Таємний посол. Том 2

Коли Спихальський закінчив свою не дуже веселу розповідь, гетьман зітхнув і сказав:

— Одіссея ваша, панове, справді цікава, і ми ще коли–небудь продовжимо нашу розмову про це. А зараз, пане Мартине, я хотів би почути твою думку про становище в Україні… Чи правда, що все Правобережжя — то є напівпустеля, як мовить пан Яненченко? Що Корсунь, Умань, Фастів та інші колись багатолюдні міста зараз лежать у суцільних руїнах, стали пристановищем для дикої звірини?

— Так, пане, то все правда.

— Тобто ти хочеш сказати, що весь той край поспіль позбавлений людності?

— Ну, це не зовсім так, вельможний пане… Люди там є, де більше, де менше… Так, у Фастові ми бачили три душі — стару бабусю і двійко дітей…

— Це все одно що нічого, — замислено промовив гетьман. — Отже, якщо край майже безлюдний, то він, можна сказати, нічий… І якщо Річ Посполита проявить хоч трохи наполегливості і бажання, то зможе повернути ті землі в лоно матері–ойчизни?.. Про це щойно мені говорив пан полковник…

Спихальський був прикро вражений таким поворотом думок воєводи. Так от з якою метою приїхав Яненченко! Отже, Юрій Хмельницький затіяв чергову зраду? На цей раз вирішив відступитися від султана і переметнутися до короля? Але ж це означатиме, що проти Польщі стане не тільки Порта, а й Україна та Москва! Чи тут, може, щось інше?.. Щоб не виявити своїх справжніх почуттів, він обмежився непевною відповіддю.

— Я не думав про це, ясновельможний пане… Але якщо гетьман Юрій Хмельницький відсахнеться від турків і знову почне служити його мосці королеві польському…

— Юрій Хмельницький тут ні при чому, і ми не можемо розраховувати на нього…

— Пробачте, але я думав, що пан полковник прибув від гетьмана.

— Навпаки, пан полковник втік од нього, боячись позбутися голови… Юрія Хмельницького до уваги ми можемо не брати: він не має ніякої сили. До того ж це напівбожевільний, якого султан терпить тільки заради його імені…

— Я не знаю, що розповідав ясновельможному панові пан полковник, але я гадаю, що вступ коронних військ на терен України викличе опір як турків, так і Москви…

— Війська — так… Але хто ж каже посилати військо?.. Туди треба послати розумних, відважних і відданих людей, таких, приміром, як пан полковник. І хай вони збирають звідусюди козаків, хлопів, різних гультяїв, саджають їх на пустирища і служать з ними Речі Посполитій!.. Над цим треба подумати і доповісти королеві та сеймові. Ми ще повернемося до цієї розмови, панове. А зараз, я гадаю, вам потрібно одне — притулок, бо, я бачу, пані Вандзя мріє про баняк гарячої води, чисту білизну і спочинок… Панове нічого не матимуть проти, якщо деякий час поживуть сусідами під одним дахом? — звернувся Яблоновський до Спихальського і Яненченка і, не чекаючи відповіді, ніби ця справа вирішена, додав: — Тут поблизу є у мене невеличка садиба, зараз слуги відведуть вас туди… Я вважаю, що і пан Яненченко, і пан Спихальський віднині перебувають на моїй службі?..

— Так, ясновельможний пане, — в один голос відповіли Спихальський і Яненченко.

4

Зовсім незатишно почувався Юрій Хмельницький у своїй немирівській фортеці на Викітці. Під його ногами горіла земля. Доведені до відчаю безконечними поборами, знущанням і глумлінням, селяни і міщани навколишніх сіл і містечок тікали в ліси, збиралися в купи і нападали на татарські й турецькі загони, що розбрелися по Поділлю збирати ясак. А коли по краю прокотилася чутка, що із Запорожжя з’явився якийсь Палій з козаками і б’є турків, у Тульчині, Джурині, Тиврові та Шпикові спалахнули справжні повстання. Їх очолили Абазин, Іскра та Самусь.

З огляду на те, що в селах і містах людей залишилося мало, особливо чоловіків, повстанські загони теж були малочисельні і не могли оволодіти Немировом. Однак вони завдавали відчутних ударів турецькій адміністрації та окремим невеличким татарським загонам. Палій же одного разу навіть спробував увірватися в Немирів. І хоча йому не пощастило захопити посад, Юрій Хмельницький не на жарт перелякався. Він послав двох гінців до кам’янецького паші з проханням прислати полк яничарів або чотирьохтисячний татарський чамбул, але повстанці тих гінців перехопили і повісили на роздоріжжі, при в’їзді до Немирова. Це вкрай зіпсувало настрій гетьманові.

— Ми повинні щось робити, — заявив він на раді, куди були запрошені всі старшини — турецькі, татарські й українські. — Не можемо ж ми сидіти у фортеці… І вийти з неї, щоб пройти Поділлям, вогнем і мечем покарати розбійників, теж не можемо: вони захоплять Немирів… Єдиний вихід — пробитися комусь у Кам’янець і привести від паші сильне підкріплення…

— Двоє уже наклали головами, — обережно сказав Многогрішний, боячись, аби вибір цього разу не впав на нього.

Всі мовчали. Ще стояли перед очима спотворені обличчя повішених, яких тільки сьогодні поховали. Нікому не хотілося поділити з ними гірку долю.

— Однак їхати комусь треба, — промовив після паузи Азем–ага. — Справді, ми опинилися в скрутному становищі.

Ненко і Младен переглянулися. Кожного третього дня вони таємно зустрічалися з Арсеном Звенигорою, розповідали йому про все, що робиться в стані гетьмана. Однак істотних новин не було, бо і сам гетьман давненько вже не одержував ніяких звісток від візира та паші. Вони не раз говорили, що потрібно комусь їхати в Кам’янець, щоб там з перших уст дізнатися про наміри турецького командування.

— Дозвольте поїхати мені, — тихо сказав Ненко, потискуючи непомітно батькову руку.

— З ким? — швидко запитав Азем–ага.

— Гадаю, що самому найкраще.

Гетьман схвально кивнув головою.

— Я завжди був про цього молодого агу найвищої думки, — звернувся він до всіх. — І мені теж здається, що одному легше пробратися непоміченим, особливо вночі…

Коли Младен і Ненко після ради залишилися самі, Младен схвильовано прошепотів:

— Ненко, сину мій, я розумію, що тобі треба їхати, але заклинаю тебе — будь обережний! Адже сам знаєш, що ризикуєш головою.

Ненко досі не міг звикнути, що його називають сином, що за нього щиро турбуються і непокояться за його життя і добробут. Ніколи раніш, відколи себе пам’ятав, ніхто не проявляв про нього ні найменшої турботи, як і взагалі про всіх яничарів, людей без роду й родини, і тепер йому було і якось незвично, і дивно, і разом з тим радісно–бентежно на серці. Такий настрій не полишав його вже півроку, з того часу, як він визнав Младена за батька, а Златку — за сестру.

— Не турбуйся за мене, татку, — заспокоїв він старого. — Адже я поїду не сам…