Темна вежа. Темна вежа VII

Сюзанна кивнула. У старших класах на уроках природознавства їм розповідали майже те саме, хоча вчитель визнав, що сучасні знання про життя людей у кам’яному віці — це насправді обгрунтовані здогади, а не правдива інформація, їй стало цікаво, яка частка з того, що розповів їй Роланд, була здогадами, і вона прямо про це спитала.

— Це не здогади, але пояснити до ладу я не можу. Якщо це доторк до думок, Сюзанно, то не того штибу, яким володів Джейк. Це не видіння, і не чуття, і навіть не сни. Хоча… ти віриш, що іноді нам сняться сни, яких ми, прокинувшись, не пам’ятаємо?

— Так. — Вона хотіла було розповісти йому про швидкі порухи очей та експерименти зі швидкою фазою сну, про які читала в журналі «Look», але вирішила, що це все занадто складно. Задовольнилась вона тим, що сказала: так, вона впевнена, що люди щоночі бачать сни, яких не пам’ятають.

— Може, в них я бачу й чую його, — сказав Роланд. — Я знаю лишень, що він силкується не відставати. Він так мало знає про світ, що взагалі дивно, як він досі живий.

— Тобі його шкода?

— Ні. Я не можу собі дозволити жалощів, і ти також.

Та коли він це казав, то відвів погляд, і Сюзанна подумала, що він обманює. Можливо, йому не хотілося жаліти Мордреда, а проте він жалів (хай навіть трішки). У цьому вона була впевнена. Може, йому хотілося сподіватись, що Мордред загине в дорозі — безперечно, шансів у нього було чимало, і найголовнішу загрозу становило переохолодження, — але Сюзанна сумнівалася, що він на таке здатен. Вони могли обігнати ка, проте вона знала, що кров людська — не вода.

Але ще на них впливало щось інше, потужніше за кревний зв’язок. Сюзанна знала, бо відчувала, як воно пульсує у неї в голові, навіть коли вона спить. То була Темна вежа. Вона думала, що вони вже близько. І хоч гадки не мала, що вони робитимуть з її божевільним вартовим, проте піймала себе на тому, що їй до цього байдуже. Все, що важило цієї миті, — побачити. Думка про те, щоб увійти, ще була для неї чимось абстрактним, з чим не змогла б упоратися її уява, але побачити? Так, це вона уявити могла. І думала, що вистачить і побачити.

Два

Вони повільно спускалися широким засніженим схилом. Юк дріботів по п’ятах за Роландом, потім відставав, щоб глянути, як там Сюзанна, потім знову повертався до Роланда. Над ними часом розкривались ясно-блакитні отвори. Роланд знав, що то працює Промінь — постійно підтягає запону хмар на південний схід. Поза тим, небо від обрію до обрію було біле, повне й низько нависало над землею. От-от мав початися черговий сніговій, і стрілець здогадувався, що ця заметіль могла стати найгіршою з усіх, які їм довелося витримати. Здіймався вітер і жбурляв у лице вологою, від якої в нього німіли всі відкриті ділянки шкіри (після трьох тижнів старанного шиття відкритими лишалися тільки лоб і кінчик носа). Пориви вітру здіймали вгору білосніжно-прозорі шалі снігу, що пролітали повз них і далі вниз схилом, наче казкові балерини, які в польоті перетворюються на щось інше.

— Вони прекрасні, правда ж? — майже тужливо спитала в стрільця з-за спини Сюзанна.

Роланд з Гілеаду, невеликий поціновувач краси (крім одного випадку: в далекому Меджисі), щось буркнув. Він знав, що було б прекрасним для нього: пристойне укриття, коли на них налетить хуртовина, щось краще за густу діброву. Саме тому він і не повірив власним очам, коли вщух останній подмух вітру і влігся сніг. Він кинув шкіряне тягло, вийшов з нього, підійшов до Сюзанни (їхні гунна, яких знову побільшало, було прив’язано до санчат у неї за спиною) і опустився коло неї на коліно. З ніг до голови загорнутий у шкури, він скидався на якусь шолудиву снігову людину.

— Як думаєш, що це? — запитав він у Сюзанни.

Знову зірвався вітер, сильніший, ніж раніше, і спершу приховав те, що розгледів стрілець. Та скоро ж і вщух. У небі над ними розкрився отвір, крізь нього на мить прозирнуло сонце і на засніженому полі спалахнули мільярди діамантових іскорок. Сюзанна затулила очі рукою й подивилася вниз, на довгий схил пагорба. І побачила перевернуту літеру «Т», вирізьблену в снігу. Поперечна лінія, ближча до них (та все одно на віддалі двох миль щонайменше), була порівняно коротка, десь двісті футів у кожен бік. А поздовжня лінія, проте, була дуже довга, тяглася аж до виднокраю і за ним зникала.

— Це дороги! — вигукнула Сюзанна. — Роланде, хтось проклав там, унизу, дві дороги!

Він кивнув.

— Я теж так подумав, але хотів почути це від тебе. Але я бачу й дещо інше.

— І що ж це? В тебе гостріший, ніж у мене, зір, набагато гостріший.

— Коли підійдемо трохи ближче, сама роздивишся.

Він хотів було підвестися, але вона нетерпляче поторсала його за рукав.

— Не грайся зі мною. Що там?

— Дахи, — здався він. — Я думаю, там, унизу, хатини. Може, навіть ціле містечко.

— Люди? Хочеш сказати, там люди?!

— Ну, здається, з комина одного будинку йде дим. Але важко сказати, коли небо таке біле.

Сюзанна не знала, хоче вона зараз бачити людей чи ні. Безперечно, це б ускладнило їхнє становище.

— Роланде, ми маємо бути обережні.

— Так, — сказав він і пішов назад до тягла. Та перш ніж підняти його, поправив на собі патронташ і трохи опустив кобуру, щоб вона зручніше лежала біля лівої руки.

За годину вони підійшли до перехрестя провулка і дороги. Там починалася кучугура снігу одинадцять футів заввишки, зроблена якимось снігоочисником. Сюзанна побачила на утрамбованому снігу сліди, схожі на гусениці бульдозера. З кучугури стирчав стовпчик. Дороговказ на ньому нічим не відрізнявся від тих, які вона бачила в найрізноманітніших містах, наприклад, на перехрестях у Нью-Йорку. На табличці, що показувала на коротку вуличку, було написано:

ОДД’З-ЛЕЙН [89]

Але Сюзаннине серце тьохнуло від іншого.

ТАУЕР-РОУД [90]

значилося на ньому.

Три

Усі котеджі, крім одного, що скупчилися навколо перехрестя, стояли безлюдні, багато їх лежало в руїнах, не витримавши ваги снігу. Проте один (на відстані приблизно три чверті з лівого боку Одд’з-лейн) явно відрізнявся від решти. Дах хтось звільнив від нищівної ваги снігу, від провулка до вхідних дверей вела розчищена доріжка. Саме з димаря цього химерного обсадженого деревами котеджика йшов той пір’їсто-білий дим. В одному віконці світилося масляно-жовте світло, але Сюзанна не могла відвести погляду від диму. Для неї то був останній штрих. Єдине питання, що крутилося в неї в голові, — хто відчинить двері, коли вони постукають. Гензель чи його сестра Гретель? (Цікаво, ті двоє були двійнятами? Чи досліджував хтось це питання?) А може, то буде Червона Шапочка чи Золотоволоска з винуватою борідкою каші?

89

Провулок Дивака (англ.).

90

Дорога до Вежі (англ.).

— Може, нам слід пройти повз нього, — сказала вона, розуміючи, що стишила голос мало не до шепоту, хоча вони поки що були на високій кучугурі, яку навалив снігоочисник. — Проминемо і скажемо спасибі. — Вона махнула рукою на вказівник «ТАУЕР-РОУД». — Перед нами розчищена дорога, Роланде, мабуть, варто нею скористатися.

— А якщо ми скористаємось, як думаєш, Мордред піде за нами? — спитав стрілець. — Думаєш, він просто промине й облишить людину чи людей, які тут живуть, у спокої?

Про це вона якось не подумала. Звісно, відповідь була заперечна. Якщо Мордред вирішить, що може вбити мешканців хатини, він так і вчинить. Заради їжі, якщо ті, хто там живе, їстівні, але їжа буде лише другорядною причиною. Ліси, що лишилися позаду, були багаті на всіляку дичину. Навіть якщо Мордред не міг сам собі вполювати вечерю (а в павучій формі, не сумнівалася Сюзанна, він ще й як був на це здатен), то йому мало вистачати недоїдків, які вони залишали по собі в багатьох своїх таборах. Ні, з засніжених височин він мав зійти ситий… але нещасний. Дуже нещасний. І злий на всіх, хто міг трапитися йому дорогою.