Танго

* * *

Про трагедію, що несподівано розбурхалася серед вишневих садків Малої Українки, Сергієві розповів уранці дід Гомін.

Подавшись того вечора додому, Микола біля своєї садиби мало не зіткнувся із сержантом поліції. Сержант почав йому щось пояснювати, але Чіп турнув його, ускочив на подвір'я й защіпнув хвіртку. На лемент позбігалися сусіди. Поліціянти почали перелазити через пліт. Угледівши, що один з них поза садком скрадається до хати, Микола дременув навперейми, потім раптом шаснув у розчинені двері й засунувся. Вдома саме нікого не було. Дружина щойно пішла до сусідок, а діти ще бавились на вулиці.

Поліціянти заходились тарабанити в двері й вимагати, аби їх упустили. Сержант нахвалявся, що хай-но добереться всередину, то не тільки майно поописує, як йому наказано, а й штани з господаря здере. Він апелював то до Миколи, то до натовпу, який зазирав з-поза плоту, й У темряві маячіла довга біла папsрчина — певно, ордер на арешт Миколиного майна.

Хвилин за п'ять під вагою кількох дужих поліціянтів двері почали жалібно лущати. І тут сталось несподіване. Спочатку брязнула шибка, далі з вікна вистромилась цівка двостволки, й просто в обличчя напасникам шугонуло двома снопами полум'я. Один з поліціянтів ухопивсь обіруч за обличчя й, надсадно виючи, впав на землю. Інших немов змело вітром. Пролунав дуплетом ще один постріл. У темряву покотився жахливий регіт:

— Ади, перепудились!.. Маму свою тут шукали?!

У відповідь болісно квилив поранений. Потім хтось підповз і за ногу відтяг потерпільця. Повітря розтяли лункі постріли. Поліціянти били по вікнах. Незабаром не лишилося жодної цілої шибки. Сержант віддав наказ, і люди у коркових шоломах зачали помалу наближатися до обложеного будинку. Але щойно з'явились на подвір'ї, як пролунав новий постріл, Поліціянти сипонули врозтіч. Сержант лютував.

— Гей, Ніколо! — горлав він. — Не дрочися, бо гірше буде! Негайно виходь і здавайся, інакше я не відповідаю ні за себе, ні за хлопців своїх!

Але з вибитого вікна знову бабахнув постріл. Поліціянти перелаштувались. Обравши зручні позиції, відкрили по будинку шалений вогонь з карабінів і пістолетів. Миколині постріли вже не дошкуляли їм. Шоломники посміливішали. Рана їхнього товариша виявилась не бозна-якою: одна дробинка подряпала лоб, друга — щоку. Сержант не вгавав погрожувати, добре сховавшись за ожередом соломи:

— Каррамба! Здавайся, бо гірше буде!

Микола після кожного вигуку посилав у ожеред по дві пучки дробу. Село неначе вимерло. Тільки собаки валували, нажахані стріляниною.

Години за дві всі потомилися. Поліціянти припинили стріляти. Знову озвався сержант. Цього разу вже повернув на благання:

— Слухай, Ніколо! Не роби дурниць. Ну, побавились — і годі. Виходь, ми тобі нічого не зробимо. Нехай мені мадонна розум одбере, якщо я брешу! Тільки кинь зброю. Виходь на переговори… Ти розумієш, маю наказ. Я нічого не можу вдіяти. Наказ є наказ. Інакше мене виженуть з роботи. Чуєш, Ніколо! Виходь на переговори.

І він виставив з-за ожереду свій карабін, на багнет якого було наштрикнуто носову хусточку.

Та раптом оси засичали в нього над самою головою й розлігся постріл.

— Стережіться! Стріляє з горішнього віконця! Каррамба!..

А Микола й справді, перехитривши своїх напасників, здерся на горище й почав стріляти з голубника. Поліціянти перевели ввесь свій вогонь туди. За якихось півгодини на даху не лишилося живого місця. В декотрих вийшли набої. Але й з хати постріли ставали дедалі рідшими, поодинокими, а згодом і взагалі урвались. Кілька разів сержант уступав з обложеним у переговори, але з хати ніхто не озивавсь.

Охоронці закону поступово оговталися й почали крок за кроком наближатись до неприступної фортеці. Одна група заходила з причілка, інша підбиралася з-поза хати, а третя, знайшовши біля повітки драбину, примірялася до даху.

Раптом у хаті стало видно. Поліціянти, відчувши якусь не зрозумілу їм пастку з боку отого затятого, незбагненного іммігранта, сипонули вусібіч. А доки отямилися, з вікон заклубочились хмари чорного диму.

Церковний дзвін ударив на сполох. Перші малоукраїнці з цеберками води прибігли вже запізно. Попадали крокви. Будинок горів, мов смолоскип. Високо в небо шугало каламутне полум'я, над яким кружляло птаство. Було видно, як інколи, обсмаливши пір’я, голуб чи горобець каменем падав у шалене криваво-чорне пекло. Нестямні люди облишили марні спроби впоратися із стихією й лише хрестились.

Осторонь, стирлувавшись купкою, стояли розгублені поліціянти. Те, що сталося, не бгалось у жодні статути. Люди навіть боялись вірити в жахливу істину.

Коли, отямившись, селяни нарешті порозтягали гаками палаючі колоди й позаливали вогонь, раптом розвиднілося, й з-за пагорба викотилось велике збентежене око сонця, немов дивуючись, якого лиха накоїли люди в його відсутність.

У продухвині дверей дивом уцілілої сінешньої стіни на товстелезному гаку погойдувалося чорне закіптюжене тіло. Хто зна, за якими законами природи вогонь обминув його. Тільки штани та латана вишиванка місцями обгоріли. В набряклі в'язи уп'ялася міцна мережана мотузка: одна сталка звичайна, а друга з червоного валу…

Розділ 19

Сергій Ряжанка втікав з Малої Українки. Так висловився Матвій Коляда, і в цьому була велика частка правди. Сергій не заперечував. Та й навіщо, коли так і є. В душі була якась тягучка порожнеча, перед очима каламутилось. Але щойно заплющував очі, як на чорному тлі спалахували червоні та білі плями й починали виструнчуватись у довгу рябу змійку. Це бентежило Сергія, й він розплющував очі. Що за наслання?

Буено незворушно вертів кермо. Він до самого смерку не обернувся до Сергія жодного разу. Той пережовував уривки думок і вражень, і лише коли стали на ночівлю та розіклали багаття й Сергій уявив собі картину сьогоднішньої трагедії, — раптом зрозумів, що за червоно-білі смуги мерехтіли в нього цілий день перед очима. Та то ж Мотузка, на якій повісився бідолаха Чіп!

Сергієві стало чомусь моторошно лишатися самому в темряві, він дав рушницю Буенавентурі й забрався до намету. Але сон не йшов. Ряжанка крізь відхилений поділ полотнища дивився на молодого індіянина, який походжав навколо вогнища. Цікаво, що він думає про нічну подію? Десь, може, звинувачує його, Сергія, в смерті Миколи. Мовляв, якби дали людині грошей, цього б не сталося… А може, й не думає. Хто його зна. Колись Сергієві сказали, що оці індіяни тупі й підступні, і він повірив. Щодо підступності, то це ще варто перевірити, а про тупість… Ні, Левку, ти або набрехав, або й сам нічого не знаєш…

Сергій спробував заплющити очі — й спочатку зрадів: не мерехтить! Не було вже триклятого рябого мотуза. Але тут Ряжанка мимоволі згадав минулорічні відвідини Малої Українки. Виринув у пам’яті день, коли він з Колядою й Чопом їхав верхи до місця роботи. Прилаштувавшись до луки, Микола сукав рябу мотузку: одна сталка звичайна, друга червона. Десь думав, що доброму ґазді належить користуватись гарними й мотузками. А Сергієві здалося, що колись на такому мотузі обов'язково повинен гойдатися сам Чіп. Просто здалося, та й годі, й він не надавав цьому ніякого значення. А бач, на те й повернуло.