Такий він був...
Шрифт:
Пристанув біля воріт якогось дому й заскавучав. Тонко, тужно, боляче.
Морозна ніч стояла над світом.
ЦЕ — ПРИЯТЕЛІ
Пан Омелян Ставничнй виходив до школи, як надворі було ще темно. Бо була зима, і «східній час», що його ввели нові володарі, зганяв людей з ліжок на дві години раніше.
Брав з собою перекуску, не дуже ситу, прощався з дружиною, кидав погляд на сплячих дітей і швидко виходив. Потім на сходах гомоніли ще його кроки, стукали ворота і все стихало.
Але сьогодні він спинився за воротами: біля них лежав зіщулений,
Омелян нахилився й доторкнувся пса. Його шкіра була холодна, і він, здавалося, не дихав.
— «Замерз! — майнула думка. — Треба викинути падаль».
Омелян взяв пса за голову, намацав пальцями живчик: серце ще билося, поволі, слабо, але билося. — «Ще живе, — подумав, — але все одно він нікому не потрібний, якийсь приблуда. Хай собі замерзає». — Потягнув пса на вулицю, щоб кинути в рів. Разом з псом увійшов у круг світла, що падало від вуличного ліхтаря. Кинув оком і застановився.
— «Яснобронзова шерсть… чорна цятка, біла зірка… Хто мав такого пса? Зараз, зараз!»
Пригадував м’який, жіночий голос: «Ти моя біла зірочко, ти моя шовкова рукавичко з чорним ґудзичком, ти моя…»
Хто це так говорив до пса ?
— «Ах, це ж Галя, дружина Дикого! Та ж то в них був пес з білою зіркою! Може це він? Але що мав би він тут робити?!»
Ці думки не дозволили Омелянові покинути замерзлу тварину. Він взяв її на руки і заніс до хати. Розказавши дружині про свої здогади, дав їй вказівки, як спробувати оживити замерзлого пса, а сам пішов до школи.
Марійка поклала пса в холодній комірці і стала розтирати його шкіру вогким холодним шматтям. Робила це обережно, бо замерзлі члени тіла крихкі й можуть зломитися. Під впливом хатнього тепла вони стали розмерзатися. В холодній купелі вони одержали свою звичайну тугість, і пес почав дихати. Він був зовсім знесилений.
— «Шкіра й кості, — подумала Марійка. — І навіщо Омелян його приніс ? Невже це той веселий, гладкий пес Диких? Брудний і ввесь у реп’яхах, з пораненими ногами. Але якщо це він, то мусить відізватися на своє ім’я. Як же його кликали?» — Марійка не могла пригадати.
Пес відкрив очі. Були вони ще без виразу. Єдине, що можна було в них бачити: голод.
— «Ах, він голодний!…» — подумала Марійка.
Хапаючись, пес їв молоко з хлібом. Так, пізнати було, що давно не їв нічого путнього. Нагодувавши приблуду, Марійка поклала його в комірчині і прикрила теплою ганчіркою. Перший раз по довгих місяцях Фік заснув у затишку людського житла.
Вернувся зі школи Омелян. Негайно почав розпитувати дружину, чи вдалося їй оживити задубіле сотворіння.
— Так, я таки напрацювалася над ним. Але він дуже виморений. Я нагодувала його, і він заснув.
— Знаєш, мені таки здається що це пес Диких. І я пригадав, що його кликали Фік. Якщо це він — відізветься на це ім’я.
Ставничі увійшли до комірки. Пес спав твердим сном. Таким, яким спить людина, що після довгої й тяжкої хвороби виграла бій зі смертю.
Омелян прикуцнув і потермосив тварину. Фік відкрив очі, зірвався на ноги, але був надто слабий і заточився. Страх перед чужими людьми примусив його загарчати, вискаливши зуби.
— О, бачиш, ще й кусати береться! А ти казав мені рятувати його. Може скажений? — Марійка зі страхом відступила.
— Фік, Фік! До ноги! — крикнув
Омелян.Пес поглянув на Омеляна, і його карі очі почали набирати розумного виразу. Почав нюшити. Разом з своїм паном він був декілька разів у Ставничих. Щось знайоме нагадував йому нюх. Щось знайоме … щось знайоме …
Нараз він наче прокинувся, немов вернулась свідомість: він радісно заскавучав, підповз до Омеляна і лизнув йому руку.
Фік зрозумів: він був у приятелів.
Пізнали його тепер і Ставничі. Але разом з тим виринула у них тривожна думка: що ж сталося з його господарями?!
Здогадалися аж після того, коли повернувся назад їх лист, в якому повідомляли вони Диких про пса і запитували, що з ним зробити. На коверті було написане: «Виїхали. Нема адреси».
Фік залишився у нових господарів.
З НОВИМИ ГОСПОДАРЯМИ
Фікове життя наладналося.
Нові господарі відгодували його, а дбайливі руки Марії вилікували його боляки й рани. Найтяжче було вигоїти ноги. Від порпання в смітниках, серед скла і бляхи на них було чимало ран. Вправді, пес дбайливе вилизував рани, і вони гоїлися, але на тому місці поставали тверді й нерівні рубці, що тріскали і кривавились. Тепер у вигоді та теплі все стало заживати.
До нових господарів Фік теж поволі звикав. З часом він переконався, що справжні господарі його перестали існувати. Голод і холод бездомности були тяжкою школою життя, що ще раз стала йому у пригоді.
Як же виглядав його день на новому господарстві?
Прокидався Фік вдосвіта разом із господарем, який питав у пса, як йому спалося і чи вночі не полохали страшні сни. Чи розумів пес питання, чи просто радів увагою, але виляв хвостом, скавучав тонко, уривчасто, як це роблять пси на знак радости. Іноді, коли господар гладив Фіка по голові або поклепував по спині, підстрибував і намагався лизнути його обличчя або шию. Цю звичку мав він ще здавна.
Коли Омелян виходив із хати, Фік миттю вибігав слідом за ним на вулицю, брав у нього торбинку з перекускою і, як колись ковбасу, ніс у зубах. На порозі школи господар відбирав її, поклепував пса по голові і наказував вертатися додому. Фік, навчений змалку слухати наказу, вертався, дряпав лапою двері і вітав господиню, радісно виляючи хвостом. З’ївши свій сніданок, лягав на килимок і подрімував.
Згодом прокидалися діти: чотирилітня Марточка і однолітній Івась. Тепер уже вони цілком володіли Фіковим днем. З Марточкою він грався, ховаючи її іграшки по кутках. Або брав в зуби її ляльку чи м’ячик і бігав довкруги стола, а дівчинка доганяла його з криком: «Фік, Фік! Віддай лялю!» Багато було в них і інших ігор.
Івась рачкував по підлозі. До нього Фік підходив обережно, давав тягати себе за хвіст і вуха, або служив хлопчикові за драбинку, якої той придержувався, щоб стати на ноги.
Як і всі пси, Фік любив дітей. Може, вважав за свій обов’язок доглядати їх і гратися з ними. Ділила ж сім’я з ним харчі, яких ніхто в ті часи не мав доволі.
Під час прогулянок по вулиці він знайомився з іншими особами. Але, треба сказати, псів не любив, і часто між ним і новим знайомим доходило до поєдинку. Мабуть, Фік добре пам’ятав боротьбу за кістки, знайдені на смітниках, і болячі рани від зубів противників.