Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

Я вважав, що з усіх сил розсипаюсь у щирих похвалах, та дарма — Юкі тільки здвигувала плечима. А може, я домігся чогось зовсім протилежного? Невже моя щирість викривлена і спотворена?

— У тебе місячне чи що?

Юкі здвигнула плечима.

Я зробив те саме.

— Хочу додому, — сказала вона. — Розвертайтеся, їдьмо назад.

— Ми ж на швидкісному шосе. Навіть Нікі Лауда [55] не зумів би тут розвернутися.

— Тоді де-небудь звертайте вбік.

55

Відомий автогонщик.

Я глянув на Юкі. Насправді вона мала вимучений вигляд. Безживні очі, застиглий погляд. Її обличчя, якби не засмага, напевне, зблідло б.

— Може, краще нам десь зупинитися, щоб ти перепочила? — спитав я.

— Та ні, не треба мені ніякого перепочинку. Я хочу якнайшвидше повернутися до Токіо, — відповіла Юкі.

На в’їзді до Йокогами я з’їхав з автостради і повернув назад до Токіо. Юкі захотіла побути надворі, а тому я залишив «Мазераті» на автостоянці недалеко від її дому й ми посідали на лавочку біля храму Ноґі.

— Вибачте, — на диво щиро сказала Юкі. — Але мені стало дуже погано. Настільки, що я не могла витримати. Та говорити про це не хотіла, а тому терпіла до останку.

— Та не варто було терпіти. І не треба цим перейматися. Таке з дівчатами часто буває. Я до цього звик.

— Я не про це! — обурилася вона. — Справа зовсім в іншому! Мені стало погано через цю автомашину. Через те, що я в ній їхала.

— А власне, що тобі не до вподоби в «Мазераті»? — запитав я. — Не така вже вона й погана. Прекрасні технічні характеристики, зручний салон. Звісно, я сам не зміг би її купити — не витримала б кишеня.

— «Мазераті»… — сказала Юкі сама до себе. — Справа не в тому, яка марка. Марка тут зовсім ні до чого. Справа саме в цій автомашині.В ній якась неприємна атмосфера. Як би це сказати… Вона мене пригнічує. Так, що настрій псується. Здається, наче щось груди стискає, а живіт чимось дивним, ніби ватою, напханий. Ви ніколи чогось такого в ній не відчували?

— Та начебто ні, — відповів я. — Я з нею ще не освоївся, це правда. Мабуть, тому, що я дуже звик до «Субару». Коли доводиться пересідати на іншу автомашину, відразу пристосуватися до неї важкувато. Це чисто емоційна річ. Але якогось пригнічення, про яке ти кажеш, я не відчуваю.

Юкі покрутила головою.

— Та я кажу не про це. А про дуже особливевідчуття…

— Те саме?..Яке ти завжди відчуваєш? — Я хотів сказати «інтуїція», але передумав. Е ні, це щось інше. Як би це назвати? Психоіндукцією? В усякому разі, словами цього не пояснити. Бо вони тоді здавалися б непристойними.

— Саме цея й відчуваю, — тихо відповіла Юкі.

— І що ж ти відчуваєш од цієї автомашини? — допитувався я.

Юкі здвигнула плечима.

— О, як було б добре, коли б я могла все точно пояснити… Та я не можу. Бо нічого конкретного в голові не спливає. Я лише відчуваю якийсь непрозорий згусток повітря. Важкий та огидний. І саме це мене гнітить. Щось дуже неприємне… — Поклавши долоні на коліна, Юкі підшукувала потрібні слова. — Чогось конкретного я собі не уявляю. Лише щось небажане. Щось помилкове. Щось спотворене. Всередині нього я задихаюся. Повітря важке. Враження таке, ніби мене запхали у свинцевий контейнер й опускають на морське дно… Я спершу подумала, що все це мені тільки приверзлось, а тому терпіла. Думала, що винна в цьому втома після подорожі. Та, виявляється, що все не так. Мені ставало щораз гірше й гірше… Я більше не сяду в цю автомашину. Забирайте назад свою «Субару».

— По-твоєму, «Мазераті» проклята чи що? — спитав я.

— Ні, я зовсім не жартую. Вам також краще на ній не їздити, — серйозно проказала вона.

— «Мазераті» приносить нещастя… — додав я. І всміхнувся. — Гаразд. Я зрозумів, що ти не жартуєш. Постараюсь їздити на ній якнайрідше. А може, краще вже її в море викинути?

— Якщо можете, — відповіла Юкі цілком серйозно.

Ми просиділи на лавочці біля храму десь із годину, поки Юкі не оговталася від шоку. Увесь той час вона сиділа незворушно, підперши щоки долонями і заплющивши очі. Я мимохіть розглядав людей, що проходили повз нас. У таку післяобідню пору сінтоїстський храм відвідували старі люди, батьки з дітьми та іноземні туристи з фотоапаратами на грудях. І налічувалось їх зовсім мало. Іноді з навколишніх контор приходили клерки й сідали на лавочки. У чорних костюмах, із пластиковими портфелями. Хвилин десять-п’ятнадцять вони відпочивали, байдуже дивлячись навколо, й кудись зникали. Безперечно, в цей час усі нормальні люди працювали, а всі нормальні діти — перебували в школі.

— А як твоя мама? — спитав я. — Приїхала разом із тобою?

— Ага, — відповіла Юкі. — Вона зараз у Хаконе. Зі своїм одноруким. Упорядковує свої фотографії з Катманду та Гаваїв.

— А ти не поїдеш у Хаконе?

— Як буде настрій, коли-небудь поїду. А тим часом тут побуду. Бо в Хаконе все одно нема чого робити.

— Дозволь тебе запитати. Просто із чистої цікавості, — сказав я. — Ти кажеш, що залишишся в Токіо, бо в Хаконе все одно нема чого робити. Ну, а що ти робитимеш у Токіо?

Юкі здвигнула плечима.

— Розважатимусь із вами.

Запала мовчанка. Наче зависла в повітрі.

— Прекрасно! — сказав я. — Божественні слова! Прості, але звучать, як одкровення. Житимемо і розважатимемося разом. Як у раю. Цілими днями збиратимемо троянди всіх кольорів, кататимемося на човнику в золотому ставку й купатимемо нашого пухнастого каштанового песика. Як зголодніємо — зверху папая падатиме. Як захочеться послухати музику — для нас прямо з неба співатиме Бой Джордж. Прекрасно! Що ж іще нам хотіти? Та якщо поміркувати на тверезу голову, то мені скоро доведеться працювати. І розважатися з тобою все життя я не зможу. Тим більше за батькові гроші.

Якусь мить Юкі дивилася на мене, закусивши губу.

— Я добре розумію, що ви не хочете татових і маминих грошей. Тільки не говоріть зі мною таким злим тоном. Мені й самій іноді прикро від того, що я вас тягаю за собою. І наче заважаю вам жити своїм життям, завдаю зайвого клопоту. А тому якби ви…

— Що? Якби за це гроші отримував?

— Принаймні я тоді почувалася б спокійнішою.

— Ти чогось не розумієш, — сказав я. — Хоч би там що, але я не хочу зустрічатися з тобою з обов’язку. Хочу зустрічатися з тобою як друг. І не бажаю, щоб на твоєму весіллі мене відрекомендували як «професійного гувернанта нареченої, коли їй було тринадцять». Бо тоді, напевне, мене замучать запитанням: «А власне, що таке професійний гувернант?». Я хотів би, щоб мене називали «другом нареченої, коли їй було тринадцять». Так було б набагато краще.

— Якась дурість! — зашарівшись, вигукнула Юкі. — Я ніколи не влаштовуватиму весілля!

— От і добре! Я також не люблю весілля. Вислуховувати всі ці бездарні промови, приймати як подарунок усі ці торти, важкі, як цеглина. Ненавиджу. Даремна трата часу. Я сам одружувався без весілля. А згадка про гувернанта — це лише алегорія. Все, що я хочу сказати, зводиться ось до чого. За гроші друга не можна купити.Тим більше за чиїсь представницькі витрати…

— А що, якби ви про це написали казочку для дітей?