Такий він був...

Як тільки роздавався перший гудок, фабричні брами замикали і на подвір’ї залишались вартувати Гофбавер і Шмідт. Не раз робітники дивувалися: невже їм праця дорожча за життя? Правда, в останній хвилині і вони збігали в підвал, але хто міг би зрівнятися швидкістю з двома-трьома літаками, коли б вони відлучились від ескадрильї і, маючи окреме завдання, взяли трохи праворуч над мале містечко, в якому дві фабрики працювали для війська і до того ж був важливий міст над річкою?

Наближалась історична весна сорок п’ятого року. Тепер уже на фабриці не було двох гудків. Був один, і розлягався він уже десь біля десятої вранці. Тоді робітниці, що мали дітей, бігли за ними до садка і, схопивши їх, швидко збігали в підвал. Не одна з них казала: «Має моя дитина згинути сама або я сама, то краще хай нас уб’ють бомби разом». Корпусів було кілька, і доводилось бігти з одного до другого подвір’ям чи довгими коридорами.

Якщо був би і другий гудок, то і так було б пізно: літаки були б уже над містечком.

Деякі робітники загалом не сходили до підвалів. Он сидить на купі глини один. Шапку на голові придержує руками. Начебто так можна захистити її від страшної небезпеки. Поруч нього сидить другий німець і спокійнісінько курить люльку. Біля них пробігає Шмідт у горішній кут фабричного подвір’я, де ще одна брама.

— Сходити в підвал! Чому тут сидите? — запитує швидко.

Робітник виймає з рота люльку, вибиває з неї попіл об чобіт і каже:

— Вісім тонн румовиська і сталеві машини на голову. То краще вже зразу тут, на землі.

* * *

Був ясний ранок. Початок березня. Намерзлі вночі льодові бурульки грали веселковими вогнями у провесняному сонці. Під парканами цвіли проліски, поруч латок старого, хрупкого снігу червоніли дзбаночки вересу. Білі гірські вершки купалися в розсяйній синяві. Хотілося жити.

Залунав гудок. Як звичайно, як щодня. Ще навіть не було десятої.

— Летять! — відізвався німець до свого сусіда, що, як і він, сидів на подвір’ї під час тривоги. Той потакнув головою і насунув шапку глибше на голову.

Летіли, пролетіли. Шум моторів слабшав за горами. Але що це за ескадрилька, що виринула з-за гір?

— Вісім! — сказав німець.

Передній став швидко знижуватися. За ним решта, як ключ журавлів за провідником. Наче червона квітка вицвіла з першого. Хвилинку яскравіла на тлі синяви. Негайно повітря пронизали страшні вибухи. Раз-по-раз, один за одним. Курява з розвалених будівель і дим пожарів бухнули в небо й закрили сонце іржавим туманом.

Ставничі вибігли з садка. Попереду Омелян, держачи за руку Марточку. Марія була ще в кімнаті, одягаючи швидко на Івася курточку. Стала на порозі і — немов би хто ножем розрізав будинок! Він захитався, безодня зачорніла й закурилася перед самим порогом кімнати. В неї полетіли люди, на них посипалося румовисько і посунули сталеві машини.

Стовп куряви піднімався з улоговини. Спалахували фосфорові бомби й горіли будинки, горіли вулиці містечка.

Розлетілися комини фабрики, ніби побудовані з дитячих кубиків. Тихо стало на виробництві. Тільки ще врядигоди вибухали часові бомби. Пожарні сторожі й амбулянс опам’яталися перші. Поспішали на допомогу.

ВІЙНА СКІНЧИЛАСЯ

Безпечно жилося людям на господарствах, по селах, а ще коли вони лежали оподалік великих битих чи залізничих доріг. Вправді, баварські селяни були тверді, як скелі, що височать над їхніми полонинами, а проте, якось жилося нашим скитальцям. Бауери-господарі сиділи під хатою та покурювали люльки, або йшли до пивної побалакати з іншими господарями. З сірої давнини їхні дружини працювали тяжко на господарстві. Вони робили й те, чого не роблять жінки у нас: косили, двигали тягарі, були як робоча тварина. Часто можна було бачити суху, запалену на сонці людину, як їхала на ровері, тримаючи через плече косу. Якби не чорна широка спідниця, можна було б подумати, що то чоловік.

І від наших скитальців бауер вимагав такої ж праці. Але цьому спротивився Микола, мовляв, працює він за двох, а його дружина має праці в хаті вдосталь. І справді, щоб годити господареві, Стефа зайнялася домашніми тваринами і робила те, що досі господар: доїла корови. Тож і ця праця відпала бауерові. З середньовіччя він звик бути февдалом і мати кріпаків, мав їх і тепер.

Довго ще Марія не могла видужати з поранень і страшного нервового шоку, якого зазнала під час бомблення фабрики. Наче могутній подув торнадо відкинув її тоді з Івасем назад у кімнату. За нею посипався груз, скло з вікон, приладдя, і все це змішалося з тілами батьків і дітей, що ще не вспіли вийти з кімнати.

Щойно під вечір рятівничі бриґади відкопали присипаних у тих частинах корпусу, що ще стояли, або у сховищах. Тих частин корпусу, що зовсім завалилися або згоріли, ніхто й не розкопував. Там і залишилися Омелян з Мартою. Вісім тонн румовиська і сталеві машини стали їхньою могилою.

Два місяці пролежала Марія в лікарні. Але ще довгий час після того треба було лікувати розхитані нерви. Довго ще не знаходила вона собі спокою і, коли засипляла, зривалася й кричала спросоння. Інколи і на яві кричала й ридала, пригадуючи загибіль рідних. Часом була близько самогубства.

Та час ішов. Врешті, в лікарні було повно таких самих людей, з такими ж або ще гіршими втратами. Бо Марії залишився, принаймні, синок. Під час нальоту він потерпів менше, і давно вже був у дядька. І його, як і Василя, бауер виганяв на роботу: громадити сіно, пасти худобу, доглядати дріб. Не буде ж задарма їсти хліба. Обурювався і лаявся, що, крім тих нероб, які вже має, мусить прийняти ще один рот до хати.

Але війна кінчилася, і він побоювався. Хтозна, який лад настане, і чи ці самі ости не стануть якими бурмістрами або комісарами? Тож прийняв мовчки Марію, коли Микола привіз її з лікарні.

З радістю зустрів Марію Фік. Не бачив її довгі місяці і тепер стрибав і вертівся, як тільки вміє пес. З плачем тулилася до нього Марія, кажучи, що нема вже його пана і ніколи ніхто з них не побачить уже його та Марточки. Що розумів з того пес?

Цвіли сади, на альпійських луках синіли терличі і золотіли ключики, і був травень. І було ще кілька днів тривоги, якийсь хаос, стрілянина по лісах. Хтось ішов і їхав в один бік і в другий, і тривожні вістки непокоїли й так війною вичерпаних людей. Ніби міст мали висадити в повітря, але самі мешканці вночі вийняли міну. Ніби їдуть і йдуть і вже за горою.

На домах повисли білі плахти, на ратуші появились американський і англійський прапори. І відкіля їх взяли мешканці?

А вранці в’їхала в тісні вулички старовинного містечка змоторизована колона кольорових американських військ. Гриміли бруком танки, котилися гармати, і темнолиця людина розглядала з цікавістю новий світ, якого не бачила ніколи.

Війна покінчилася. Для тубільців. Вони повернуться до щоденних зайнять, відбудують міста, фабрики, і край їхній знову розцвіте й стане зразком для інших. Але яка доля чекає тих, що забрели в чужий край, що не мають рідної землі під ногами? Що чекає їх завтра, тих, що, як Жуки, збереглись від нещастя, і тих, що, як Марія, втратили найдорожчих?

А таких було теж немало.

ДЛЯ НИХ ПОЧАЛАСЯ

Літо. Тепле, яскраве. Від снігів на горах відбивалося сонце, розливало гаряче, ясне сяйво в долини, на узбіччя гір, на полонини. Німці садили кукурудзу, обкопували картоплю і з полегшею зідхали: «Богу дякувати війна покінчилася!»

Брескви й морелі цвіли перші. Від них рожевіли стіни баварських будинків і рясніли садки. Потім забіліли груші, що пнялися по стінах домів, розмальованих великими картинами, найчастіше з святого письма, з улюбленим мотивом: св. Христофор несе на плечі Христа з земною кулею в руці. Так, садки гарно цвіли, буде садовина, будуть знамениті тірольські яблука й груші, що вже самі заглядають у вікна. Як гарно, все таки, жити, як хороше, мирно, привітно!