Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

Десь із півхвилини я стояв перед дверима. Та нічого не сталося. Каблучки більше не цокали.

Я схопив рукою клямку, набрався духу — і крутнув її. Двері не замкнено. Я легко повернув клямку, і з ледь чутним скрипом двері прочинилися. Усередині було темно, злегка пахло намащеним паркетом. Кімната виявилася абсолютно порожньою. Без меблів, без освітлення. Останні відблиски сонця підфарбовували простір тьмяним синюватим світлом. На підлозі валялося кілька вицвілих газет. У кімнаті — ні душі.

Та от знову почулося цокання каблучків. Чотири кроки, не більше й не менше. А після того — знову тиша.

Цокання начебто долинало звідкілясь справа й трохи зверху. Я перетнув кімнату й біля вікна помітив ще одні двері. Також не замкнені. За ними — сходи. Тримаючись за холодне металеве поруччя, я почав поволі й обережно підніматися навпомацки сходами. Вони виявилися крутими. Напевне, запасними, на випадок пожежі. Кроки долинали звідти. Коли сходи закінчилися, переді мною показалися ще одні двері. Я спробував знайти вимикач, але чогось подібного не намацав. Не було ради: я натрапив рукою на клямку, повернув її — і двері відчинилися.

Кімнату заповнювала темрява. Не те щоб безпросвітна, але така, що фактично нічого не вдавалося розгледіти. Я зрозумів тільки одне: приміщення досить просторе. «Напевне, якийсь пентхауз [44] або склад на мансарді», — уявив я собі. Без вікон, а якщо з вікнами, то з опущеними віконницями. Посередині високої стелі видніло кілька віконечок, схожих на ілюмінатори. Місяць іще не зійшов, і світло через них не проникало. Тільки тьмяне сяйво вуличних ліхтарів ледь-ледь відтінювало контури віконечок, але майже нічого не освітлювало.

44

Фешенебельне помешкання на плоскому даху висотної будівлі (англ.).

Я просунув голову в цю дивну темряву й гукнув:

— Кікі!

Хвильку почекав. Ніякої відповіді.

«Що ж робити?» — подумав я. Заходити в таку пітьму не хотілося — надто темно. Я вагався. І нарешті вирішив іще почекати. Може, очі поступово звикнуть до темряви. Або ще щось станеться.

Як довго я так простояв — не пригадую. Прислухався і вдивлявся в морок. Невдовзі хтозна-звідки до кімнати пробився ледь-ледь помітний промінчик. Невже зійшов місяць? А може, яскравіше запалали вуличні ліхтарі? Я відпустив клямку й поволі, обережно рушив усередину. Гумові підошви кедів шурхотіли за кожним кроком. І цей шурхіт прокочувався у просторі такою ж незрозумілою, навдивовижу нереальною луною, як і недавнє цокання каблучків.

— Кікі! — покликав я ще раз. Ніякої відповіді.

Як і підказувала на самому початку інтуїція, кімната виявилася надзвичайно просторою. Порожньою, із застояним повітрям. Я зупинився посередині й оглянувся довкола. Де-не-де в кутках видніло щось схоже на меблі. І судячи з попелясто-сірих обрисів — начебто диван, стільці, стіл і комод. Дивовижна картина. Меблі зовсім не схожі на себе. Вражало відчуття нереальності. Надто простора кімната і гнітюче мало меблів. Нереальний житловий простір, розширений за допомогою центрифуги.

Я напружив зір, намагаючись помітити де-небудь білу сумку Кікі. Її блакитне плаття, мабуть, розтануло б у темряві. А от білу сумку я, звісно, розгледів би. Може, Кікі сидить десь на стільці або на дивані?

Однак білої сумки я не бачив. Тільки щось безформне, схоже на зіжмакану білу тканину, лежало на стільцях і дивані. Я подумав, що це полотняні чохли абощо. Та коли підійшов ближче, то помітив, що це не чохли. Скелети! На дивані сиділи рука в руку два скелети, яким не бракувало жодної кістки. Один більший, інший менший. Сиділи в позі живих людей. Рука більшого спочивала на спинці дивана. Менший статечно склав руки на колінах. Здавалося, ніби ті двоє повмирали несподівано, нічого не помітивши, — і в незмінній позі перетворились у скелети. Вони начебто всміхались. І вражали своєю білістю.

Страху я не відчув. Чому — сам не знаю, але страху не мав. «Усе тут зупинилося», — подумав я. Зупинилось і більше не рухається. Як казав той агент поліції, кістки непорочної чистоти, що померли остаточно й безповоротно. І боятися їх нема чого.

Я обійшов усю кімнату. На кожному стільці сидів скелет. Усього — шість. Усі, крім одного, були в ідеальному стані й, видно, зробилися скелетами дуже давно. Вони сиділи на стільцях у таких природних позах, що начебто самі не помітили, як повмирали. Один скелет утупився в телевізор. Ясна річ, у вимкнений. Та все одно скелет (судячи зі зросту — мабуть, чоловік) не відривав очей від екрана. Неіснуючий зір, прикутий до неіснуючого зображення. Інший умер прямо за столом, на якому ще залишився посуд. А от що він їв, невідомо — страва перетворилася на білястий порошок. Ще один умер у ліжку. Його скелет був неповний — не вистачало лівої руки.

Я заплющив очі.

Власне, що це таке? Кікі, що ти збираєшся мені показати?

І знову почулося цокання каблучків. З якоїсь іншої кімнати. Та з якого боку — я не зрозумів. Здалося, начебто нізвідки, із жодного боку. Одначе мені стало ясно: ця кімната — глухий кут. Із неї нікуди не можна перебратися… Каблучки ще трохи цокали, а потім затихли. Натомість прийшла тиша — така густа, що подих перехоплювало. Я витер долонею піт із обличчя. Кікі знову випарувалася.

Я вийшов із кімнати, відчинивши двері, через які зайшов сюди. І коли наостанку озирнувся — побачив шість скелетів, що невиразно біліли в синюватій пітьмі. Здавалося, що вони от-от підведуться і заворушаться. А зараз тільки чекають, коли я піду. Досить мені піти, як спалахне екран телевізора, а на тарілки повернуться теплі страви. Я тихенько, щоб не заважати їхньому життю, зачинив двері, спустився сходами в порожній офіс. Там за цей час нічого не змінилося. Ніде ні душі. Тільки старі газети валялися на підлозі в тому самому місці, як і раніше.

Я підступив до вікна й подивився на вулицю. Як і перед тим, ліхтарі кидали на провулок своє білясте сяйво, а мікроавтобуси ті пікапи тулилися до тротуарів. Жодної людини я не побачив. Сонце вже зайшло.

І саме тоді на запиленому підвіконні я помітив клаптик паперу, завбільшки за візитну картку, а на ньому — сім цифр, написаних кульковою авторучкою, — очевидно, телефонний номер. Чорнило й папір були свіжі, не вицвілі. На звороті — жодного напису. Просто білий папір.

Я запхав папірець у кишеню і вийшов у коридор.

У коридорі я зупинивсь і знову якийсь час прислухався.

Але нічого не почув.

Усе завмерло. Абсолютна тиша — як у телефонній трубці з перерізаним дротом. Тиша глухого кута, з якого не можна вийти. Махнувши на все рукою, я спустився сходами вниз. У фойє першого поверху намагався розшукати адміністратора — хотів спитати, що це за контора. Та ніде його не знайшов. Я трохи почекав і за той час щораз більше почав турбуватися про Юкі. «Цікаво, скільки часу минуло, відколи я її залишив?» — спитав сам себе. Скільки — ніяк не міг угадати. Хвилин двадцять? Чи, може, година? Сутінки вже давно перетворилися на ніч. А я залишив її саму, м’яко кажучи, на найнебезпечнішій вулиці міста… «Так чи інакше, треба забиратися звідси», — вирішив я. Від подальшого перебування тут не буде жодної користі.

Я запам’ятав назву провулка й поспішив до автомобіля. З ображеним виразом обличчя Юкі дрімала на сидінні, слухаючи радіо. Я постукав — вона підвела голову й відімкнула двері.

— Вибач, — сказав я.

— Сюди приходили всякі типи. Щось верещали, у вікна гримали, машину розгойдували, — повідомила вона безбарвним голосом і вимкнула радіо. — Було дуже страшно.

— Вибач…

І тоді вона побачила моє обличчя. Умить її очі наче скрижаніли. Зіниці втратили свій колір і злегка затремтіли, як стояча водна гладінь, коли на неї падає листя з дерева. Губи заворушилися, стараючись висловити щось невимовне.