Танго

Мотор і стерно були в носовій частині. Ряжанка залив у бак бензину, перевірив мастило й свічки. Машина завелася з першого разу. Обережно відштовхнувся, дав задній хід, потім розвернувся, й човен поволі набрав швидкість. Над океаном і досі стояла задуха. Сергій опустив скло й підставив пругкому вітрові спітніле чоло. На душі враз полегшало, навіть голод угамувався. Стерно підкорялось найменшому порухові руки. Сонце било просто у вічі, й Сергій задоволено мружився. Чи можна перетнути Великий океан на такій шкаралупині? Мабуть, і місяця не стачить…

На кормі якийсь час лунали смішечки, виск, вигуки вдаваного обурення, плескіт води; Сергій спочатку дослухався, потім забув, захоплений величною панорамою безмежного блакитного простору. Але хвилин за десять озирнувся: чи не надто віддаливсь од берега. Так можна заїхати й лихому на роги…

Від того, що діялося на тому кінці човна, Сергія всього пересмикнуло. «Свинота!..» Він знову вп'явся пальцями в штурвал, потім рвучко розвернув човен і додав газу. «Свинота!..»

Намагався не чути, не слухати отого паскудства. Пальці від напруження потерпли, потилиця налилась кров'ю, мов свинцем. Він тільки повторював крізь зуби: «Падлюки… падлюки…»

Від скреготу по прибережній ріні та різкого поштовху в човні зчинився лемент. Дівчата заверещали, немов їх різали. Сергій зіскочив на пісок, та не доплигнув і однією ногою шубовснув у воду, потім, не озираючись, широким кроком майнув угору, на набережну. «Свинота…» Але не встиг ступити на першу гранітну сходинку, як глухий удар по голові мало не позбавив його свідомості. Реакція була блискавичною. У випростану праву руку Ряжанка вклав усю свою лють. Сомбреро полетіло на пісок, а рудий таки втримався, і очі йому спалахнули хижим блиском. «Ач, розходився, тварюка… Як же ж, одігнали…» — подумав у якусь мить Сергій, злорадо приміряючись у заслинене клоччя бороди; але зрадницький удар прийшовся саме в пах. «Другий… Забув про другого…» — з жалем устиг подумати Ряжанка й провалився у нуднувату тягучку пітьму…

Отямився в поліційному комісаріаті. Солдатське ліжко, заґратоване вікно… Згодом рипнули двері. Перед ним стояв поліціянт.

— Ви можете встати?

Сергій підвівся, та різкий біль пружиною відкинув його на подушку. З грудей вихопився зойк.

— Гаразд. Поговоримо так.

Він сів за столик біля вікна й витяг з кишені авторучку. Коли Ряжанка назвав своє ім'я та прізвище, поліціянт, що сидів спиною, блиснув на нього окулярами:

— Іммігрант?

— Так…

— Національність?

— Українець…

— Тобто росіянин? Ви повинні заплатити штраф.

. — На мене напали!

— Хто?

Ряжанка не відповів. І справді: хто? Якийсь бородань у сомбреро? Смішно. Бороду носить кожен десятий… І сомбреро теж.

— От бачите? — знову блиснули проти вікна окуляри. — Отже, штраф. За порушення громадського порядку. З вас належить…

Чиновник почав заповнювати квитанцію. Ряжанка байдужо дивився на стелю.

— Немає в мене грошей.

— У такому випадку ми затримаємо вас.

— В'язниця?

Сергій сам здивувався, як спокійно вимовилось це слово.

— На жаль…

Голос урядовця був надто ввічливий. Ряжанка бачив, як поліціянт витяг з кишені сигарети, клацнув запальничкою, й двері за ним сухо грюкнули. Отже, в'язниця. Ще такого відчуття не мав, тепер матиме. Життя. Кумедна штука… Просто-таки паскудна. Але дивно, що він сприймає його, неначе все йде належним чином. Ну й дідько з ними! Повезуть його в заґратованому візку кудись туди, певно, за місто. Посадовлять у камеру разом з якими-небудь негідниками… Ну й лихий з ними. Хіба він кращий за них? Потім прийде час, випустять. Потім…

Від несподіваної думки аж серце похололо. Що ж потім? Піде до Горбатюка, той його зрозуміє, дасть грошей, як і обіцяв… А далі? В посольство? А якщо там дізнаються про цей випадок? «Навіщо нам такі кримінали?» І матимуть рацію… Тоді? Тоді все. Кінець…

Сергій на всю камеру заволав:

— Алло!.. Ей!..

Підвівся, перемагаючи біль, сів, потім спробував звестись на ноги, але коліна тремтіли. Увійшов той самий урядовець.

— Ось… Ось… Хви… линку…

Сергій неслухняними пальцями вивертав підряд усі кишені, нарешті знайшов те, що шукав.

— Ось… телефон.

Урядовець узяв вузенький клаптик Левкової візитки.

— За вас унесуть необхідну суму?

Так! Левко виручить. Левко справжній друг. Він зрозуміє. Тільки він…

Проте поліціянт швидко повернувся.

— Вашого знайомого немає. Буде лише за три дні. — Він замовк, почухав потилицю. — А до того часу я змушений відправити вас у… Я не маю змоги тримати ув'язнених у комісаріаті. Такий закон.

«Ще й виправдовується!» — з досадою подумав Ряжанка. І як він міг забути, що Левонтія немає вдома…

Три дні тяглися мов три місяці. Але ні на третій, ні навіть на п'ятий день його не викликали до канцелярії. За цей час він не промовив до жодного з дев'яти братів по камері й слова. Люмпен, волоцюги, варті лише презирства. Власне, й він сам не далеко втік, але це справи не міняло. Виходить, Горбатюк не прийшов?.. Зрадив? Одмахнувся від нього, як од надокучливої мухи?.. Падлюки всі, всі, всі…

Тільки вранці сьомого дня, коли Сергій утратив рештки надії, наглядач відчинив двері камери й назвав його прізвище. Ряжанка спочатку не повірив своїм вухам, але ж другого такого прізвища тут не може бути!..

Після в'язничного сопуху свіже вранішнє повітря здавалося терпким, наче молоде вино. Приємно паморочилась голова й трохи похитувало. В кишені не було й на трамвай, але Ряжанка не думав про те. Левко десь чекає, а це головне. Можна й пішки, не великий пан, не стільки ходив…

Рівна стрічка бруку вела в той бік, де проступали перші будиночки великого міста. До них із півкілометра, не більше. І Ряжанка йшов і йшов, не озираючись на гнітючу бетонову коробку з ґратами. Прокляття! За цей тиждень в'язниця намагалася вбити у ньому все людське. Сморід дезинсекталю та брудного шаплика й досі переслідував його. Той гидотний дух, кажуть, просичує наскрізь не лише одяг, а й шкіру людини. Й так воно, мабуть, і є. Прокляття!

Ряжанці здавалося, варто озирнутися — й біля в'язничної брами неодмінно виросте зсутулена постать наглядача: «Стривайте, сеньйоре, сталася помилка, вертайтесь до камери…»

Тиждень. Сім днів. Горбатюк досі тричі повернувся. Мерщій, мерщій до нього. Погано тільки, що дорогою люди швендяють. Он та коза в смугастій кофті чогось посміхається. Ніби й не дивиться на нього, а посміхається. Бестія, напевно, здогадується.

На вулицях міста гамірно. Кожен кудись квапиться, на Сергія й уваги ніхто не звертає. Воно й краще. Спокійніше принаймні.