Танці шайтана

Прошка подав рум'яний пиріжечок «козі».

— Снімі лічіну да будем трапезнічать.

Але Тимко не схотів розбиратись. А втяг пиріжок під шкуру і розкошував наїдком, невидимим для інших. А пиріжечок із хрусткою шкоринкою, був щедро начинений такою смачною та пахучою урдою, що аж ведмедиця занепокоїлась.

Перестала хрупати пересушеними бубликами, а потяглася до «кози».

Нюхтила, поводила порваними ніздрями і уркотіла.

Тимко випростав руку із недогризком пиріжка і запхав у пащу звірині.

Сам надкусив пиріжок із калиною, той, що підхопив зі снігу.

Прошка нахилився до «кози» і зашепотів:

— Слиш, Мєлашка! Марьванна тєбя прізнала! Вот тєпєрь ти єйо і кормі. Да смотрі мнє, пальци єй в пасть нє запіхівай далєко. Звєрь вєдь, одначє! А я сбєгаю — чарку опрокіну для сугрєву!… Да ти нє боісь — она нє сорвьотся с цепі! Кольцото в носу. Больно єй — страсть как. Нос у звєря — слабоє мєсто! Прошка наче й обережно відкривав кришку козуба, та сорока все ж випурхнула з неволі. Мов шуліка, кинулась до їжі. Вхопила окрушину пирога з горохом і пофуркотіла на очеретяний дах корчми.

Прошка щось закляв про якусь ввитяг зелений штоф і запхав його за пазуху. А тоді бігцем через двір і якось боком ускочив у чорний отвір корчемних дверей.

І зразу ж з-за тину і з-за зрубу стайні повитикались дітлахи. Зовсім малі і старші, а за ними і чепурні дівчата в свитках і кожушках. Одна з веселих дівчат у червоних чобітках з підківками так просто пританцьовувала. Щоб усі, значить, чули, як дзвенять її чоботи. Вона ближче всіх підступила до лицедіїв і витягла із мережаної хусточки маковик.

— А маковик він любить? — І шкірила білі рівненькі зубки.

Тимко ледь-ледь утримався від слів і, згадавши, як мукала німа з Грушок, замукав: «так, так!» і закивав козиною мордою.

Дітлахи зареготались на те мукання «кози».

Дженджуриста дівчина хотіла вломити кусник від маковика, але варені із меду та маку, а потім ще й пресовані, солодощі не піддались. І тоді дівчина усю плитку «козі». «Коза», як вже змогла, запхала Марьванні межи ременів намордника медовий гостинець. Марьвання зауркотіла, заплямкала, пускаючи просто потьоки слини. А тоді враз піднялась і затупцювала на місці, бо далі її ланцюг не пускав.

Вся юрба дітлахів завищала, заплескала в долоні, зареготала. Та врах ведмедиця опустилась на всі чотири. І наче рикнула якимось утробним риком. Тут із корчми викотився Прошка і пострибав, якось дивно викидаючи ноги, мов танцюючи.

І одночасно з поля у ворота біля корчми вступала невелика валка разодягнених гайдуків. Всі, як один, у синіх жупанах і вовчих волохатих шапках. Були при шаблях і самопалах за плечима. І вели п'ять псів на двох сворах. Тут вони й почули запах звіра. Бо вітер таки віяв із поля до містечка.

Пси просто показились — з місця завили, забрехали в зав'ял, як сказав би дід Пацюк.

Прошка намагався заспокоїти ведмедицю.

Глядачі враз щезли, наче їх і не було.

Ось і люди із корчми виступили на гвалт. Наполохана сорока з криком знялась з даху корчми і перелетіла на високу грушу.

А вершники направили коней туди, куди рвались собаки. Тимкові шмат пирога застряг у горлі.

І, як і вчора вранці, сьогодні на Тимка несло собачим смородом, дьогтем від чобіт, сивушним духом і солодким кінським потом.

І перший гайдук, що просто наїхав на лицедіїв — Тимко добре його бачив крізь дірки в козиній шкурі — закричав, перекриваючи брехіт псів:

— Ти хто такий, сучий сину?! Хто тобі дозволив на ярмарок привести ведмедя?!

Прошка здер ковпак із рожевої лисини і низько вклонився, притримуючи полу кожуха. Але це не допомагало — чіп вилетів із штофа і горілка протікала лицедієві за пазуху.

— Да ми кто?… Ми хрістянє!… Люді, значіт…. ходім, мєдвєдя водім…

— Та бачу, що водиш, п'яничка базарний! Я питаю — хто тобі дозволив сюди прийти?!

— Да я в Пєрєяславє мєдвєдя воділ… Пани відєлі і віна поднєслі… за мєдвєжью потєху… Я чєловєк тіхій, і звєрь у мєня тіхій… Ми смірниє, ваша панская свєтлость… Нє озоруєм, нє воруєм… звєрєй водім… Ми хрістянє…

— Завів: «христяне, христяне!». Ви бидло і схизмати! А ти ще й зайда!… Сьогодні й завтра! А забаришся — псами зацькую і твого ведмедя і оцю козу луплену! Та й тебе до гурту, щоб не швендяла тут всяка московська нишпорка!

Вершник здибив коня і кинув його на дорогу. За ним інші разом із собаками подалися.

Прошка висмоктав із штофа ті краплі, які там лишилися, і поляскав «козу» по спині.

— Ну, сєстріца Мєлашка! Надо ігру водіть, пока позволілі. Потом отдохньом.

Але Тимко погано слухав Прошку. Та й хто б міг слухати, якби побачив у трьох саженях від себе свого дорогоцінного коня Лиска, свою козацьку спадщину від славного лицаря Кринки. А на ньому ще й мордатого усміхненого людолова.

Все, ніби уві сні, було Тимкові. Йому навіть пам'ять про сороку як відрубало. Він і не поглянув, куди вона поділась, куди залетіла…

За той короткий зимовий день вони обійшли всі кутки містечка і торжище за валами. Марьванна і танцювала, і горох «крала», і «млинці пекла», і «з похмілля мучилась», і «личаки вдягала»…

А ще Прошка перед селюками піднімав ведмедицю дибки і давав їй у лапи якусь ломаку або голоблю. І тоді бідна тварина показувала під голосну дудку, як пани бадьоро марширують на війну і як плентаються побиті з війни, тягнучи за собою «рушницю».

Що по обіді подаватимуть щедріше, Прошка змикитив ще біля корчми. Тому вже й не давав Марьванні свого ковпака, а повісив їй на лапу один із трьох козубків, що зберігались у великому. Та ще було досить охочих почастувати лицедіїв під час самого дійства. Тому під кінець їхніх ігор вони були вже майже ситі.

Зрештою, вони натовклись за ярмарковий день, і стільки їм накидали, що Прошка сів на важкий козуб і сказав, що треба негайно шукати десь тут притулок. Бо не хочеться йому вертати далеко в поле у промерзлий бурдей. Та у бідолашної Марьванни кригою лапи зранені. І справді: ведмедиця сіл стовпцем і по черзі підносила до своєї сліпої морди пазуристі лабети і ретельно їх вилизувала.

Та хоч їх пригощали і захоплювались їхньою грою, на ночівлю в містечку їх ніхто до себе не пустив. Тоді вони вийшли за вали і оборонний тин і почали проситись до слобідських людей на ночівлю. Бо вже бліде сонце зачервонилось і торкнулось блакитного засніженого обрію. І тут їм не пощастило. Скрізь були ярмаркові постояльці, а в стайнях та хлівах їхні воли і коні. Та й гавкоту ніхто не хотів чути, який знявся через звірину на всьому присілку.