Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

У таку пору нормальні люди спішать на роботу, у школу або ще кудись. Тільки не ми з Ґотандою. Порозважавшись цілу ніч з розкішними дівчатами, професіоналками у своєму ремеслі, ми тепер неквапливо пили каву. І, мабуть, незабаром спатимемо як убиті. Незалежно від того, це нам подобається чи ні, ми — я та Ґотанда — випали із стилю життя нормальних людей.

— Що збираєшся сьогодні робити? — обернувшись до мене, спитав Ґотанда.

— Поїду додому відсипатися, — відповів я. — Нічого іншого робити не планую.

— Я також посплю до полудня, а потім зустрінуся з одним чоловіком. Раніше домовився, — сказав він.

Після того ми якийсь час мовчки споглядали Токійську телевежу.

— Ну що, сподобалося? — запитав нарешті Ґотанда.

— Ще й як! — відповів я.

— А про Кікі що-небудь дізнався?

Я захитав головою.

— Лише те, що раптом зникла. Як ти й казав. Слідів ніяких. Навіть її справжнього імені ніхто не знає.

— Я ще розпитаю людей у кіностудії. Як пощастить — може, щось дізнаюся.

По цих словах він скривив губи й пошкріб ложечкою скроню. «Чарівний жест!» — сказали б дівчата.

— Слухай, а що ти збираєшся робити, якщо зустрінешся з Кікі? — запитав Ґотанда. — Вирішив знову зійтися чи, може, просто згадати минуле?

Я відповів, що не знаю.

Бо справді не знав. Зустрінуся — тоді й подумаю, що робити.

Ми допили каву, і Ґотанда відвіз мене додому на своїй новенькій, без жодної плямки «мазераті». Я спочатку відмовлявся, збираючись викликати таксі, але він наполіг на своєму — мовляв, їхати дуже близько.

— Можна тобі коли-небудь зателефонувати, щоб побути з тобою в компанії? — спитав він. — Я такий щасливий, що зміг з тобою побалакати! А то мені навіть нема з ким щиро поговорити. Якщо ти лише не проти, я хотів з тобою ще раз зустрітися. Гаразд?

— Звичайно, — відповів я. І подякував йому за біфштекси, випивку та дівчат.

Він промовчав і тільки похитав головою. І без його слів я зрозумів, що він мав на думці.

20

Наступні кілька днів минули спокійно, без жодних подій. Щодня мені не раз дзвонили з приводу роботи, але я поставив телефон на автовідповідач, а сам до нього не підходив. Скидалося на те, що моя популярність у ділових колах не меркла. Я готував їжу, вештався по Сібуя і кожного дня дивився «Нерозділене кохання». Були весняні канікули, а тому в кінотеатрах вільних місць майже не залишалося — їх заповнювали здебільшого учні старших класів. З нормальних дорослих людей в кіно ходив тільки я. Підлітки відвідували кінотеатри з єдиною метою — подивитися на кінозірку в головній ролі або на поп-ідола, а до сюжету та якості режисури їм було байдуже. Як тільки зірка їхньої мрії з’являлася в кадрах, вони на радощах аж завивали. Галас зчинявся такий, як на псарні. А коли ж зірку не показували, вони безперестанку шурхотіли, щось гризли, шамкаючи, і писклявими голосами давали вихід своєму невдоволенню. В такі хвилини я навіть думав, що було б краще, якби кінотеатр згорів дощенту разом зі своїми глядачами.

Коли починалося «Нерозділене кохання», я пильно вдивлявся в титри. І завжди знаходив там ім’я «Кікі», написане дрібним шрифтом.

Як тільки сцена з Кікі закінчувалася, я виходив з кінотеатру і блукав по місту. Завжди за однаковим маршрутом. Від Харадзюку — до бейсбольного стадіону Дзінґу, повз кладовище Аояма — на Омотесандо, потім до висотного будинку Дзінтан — і знову на Сібуя. Іноді на півдорозі я заходив куди-небудь випити кави й перепочити. На землю впевнено прийшла весна. І принесла з собою знайомі здавна запахи. Земна куля з несхибною періодичністю оберталася навколо Сонця. Таємниці Всесвіту… Щоразу, коли після зими настає весна, я думаю про таємниці Всесвіту. Чому, скажімо, весна завжди однаково пахне? Роки минають, а її запах той самий. Тонкий, невловимий, але завжди однаковий…

Місто було завішане передвиборними плакатами. Один від одного огиднішими. Вулицями проїжджали автобусики, з яких лунали промови кандидатів. До чого вони закликали, було незрозуміло. Тільки зайвий шум створювали. Я йшов цими вулицями й думав про Кікі. І невдовзі помітив, що поволі мої ноги набирали сили, рухалися легше, впевненіше, і разом з цим відчував, що сприйняття навколишнього світу ставало набагато гострішим, ніж коли-небудь раніше. Поволі, крок за кроком, я просувався вперед. У мене з’явилася мета — і завдяки цьому, само собою, запрацювали ноги. Непогана прикмета… «Танцюй! — нагадав я сам собі. — Від самих роздумів користі мало. Не збавляй кроку, дотримуйся власної системи руху. І пильно стеж за тим, куди тебе несе. Старайся залишитися в цьому світі…».

Ось так, без жодних подій, минули останні чотири чи п’ять днів березня. На перший погляд — без жодних подій. Я купував продукти, готував собі на кухні сяку-таку їжу, дивився у кінотеатрі «Нерозділене кохання» і довго прогулювався вулицями міста. Повернувшись додому, прослуховував автовідповідача, та всі повідомлення стосувалися тільки роботи. Перед сном читав книжку і пив саке. Так повторювалося день за днем. А тим часом прийшов квітень, прославлений віршами Кліота та грою Каунта Бейсі. Вночі, напившись саке, я раптом пригадував Кізоньку Мей та секс з нею. Розгрібання кучугур… Навдивовижу окремий спогад. Ні з чим і ні з ким не пов’язаний. Ні з Ґотандою, ні з Кікі — ні з ким. Реалістичний сон, ні з чим не пов’язаний, але в певному розумінні яскравіший, ніж сама дійсність. Якраз те, що мені припадало до душі. Спілкування сердець в дуже обмеженій формі. Взаємна повага до уявних образів і фантазій. Усмішка у стилі «будь спокійний, ми всі тут друзі». Ранок на пікніку. Ку-ку!..

Я намагався уявити собі, як Ґотанда спав з Кікі. Невже вона надавала йому такі ж незрівнянні сексуальні послуги, як Мей мені? Такі послуги — це ноу-хау, яким володіють усі дівчата того клубу як основною професійною майстерністю, чи тільки особисто Мей? Я не мав про це жодного уявлення, а питати Ґотанду не посмів. Коли ми з Кікі жили разом, у сексі вона поводилася пасивно. Я обіймав її, а вона відповідала теплом, але ніколи нічого не вимагала від мене й не виявляла власної ініціативи. В моїх руках вона розслаблялась і наче поринала в насолоду. Така її поведінка і в мене ніколи не викликала невдоволення. Бо тримати її в руках таку розслаблену було вершиною блаженства. Відчувати її п’янке тіло, спокійне дихання, тепле лоно… Вже це мене задовольняло. А тому я не міг навіть уявити, що вона комусь — наприклад, Ґотанді — активно й професійно надає сексуальні послуги. А, може, просто мені не вистачило уяви?

Як повії розділяють секс — по роботі й для себе? Для мене це було загадкою. Бо, як я зізнався Ґотанді, я досі ні разу не спав з повією. З Кікі спав. Вона була повією. Однак тоді я, безперечно, спав з нею не як з повією, а як з особистістю. І навпаки, з Мей я спав як з повією, а не як з особистістю. А тому немає сенсу зіставляти між собою обидва випадки. І що довше я над цим роздумував, то щораз більше заплутувався. Взагалі, наскільки секс — психологічна річ, а наскільки — технічна? Наскільки — справжнє почуття, а наскільки — акторська гра? І що таке вміле любовне загравання — правдиве почуття чи майстерність? Чи справді Кікі насолоджувалася сексом зі мною? У тому фільмі вона тільки майстерно грала свою роль чи п’яніла від доторку пальців Ґотанди?

Дійсний образ переплутувався з уявним.

От хоч би взяти Ґотанду. Він у ролі лікаря — це лише уявний образ. Однак у цій ролі він здавався набагато переконливішим за справжнього лікаря. Настільки викликав довіру до себе.

А який мій уявний образ? І чи взагалі я маю щось подібне?

« Танцюй! — сказав Чоловік-Вівця. — І то якнайкраще танцюй. Щоб усі задивлялися».

А коли так, то й мені треба мати свій уявний образ. І тоді всі задивлятимуться на нього?.. «Мабуть, що так», — подумав я. Бо хто ж на світі задивлятиметься на мене справжнього?