Тамдевін

Дорога була майже безлюдна. У густих сутiнках вже за Добромилем побачила самотню фiгуру на дорозi. Зауважила її лише завдяки «пiдсвiтцi» на одязi. Провiнцiйна гусяча звичка – ходити в сутiнках посеред дороги. У непохитнiй впевненостi, що водiї тебе бачать здалеку…

Марiйчина хата

Марiйка стояла бiля розчахнутих навстiж ворiт, чекала, запнувшись у вовняну картату хустку.

Серце пiдстрибнуло, закалатало. Я вискочила з машини, не заглушивши мотора. Подруга обiйняла мене, вiдсторонилася, аби роздивитись. Її очi сяяли.

– Чого стоїш на холодi? – дорiкнула їй. – Ти ж сказала – крайня хата за розлогим дубом. Я б не заблукала!

– Хто вас, пiтерських, знає! Ще трохи – i кордон. Пояснюй потiм хлопцям на заставi, як ти опинилася в прикордоннiй зонi.

Я з насолодою втягнула носом вечiрню прохолоду:

– Боже! Яке повiтря! Роби, Марiйко, з цим повiтрям закрутки – i продавай у мегаполiсах. Попит гарантовано!

Марiя засмiялася.

– Заїжджай сюди, – показала рукою. – Сюди давай, за стодолу.

У сiнях дерев’яної хати зi мною чемно привiталися дiвчатка-бiлявки, Оксанка й Наталочка. Вони зашарiлися вiд обiймiв та поцiлункiв, розгубившись, перезирнулися. Не знали, чи можна вже розгортати подарунки, а чи краще без зайвого поспiху вийти з пакунками в сусiдню кiмнату i вже там дати волю цiкавостi. Дiвчата були майже одного зросту, хоча одна вже в третiй клас пiшла, а друга лише мiсяць тому стала першокласницею. Першокласниця не мала верхнiх переднiх зубiв, вона дуже кумедно й зворушливо виглядала, коли усмiхалася.

Марiйчин чоловiк Петро посивiв та схуд. А мама – панi Оля – залишилася такою ж, якою була в часи нашого студентства. Уже тодi вона видавалася нам старшою жiнкою, особливо через спрацьованi руки з синiми випуклими жилами. Я пам’ятала її покрученi пальцi з хворими суглобами та темними трiщинками на загрубiлiй шкiрi. Панi Оля накривала на стiл – притрушувала щойно зваренi вареники смаженою цибулею. Запах у хатi стояв такий, що рот миттєво наповнився слиною. Вже й забула, як пахне цибуля, смажена у свiжому смальцi.

– Давно на тебе чекаємо. Давай одразу за стiл, доки не вистигло! – закомандувала Марiя. – Усе решта – потiм.

– Обiцяла молоком вiдпоювати, – нагадала я, побачивши стiл, – а наготували, як на весiлля.

– Йой! – озвалася панi Оля, вiдставляючи вбiк макiтру з варениками i розв’язуючи фартух. – Я ще корови не здоїла. Зара буде молоко, зара.

Вона збиралася негайно бiгти до стайнi.

– Панi Олю, – зупинила її, – це в мене жарти такi недолугi. Бовкнула, не подумавши. Давайте їсти, бо ж слиною вдавлюся…

Господиня розгублено озирнулась на доньку.

– Мамо, – пiдтримала мене Марiйка. – Онде ж молоко стоїть, у ринцi. Лишень би хотiли…

– Воно несвiже, вранiшнє, – не вгамовувалася панi Оля.

Мене ця фраза розчулила остаточно.

– Несвiже вранiшнє?! – повторила я. – Нам би по наших Львовах та Пiтерах таке несвiже пити. У паперових пакетах молоко й за мiсяць не скисає. Бо з консервантами! А ви кажете, несвiже вранiшнє…

Марiя вже стояла з рушником напоготовi бiля рукомийника – точної копiї «умивальникiв начальника» iз книжки дитинства.

Я iз задоволенням пiдбила знизу металевий патичок з бумбочкою на кiнцi – отримала порцiю води з бачка… Нiби вчора це було: лiто, село на Iвано-Франкiвщинi, ситцева сукенка з круглим комiрчиком, з плямами на животi вiд роздушених вишень, сачок для метеликiв у руцi, бабця кличе обiдати… Де тi «мийдодири» дитинства? Ось один з них – людям служить, не протiкає, не шкутильгає, на пенсiю в дровiтню не збирається.

…Стiл аж просився на полотно. На святковiй, вишитiй маками скатертинi, парувала в глиняному полумиску гiрка вареної картоплi з пiдталою грудкою вершкового масла. У поливаних макiтрах – вареники, щедро притрушенi золотисто-коричневими шкварками зi смаженою цибулею: бiлi вареники окремо, темнi – окремо. Першi, мабуть, з картоплею чи сиром або i з тим, i з тим навпiл. А другi – з квасною капустою. Знаю. Якби були без шкварок, ще б засумнiвалася – раптом солодкi, з маком? Бо ж темнi. Хоча, коли я востаннє їла вареники з маком? Мабуть, ще в дитинствi, у баби в селi, коли на кожному городi маку росло повно. Картину зваблення довершували маринованi бiлi грибочки, огiрки з палець завбiльшки та домашнiй грубо порiзаний сир, политий жовтою сметаною.

Вiдчула лютий голод, немов не їла три днi. Ми гамiрно всiлися, я взяла собi на тарiлку темних вареникiв і не втрималась, одразу вiдкусила. Не вiдгадала, вони виявилися з капустою та гречкою навпiл.

Петро тим часом витягнув з глибин старого рiзьбленого креденса пляшчину без етикетки. З одного погляду на неї стало зрозумiло: це самогон.

– А може… – вiн зробив красномовний жест, обвiвши страви на столi розкритою догори долонею, – по келишку бiмберу за зустрiч?

Я негайно погодилася:

– За законом гармонiї – тiльки бiмбер!

До такої гостини i справдi пасувало не що інше, як домашнiй самогон. Ковток прозорої рiдини проклав гарячу стежку вiд горла до шлунка. Петро, зауважила, випив мiнералки.

Поступово, за розмовами, наїлися як удави.

А тодi вже панi Оля пiшла до стайнi, прихопивши низенький ослiнчик, цинкове вiдро та шматок змоченої в теплiй водi марлi – аби обтерти коров’ячi дiйки.

– Я з вами! – пiдхопилась я. – Подивитися хочу.

– Ходи, дитино, ходи, – й загримiла дійницею попереду.

У стайнi стояв теплий коров’ячий дух, пахло сiном. Руда вгодована красуня, ремигаючи трав’яну жуйку, хитнула головою, немов хотiла зiгнати рогом докучливого ґедзя зi спини. Ще й хвостом енергiйно махнула.

– На-ай, Зозулько! – прикрикнула на неї жiнка, провела рукою по коров’ячому боцi, обмила дiйки. Присiвши на ослiнчик, примостила відро мiж розчепiрених колiн.

Першi цiвки молока дзвiнко вдарили в металевi стiнки. Я знала, що через кiлька секунд звук змiниться, з дзвiнкого перетвориться на м’який, шиплячий, й зiб’є на днi мiцну пiну. Пiд тугими молочними струменями вона почне рости у вiдрi, немов тiсто в дiжцi. У дитинствi любила ходити з бабою доїти корову, стояла збоку, простягаючи горнятко з намальованим пiвником та вiдбитою бiля вушка емаллю… Обережно торкалася верхньою губою теплої пiни, i вона залишала менi бiлi вуса.

Як передати фарбами усi всотанi в дитинствi i майже один до одного повторенi зараз кольори, смаки, запахи, враження?…

Петро, вiдправивши дiвчат спати, курив на ґанку. Марiйка збирала зi столу.

– Що у вас з Олегом? – вiд порогу зустрiла мене питанням. Так, нiби ми не закiнчили розпочатої розмови. Або нiби вона продовжила свої думки вголос. – Щось серйозне?

– Сама не знаю… Сваримося весь час. Або мовчимо. Не вiд розумiння мовчимо, а вiд байдужостi. Та й ще п’є вiн, Марiйко…