Тема для медитації

— Поранили мене... під час атаки! — неохоче сказав Юр. — Так що ж тут чутно?

Чолов’яга махнув рукою.

— А що тут може статися... Все як завжди: кругом одна мафія та безправство... більш нічого! Люди рвуть свій шмат, хто як може: хто був убогий, той зробився ще вбогіший, а хто був заможний...

— ... той ще дужче забагатів! — озвався кум, наливаючи ще по одній.

— О-то-то! — кивнув чолов’яга. — Народ, правда, мре як мухи. Жінки, ті ще сяк-так, — а чоловіки й до п’ятдесяти не дотягують! Хто спивається, хто вішається, хто від хвороб гине... Ото єдине добро, що гривня появилася торік! А то задовбали ті купони... щитаєш їх щитаєш — аж сорочка мокра! — Чолов’яга знову поналивав у шклянки. — Ну, погнали... за збичу мєчт, горіли б вони синім полум’ям!

Вони випили ще, і Юр відчув, що його починає хилитати.

— Хай йому гак! — буркнув він, проводячи рукою по чолі. — Давненько не пив...

— То, кажеш, тебе поцілило?

— Та зачепило... злегка по-конячому! Рік у госпіталі провалявся...

— Так ти, кажуть, год із п’ять там воював? — поспитався кум.

— А в яких військах?

— У таких, що всякі діри затикають! — неохоче буркнув Юр.

— Чув, що воно таке — контрактники? Це ті, хто перший іде в атаку, виконує всякі зачистки, провадить розвідку боєм...

— Ну, а якого ж дідька тебе туди потягло? За що ти воював на чужій землі... щоб дірку в шкурі заробити?

— Запам’ятай, — сказав Юр, припалюючи цигарку. — Запам’ятай, голубе: я не єдиний українець, який там воював! І здобували ми досвід бойових дій, щоб повернутися додому й наводити тут порядок! Бо надто вже тут багацько всякої наволочі лишилося ще з совєцьких часів... — Він пахнув димом і, заскаливши око, подивився на чолов’ягу. — Значить, тут нічого так і не змінилося?

Чолов’яга покрутив своєю здоровецькою головою.

— Та де! Хіба ото церкву вирішили зводити...

— Церкву?! — не повірив Юр.

— Атож!

— А ти хіба не бачив? — утрутився кум. — Он же ж і хундамент залляли...

— Та хіба ж вони таку церкву збудують, як була! — встряв чолов’яга. — Ото церква у нас була... як собор! Ти пам’ятаєш?

— Ще й як!.. — понуро буркнув Юр.

Він заплющив очі й знову побачив, як вони з бабою ідуть попри церкву, яка стоїть посеред вигону, висока й стрімка, з трьома золотими маківками і вигадливим ліпленням, що в’ється зокола, й коли дивишся на неї оддалеки, то здається, наче вона висить у порожнечі не торкаючись землі, такий легкий і довершений її силует. «Бабо, а що це таке?» — вражено поспитався він, задираючи голову. — «Церква свята, дитино!» — «Це в ній Бог живе, еге?» — «Атож!» — «А чого ж вона дошками забита?» — Баба перехрестилася на золоті маківки. — «Бо вони, дитино, думають, що Бога немає... а самі ракети в небо посилають, щоб подивитися, чи він там де не заховався!»

— Я ще пам’ятаю, як її валяли! — сказав чолов’яга.

— А то все Стояни зробили! — знову встряв кум. — Кляте поріддя... стільки вони людей розкуркулили та з села вивезли!

— А певно! Іван же ж головою сільради був... от і взявся довершить те, чого батько не встиг — церкву розвалити! Ну, та їм і зараз не біда... твій друг, — він подивився на Юра, — он бізнесменом зробився... такий пан, що будь-будь!

Юр підняв голову.

— Стоян?! А він що... він буває тут?

— А чого ж йому не бувати! Приїжджав торік на гробки... — Чолов’яга крутнув головою. — Стрів я його та й кажу, що ти, мовляв, на войні погиб... А він тільки сплюнув... погиб, каже, то й добре, — а то завжди воно лізло, куди йому голова не влазила!..

— Друг, називається! — обурено сказав кум і, взявши пляшку, знову став наливати у шклянки. — Ну, потягли... за нас із вами...

— ... і за хрін з ними! — підтримав його чолов’яга.

Вони перехилили ще по сто грамів, і Юр відчув, що геть упився.

— А ти ж, видно, не просто так у селі появився, еге? — раптом поспитав чолов’яга.

Юр здригнувся.

— А чого ти так гадаєш?

— А того, що за тобою завжди якісь хвости тягнуться... ще з років застою! Правильно Стоян казав: сунеш ти свою голову, куди вона тобі не влазить... Бучу знімати любиш, одне слово! Може, брешу?

— Ні... правду кажеш! — Юр криво посміхнувся. — Вгадав ти, голубе...

— Ну, й що ж ти тут думаєш затівати?

— Та... нічого такого! Борги деякі хочу заплатити... А то, знаєш, накопичилося їх... вище голови!..

Чолов’яга з сумнівом зміряв його очима.

— Ну, гаразд... то твої діла! — врешті зітхнув він. — Добре, хоч вижив...

— А певно! — погодився Юр, насилу повертаючи язиком. Тоді взявся за клямку дверцят. — Добре, мені пора... ще здибаємося коли-небудь!

— То ти надовго? — поспитався чолов’яга навздогін.

Юр поблажливо посміхнувся.

— Поки не помру... втямив, ні?

— Угу!.. — буркнув чолов’яга, одводячи очі.

Юр виліз надвір і, не озираючись, посунув через натовп. Він почувався і геть зле: у роті пересохло, увіччю пливли нерівні жовті плями, а попід ребрами, пульсуючи, наростав і наростав шпаркий пекучий біль. Дійшовши до кінця базару, він спинився і почав думати, що ж йому треба було тут купити. В сей мент його пройняло таке відчуття, наче хтось торкнувся його потилиці, провівши по ній згори донизу шкарубкою долонею, — і коли він поволі обернувся, то кроків за десять од себе уздрів, що в прозорі між ятками стоїть баба Лепестина. Вона стояла, спершись на ціпок, і дивилася на нього, й не казала ні слова.

Юр хтів було ступнути вперед, та відчув, що ноги його не слухаються; він поворухнув язиком, та на силу Божу зміг ним володати; помалу звівши подих, він заплющив очі, а потім розплющився знову, та сього разу біль, котрий пульсував усередині, зненацька вибухнув мов сонце, роздираючи його навпіл, і він...

ГЛОСАРІЙ. Матінко Морано, втвори ворота! За лісом за пралісом чорний дунай тече, на чорнім дунаю мерлецький човен пливе. В тому човні сивий волхов лежить — живим огнем катований, гострим залізом калічений, княжою челяддю замордований. Матінко Морано, втвори ворота! Прийшла до чорного дунаю босорканя-чаклунка, пустила на воду білого калача з трьома свічами, стала того волхова клясти-заклинати. Батьку-волхве, Коштрубів страднику! Візьми мого калача, понеси його по чорнім дунаю, поклади на золотого стола, де мати Морана сидить, — хай втворить вона ворота в бездонну Отхлань! Щоб я через три пороги переступила, сім чорних бродів перебрела, дванадцять навських застав перейшла, лихую годину та нечисту силу од своєї дитини одвела — щоб вона не тужила, не марніла...

... три ночі поспіль. Варто було звести повіки, і я знову й знову бачив: дворище, яке поросло височенним споришем; чорний гребінь хати на тлі криваво-червоного обрію; і білий-білий силует, який гостро й мертвотно світиться у померках старого вечора...

На четвертий день баба спекла калача й поклала його на покуті. Після півночі я напився з кварти молока, настояного на маківках, і нарешті почав засинати, дедалі глибше зсовуючись у теменну безодню прірву, де блукали якісь незнані голоси, проблискували сяйливі вогні, які скидалися на спалахи падучих зір, і час від часу спливали уривки минулих снів, про які я вже й думати забувся, — однак свідомість моя, од ляку, що знову зустрінеться з отим навським видивом, плавала на грані дійсности й марення, а тому я чітко й виразно чув тривожний гарячковий шепіт, який снувався й снувався в тісному покої, осяяному полум’ям трьох свіч, які...

матінко морано втвори ворота

а хто ж мене волає хто з білого світа на мене гукає

се я босорканя-чакунка рожденна відунка

а яким же ти реч'eнням на мене волаєш чиїм же найменням ти мене заклинаєш рожденна відунко

велесовим реченням тебе волаю коштрубовим найменням тебе заклинаю морано

ой ти босорканю-чакунко рожденна відунко одгадай же сперва три загадки одгадаєш жива будеш прогадаєш моя будеш