно. Ходімо!

Будинок французького посланника, розташований недалеко од Вісли, був їм відомий, і через півгодини, спітнілі й захекані, вони опинилися перед ворітьми, що вели в глибину парку.

Ніч була безмісячна, але не темна. Порошив дрібний сніжок, замітаючи сліди на безлюдних вулицях. Десь гавкали собаки.

Друзі обійшли все обійстя посольства й переконалися, що, крім головного під’їзду, з боку Вісли є невелика хвірточка, якою користувалися не тільки влітку, а й зимою: недалеко від берега темніла свіжопрорубана ополонка, з якої, мабуть, носили воду для господарчих потреб, а обсаджена деревами алея за високим дощаним парканом була розчищена од снігу.

— Доведеться стежити за обома входами, — сказав Арсен. — Ти, Мартине, залишайся тут, а я піду на той бік… Тільки дивись не засни!

— Заснеш тут у бісового батька! Адже доведеться лежати в снігу, а не в перині.

— Більше ніде, — погодився Арсен, оглядаючись довкола. — Берег голий, хоч би кущик який… Тож заривайся якомога глибше і справді не засни, бо замерзнеш.

Арсен підштовхнув друга. Спихальський відійшов кроків на п’ять від стежки і плюхнувся у пухкий замет. Арсен притрусив його снігом — тепер жодна собака не запримітить.

— Ну, дивись пильно! Трапиться що — свиснеш. А я пішов…

Арсен зник у темряві.

Годину чи й дві Спихальський почував себе добре — під боками м’яко, немов і справді в перині. Хотілося спати, але він відганяв сон, хапаючи губами ніжний чистий сніг та смикаючи себе за вуса.

Однак з часом стало холодно. Спочатку мерзли ноги, потім — руки, а згодом йому почало здаватися, що він лежить не в кожусі і не в добрих чоботях, які справив минулої осені, а зовсім голий. Дріж хвилями прокочувався по тілу, а зуби так цокотіли, що, мабуть, було чути на той бік Вісли. І що найгірше — він боявся поворухнутися: а як хтось з–за рогу стежить за хвірткою або, навпаки, хоче вийти з посольства і виглядає з–за тину? Коли б був сам — утік би звідси, але було соромно перед Арсеном, який теж десь лежить, як і він, і якому також, мабуть, не тепло.

Звернуло за північ. І раптом до його слуху долинув легкий скрип снігу. Спихальський зціпив зуби, щоб не цокотіли, і глянув ліворуч, звідки долітали ті звуки. Може, йде Арсен?

Але ні. То не Арсенова постать, не його хода. Незнайомець був невисокого зросту і злегка накульгував на одну ногу. Йшов обережно, оглядаючись і прислухаючись. А наблизившись до хвіртки, зупинився й обережно натиснув на клямку. Хвіртка була замкнена. Незнайомець вилаявся:

— Йолопи! Скільки разів попереджував: у середу не замикайте!