Танго

Коляда лукаво підморгнув.

Лихий його знає. В село — то й у село. Все одно десь треба таборитись.

Матвій завернув караван у видолок, де лежала Мала Українка. А довкола, наскільки око сягало, широчів степ, рівний, мов таця, густо порослий чагарями, травою та велетенськими кактусами. Видно, до цих земель ще не добрався плуг колоністів. Ниви зеленіли ген там, по той бік села, а тут недоторканим лишилося царство шакалів та коршунів. Однак, незважаючи на близькість екватора, клімат був помірним, наче десь у Центральній Європі. Давали себе відчути дві з половиною тисячі метрів над рівнем моря.

Коли машина вкотилася в село, серце Сергія болісно стислось. Хати, справжні українські, з очеретяними стріхами… Біленькі, підведені, з розмальованими віконницями. І вишні, вишні!..

Сергій похапцем запалив сигарету. Руки тремтіли. На дорозі, в пилюці, хлопчаки в штанцях на одній підтяжці гралися в квача. Назустріч здіймала куряву ряба череда. Буено зупинив джипа під тином, щоб дати худобі пройти. На перелазі з'явився дід у вишиваній плоскінній сорочці.

— Добрий вечір, діду! — всміхнувся до нього Коляда.

— Здоров був, синку, — здивовано відповів дід і підкрутив вуса. — Земляки, еге?

— Земляки, діду.

— А куди путь держите?

— Заночувати хочемо в селі вашому.

— Атож. Так заїжджайте у двір.

— Е, діду, нас багато, не вмістимось. Хата мала.

— То до Панька, до сусіди ще можна. Й до Грицька Тетерука. В нього просторо. Ось я зараз побіжу.

Дід розчинив ворота, щоб уїжджали, а сам почовгикав до сусіди, кинувши вже з вулиці:

— Агов, Марто, а стрічай лишень земляків!

Забравши з череди корову, баба Марта повела прибульців до хати. Крізь маленькі віконця вливалося вже мало світла — щойно почало смеркати, але Сергій розгледів і велику піч, і лаву, і піл, і столик із схрещеними ногами, й два образи на покуті, навіть пожовклий літографічний портрет Тараса Шевченка в саморобних рамцях, запнутих вишиваним рушником.

Дід Митро Гомін цілком виправдав своє прізвище. Він без угаву гомонів, розпитував, розповідав, особливо коли хильнув другу чарку рому, який Сергій поставив на стіл. Зате баба Марта не відзначалась балакучістю. Єдина фраза, яку вона ввесь час повторювала, була:

— Їжте, аби-сте мені здорові.

Й раз у раз досипала з макітри чорних вареників із сиром.

— А що, діду, нема де змолоти білого борошна?

— А нема, синку, нема. Лихо. Млин од нас верстов за триста. Тремо на жорнах.

Коляда розпитував і розпитував, неначе ніколи й не бував у цьому селі, а Сергій мовчав.

— А село ж ваше велике?

— Та хатів зо сто набереться.

— І школа є?

— Де вона взялася? Колись, правда, була. Пріська, покійного Чопа Андрія дочка, вчителювала. А тоді в неї балачку одібрало, так ото вже й нема. Та-а, аби хліб, і без грамоти поїмо.

— А хліб же є?

— Та оце вродило, так є. А то було хоч сядь та й плач. То дощі змили, то вигоріло. А це вродило, так їмо, слава богу.

Дід Гомін охоче розповідав про односельців, про те, хто з них добрий хазяїн, хто невдаха, потім заходився сам розпитувати, що робиться на білому світі, хто з ким воює, чи не піднімає знову голову німець, особливо цікавився вістями з України. Газети в село потрапляють рідко, і ті здебільшого іспанською мовою, а тут по-іспанському мало хто розмовляє, та й то абияк. Сергій не дуже уважно стежив за розмовою. Його аж сіпало поспитати в старого Гомона про те, що мордувало йому душу вже котрий день. Й він таки обізвався:

— Діду, а нащо ви живете на світі?

Старий незворушно посміхнувся, дожовуючи вареник.

— А нащо ж! Сина вигодував? Вигодував. Трьох дочок заміж оддав? Оддав. Та на те й жив. А тепер доживаю своє. Як ото кажуть? На пенції, о!

Дід закотився сміхом, підморгнув і розлив рештки рому в чарки.

— Будьмо!

Підпилому Сергієві було кумедно, що старий по-селянськи мудро й просто відповів йому, й він заходився домагатись від нього якоїсь абстрактної сентенції. Дід Гомін притих і підпер щоку долонею.

— Чого ти од мене хочеш — я не знаю. А якщо хочеш, синку, я зведу тебе з такими людьми, які грамотніші од нас.

Сергій перехопив погляд Коляди й здригнувся. Матвій дивився на нього важкими каламутними очима й крутив у пальцях кульку з чорного хліба. Але це тривало тільки мить. Коли Ряжанка вдруге глянув на товариша, той м'яко щулив світлі очі й усміхався до нього. Що це таке? Чому він так дивився? Що робиться в душі цього Коляди? Що він за людина?

Звідкілясь, наче з-під землі, рипів Гомонів басок. Щось питає?

Сергій глянув на старого.

— Кажу: хочеш — поведу до таких людей?

Та Ряжанці вже було байдуже. Він навіть не запитав, що то за люди. Думав про Матвія. А дід Гомін виліз із-за столу й рушив до дверей:

— Ходімо, поведу, коли хоч. Ти якийсь наче не наш… Чудний якийсь… Ну, коли хоч, то ходім…

Куди він зібрався, цей дідуган? Кудись тягне… А втім, чи не все одно?..

Надворі світив повновидий місяць, і Сергій плентався за старим, бездумно втупившись у білу пляму його вишиванки. Було тихо й тепло, тільки де-не-де бовкали на різні лади собаки. Бовк — і замовк. Бовк — і замовк. Неначе перебалакуються.

Зайшли на чиєсь обійстя. Потім у хату. На столі блимав олійний каганець, біля каганця лежала товста засмальцьована книга, а над книгою схилився дядько років шістдесяти, в окулярах із металевою оправою. Одна дужка окулярів зламалась, і замість неї до вуха тяглась товста сирова нитка.

— Оце до тебе, Даниле, — сказав дід Гомін. — Якийсь він трохи той… мать, той, як його… Так я й привів до тебе. Думаю собі, це по твоїй парахвії: штунда…

Чоловік в окулярах, якого назвали Данилом, раптом заметушився й швидко-швидко забелькотав тоненьким голоском:

— Сідайте, дорогі гості, сідайте, сідайте.

— Та ні, — перебив його дід Гомін. — Я піду. В мене там ще один сидить. А ви вже побалакайте…

Й старий вийшов з хати, гучно й пронизливо кашляючи.

Господар топтався серед хати, виглядав у вікно, поправив ширму, за якою, певно, хтось спав, і ввесь час усміхався.

Сергієві теж раптом стало смішно. Він зрозумів, що потрапив до сектантів — на покуті не було жодного образа, книжка, яку щойно читав господар, виявилась біблією, а на стіні висіло гасло «Азъ єсмь любовь», намальоване слов'янською в'яззю на пожовклій стрічці паперу, обсидженій мухами. Сергій мало не сміявся, дивлячись, як чоловік розгубився й не знає, що йому робити. Гість умисне мовчав, міркуючи, як же вийде із скрутного становища цей божий чоловік.