Техану
Шрифт:
"Розуміючи, яким буде її життя... "
Огида, плювки через ліве плече, жах, змішаний із цікавістю, єлейні жалощі та відверті погрози, адже, як відомо, біда біду тягне... І жоден чоловік ніколи не пригорне її до своїх грудей. Ніколи й ніхто, крім Тенар. Так, звісно, Гед має рацію, в такому разі дівчинці краще було б померти. Їм тоді слід було відпустити душу малої на волю і не втручатися в природний перебіг подій — і їй самій, і Жайвірці, і Плющисі — старим бабам, чия м'якосерда чутливість обернулася жорстокістю. Гед має рацію, він знову не помилився. Але тоді виходить, що ті негідники, які задля власної втіхи жорстоко збиткувалися з беззахисної дитини, діяли правильно, коли, тяжко побивши дівчинку, кинули її просто у вогонь? Та, мабуть, зло ще не повністю зжерло їхні душі, бо вони не довели свою чорну справу до кінця — у змордованому дитячому тільці
У Терру було м'яке, тепле, запашне волосся. Пригорнувшись до Тенар, вона мирно спала. Хіба вона може заподіяти комусь зло? Так, її життя скалічене і виправити вже нічого не можна, але душа дівчинки чиста і світла. Ні, Терру ще не втрачена для життя! Тенар лежала непорушно, сподіваючись, що їй знову насниться той світлий сон: потоки осяйного повітря, у якому бринить відлуння імен дракона і тієї зорі — Серце Лебедя, Стріла, Техану.
* * *
Густим гребенем з грубого дроту вона вичісувала м'яке підшерстя чорної кози — Тенар збиралася прясти, щоби потім виткати ту знамениту, міцну і теплу тканину, якою з давніх-давен славиться Ґонт. Стару чорну козу чесали вже безліч разів, їй це подобалося, тож вона охоче підставляла під гребінь то один, то другий бік. Сіро-чорні жмутики шерсті поступово збилися у м'яку кошлату хмарку, яку Тенар зрештою запхала у плетену торбу; відтак жінка дбайливо висмикнула колючку, що зав'язла у довгому козячому вусі, а тоді лагідно поплескала худобину по зашийку.
— Ме-е-е! — мекнула коза й підтюпцем подалася геть.
Тенар вийшла з кошари і, поминувши хату, зійшла на ґанок, звідки можна було побачити Терру, що гралася на галявині.
Тітонька Слань навчила дівчинку плести кошики з трави, і, незважаючи на те, що працювати скаліченою рукою було нелегко, Терру швидко захопилася цим нехитрим ремеслом. От і зараз вона сиділа посеред галявини, тримаючи на колінах початий кошик, одначе її увага була прикута до Яструба.
Він стояв доволі далеко від неї, біля краю урвища, повернувшись спиною до всіх і гадки не маючи, що хтось за ним пильнує. Власне, він сам уважно стежив за птахом — молодим боривітром, який, ширяючи над самою землею, полював на дрібних гризунів, що ховалися у траві. Зненацька Гед повільно підвів праву руку, затримав її на рівні плеча і нібито щось сказав, хоча вітер відносив його слова вбік. Боривітер шарпнувся, пронизливо скрикнув, шугонув угору і швидко полетів до лісу на схилі гори.
Гед опустив руку й завмер, дивлячись услід птахові. Дівчинка і жінка теж затамували подих. І тільки птах летів далі — вільний, наче вітер.
* * *
"Якось він прилетів до мене в подобі сокола-сапсана, — розповідав їй Оґіон одного зимового вечора, коли вони сиділи біля коминка й розмовляли про Великі закляття, про перетворення і про мага Борджера, який перетворився на ведмедя. — Він примчав із північного заходу й одразу сів до мене на зап'ясток. Я заніс його до хати і посадив отут, біля вогню. Говорити він не міг. Оскільки я впізнав його, то зміг допомогти йому скинути подобу сокола і знову стати людиною. Але в ньому завжди було щось яструбине. Навіть у їхньому селі його змалечку називали Яструбом, тому що соколи і шуліки слухняно зліталися на його поклик. Та й хто ми взагалі такі? Що означає — бути людиною? Задовго до того, як Гед отримав своє Істинне ім'я і магічні знання, справжній яструб уже співіснував у ньому з людиною і великим магом. Він уже тоді був тим, ким є тепер, тим, кого ми навіть назвати нездатні..."
І Тенар, слухаючи Оґіона, не зводила очей із полум'я і бачила того яструба — того чоловіка, на поклик якого злітаються вільні птахи. Підлітають, б'ють дужими крильми, сідають йому на руку, стискаючи зап'ясток гострими кігтями... У цю мить вона й себе уявляла таким диким і вільним птахом.
МИШІ
Якось опівдні до Оґіонової хатини навідався Скороход — той самий скотар-перекупник, що колись приніс їй звістку від старого мага.
— Ти часом кіз продавати не збираєшся?
Адже Оґіон помер.— Можливо, й продаватиму, — спокійно відповіла Тенар. Вона, до речі, вже думала про те, як їм прожити, якщо вони з дівчинкою залишаться в Ре-Альбі. Як і решта чарівників на Ґонті, Оґіон отримував усе, що потрібно для життя, від селян, яким він вірою і правдою служив до самої смерті. Досить було тільки сказати, і вдячні люди принесли б йому все, що заманеться, адже мати справу з великим магом завжди вигідно. Втім, Оґіон ніколи нічого не просив. Ба навіть навпаки, він сам нерідко віддавав людям те, що вважав зайвим чи непотрібним. "Що мені з цим робити?" — нерідко дивувався він, стоячи над залишеним біля порога кошиком із дурними писклявими курчатами, або над сувоєм полотна, або над череп'яною ринкою із січеними буряками.
Тенар уже давно залишила свою господу в Серединному Долі, але тоді вона не думала, що їй доведеться затриматися в домі Оґіона надовго. Жінка навіть не брала з собою грошей, хоча після смерті чоловіка успадкувала його заощадження — кілька монет зі слонової кості. Втім, за такі гроші в селі можна було хіба що купити земельну ділянку чи будинок, або ж укласти торгову угоду з якимсь із ґонтських купців, що продають хутро пелаві та шовки з Лорбанері багатим селянам та дрібним вельможам. Кременів маєток у Дубівцях забезпечував їх із Терру всім необхідним — їжею й одягом. Натомість шість кіз і город Оґіона з практичного погляду були не надто корисним надбанням. Наразі вони жили завдяки старим припасам, що залишилися в коморі покійного мага; крім того, вряди-годи до господи навідувалися зі скромними подарунками тутешні селяни, які берегли вдячну пам'ять про Оґіона, а ще про них із Терру постійно піклувалася тітонька Слань.
* * *
— Є у мене тут одна кізка. Така біленька з жовтими плямами, їй щойно рік минув. Гадаю, добре доїтиметься, — сказала Тенар Скороходові.
— Я взагалі-то сподівався купити всіх кіз, — відповів той. — Якщо ти погодишся, звісно. Їх же й так лише п'ять чи шість, правда?
— Шість. Вони зараз на верхньому пасовищі. Можеш поглянути, якщо хочеш...
— Авжеж, погляну, — сказав чоловік, але, схоже, поки що не збирався нікуди йти. Тенар і собі нічим не виказувала нетерпіння. — А ти бачила, який корабель у нашу гавань приплив? — раптом запитав Скороход.
З Оґіонової хати можна було бачити лише скелі на північно-західному березі затоки; зате з самого села Ре-Альбі було добре видно і круту звивисту дорогу до Порт-Ґонту, і гавань з доками та причалами, і почасти навіть місто. Дивитися на те, що відбувається в порту, було улюбленою розвагою селян. На просторій лаві за кузнею майже завжди сиділо кілька старих дідуганів — звідти гавань було видно найкраще; і хоча зазвичай жоден із цих старих ніколи в житті не бував у самому порту, проте вони зацікавлено стежили за всіма кораблями, що снували осяйним плесом Ґонтської затоки, — так, наче дивилися виставу, зумисне створену для того, щоб розважити їх на схилі віку.
— Ковалів син каже, що корабель той із самого Хавнору. Він учора у порт ходив — залізо купувати. Повернувся, коли вже стемніло. І розповів, що той великий корабель прибув із самої столиці Земномор'я, — додав Скороход.
Цілком імовірно, що він завів про це мову тільки для того, щоб завадити Тенар обміркувати, скільки можуть коштувати Оґіонові кози. А втім, хитруваті очиці Скорохода наразі випромінювали невинність. Однак усе це було досить дивно: адже столиця Земномор'я майже не торгувала з Ґонтом, бідним і далеким островом, що славився лише своїми чарівниками, піратами та козячою шерстю. Так чи інакше, але щось у словах Скорохода про "великий корабель" стривожило Тенар. Але поки що вона не знала, що саме її непокоїть.
— А ще той ковальчук чув від людей, що у Хавнорі нібито вже владарює істинний Король, — сказав баришник, скоса позираючи на Тенар.
— Це було би дуже добре! — зауважила Тенар.
Скороход ствердно кивнув:
— Тепер принаймні карґадські харцизяки на нас не нападатимуть!
Тенар, хоч і була родом з Карґадських островів, закивала у відповідь.
— Але, мабуть, у порту це сподобається не всім... — Скороход мав на увазі ґонтійських піратів, які панували у північно-східних морях. Їхня сваволя протягом останніх років призвела до того, що давні торгові зв'язки Ґонту із центральними островами Архіпелагу дуже занепали. Це не було вигідно нікому, крім піратів, а проте більшість ґонтійців однаково вважали цих морських розбишак героями. Власне кажучи, син Тенар теж став матросом на піратському кораблі. І це, мабуть, було навіть безпечніше, ніж служити на звичайному торговому судні. Недарма ж кажуть, що краще бути акулою, ніж оселедцем.