Темна вежа. Темна вежа VII

Серце важко й повільно гупає у грудях, але вона відчуває все більшу радість. Усе буде гаразд. Як таке може бути, вона не знає, але так, усе буде в повному порядку. Цього разу ка до неї прихильне, а сила ка — величезна. Про це вона дізналася на власній шкурі.

— Якби я спитав, звідки я тебе знаю… чи звідки ти прийшла… — Він робить паузу, спокійно дивиться на неї, а потім договорює: — Чи як таке може бути, що я вже тебе кохаю…

Вона всміхається. Всміхатися приємно і вже не боляче, бо того, що було в неї коло рота (може, шрам якийсь, вона вже й не пригадує), вже нема.

— Котику, — каже вона йому, — я ж кажу: довга історія. Але з часом я розкажу… те, що сама пам’ятаю. До речі, можливо, в нас буде робота. Для компанії, яка називається «Корпорація „Тет“». Який зараз рік?

— 1987-й, — відповідає він.

— А ти живеш у Брукліні? Чи в Бронксі?

Юнак, мрії й сварливі голоси в голові якого привели сюди, з чашкою шоколаду в руках і шапкою «ВЕСЕЛОГО РІЗДВА» в кишені, вибухає реготом.

— О Боже, та ні! Я з Вайт-Плейнз! [104] А сюди приїхав на поїзді з братом. Він он там. Хотів поближче роздивитися білих ведмедів.

104

Передмістя Нью-Йорка.

Брат. Генрі. Великий мудрець і видатний наркаш. У неї все обривається всередині.

— Зараз я вас познайомлю, — каже він.

— Ні, знаєш, я…

— Гей, якщо хочеш зі мною дружити, то маєш дружити й з моїм братиком. Ми нерозлийвода. Джейку! Гей, Джейку!

Хлопчика, котрий стояв унизу біля поруччя, що відділяло вольєр білих ведмедів, вона не помітила, але ось він повертається на братів голос, і серце в неї на радощах мало не випорхує з грудей. Джейк махає рукою і легким кроком іде до них.

— Джейку ти теж снилася, — каже їй Едді. — Це єдине, що переконувало мене, що в мене ще не поїхав дах. Тобто не поїхав далі, ніж для мене нормальний стан.

Вона бере Едді за руку — таку знайому, таку рідну. А коли його пальці стискають її руку, вона думає, що зараз помре від щастя. У неї буде до нього багато питань (як і в них — до неї), але наразі лише одне має значення. І коли сніг починає сипати сильніше, лягаючи йому на волосся, на плечі, застрягаючи на віях, вона запитує:

— У вас із Джейком… яке прізвище?

— Торен, — відповідає він. — Воно німецьке.

Перш ніж хтось із них встигає сказати щось іще, до них підходить Джейк. І чи скажу я вам, що жили вони довго й щасливо? Ні, не скажу, бо так не буває. Але щастя в них було.

І вони справді жили.

Під струменистим потоком чарів Променя, що поєднує Ведмедя Шардика і Черепаху Матурин, вони справді жили (й часом навіть бачили чарівне).

От і все.

Цього вистачить.

Кажу спасибі.

Кода ЗНАЙДЕНІ

ЗНАЙДЕНІ (КОДА)

Один

Я розповів свою історію до кінця і задоволений. Вона з розряду тих історій (б’юся об заклад на що завгодно), які добрий Бог притримує наостанок, сповнена чудовиськ, чудес і мандрівок. Тепер я можу зупинитися, відкласти ручку і дати відпочинок натомленим рукам (хоч, певно, не назавжди — рука, що розповідає історії, живе власним розумом і має звичку втрачати спокій). Я можу заплющити очі на Серединний світ і на всі світи, що лежать за його кордонами. Втім, деякі з вас, хто був слухачем (а без слухачів жодна історія і дня б не прожила), навряд чи мене схвалять. Це ви ті невблаганні, орієнтовані на мету, які не повірять, що насолода від подорожі — в самій подорожі, а не в пункті призначення, хоч вам це доводили вже безліч разів. Ви ті нещасні, які досі не розуміють, що кохатися і випускати нікчемну цівку наприкінці — не одне й те саме (оргазм, зрештою, — це повідомлення від Бога проте, що ми закінчили, принаймні поки що, і пора спати). Ви ті жорстокі, яких не влаштовує Срібляста Гавань, куди втомлені герої пливуть відпочити. Ви кажете, що хочете знати, чим усе закінчилося. Ви кажете, що хочете піти за Роландом у Вежу, кажете, що за це ви платили гроші, за шоу, яке прийшли подивитися.

Я сподіваюся, що більшість із вас розумієтеся на цьому краще. Що прагнете чогось кращого. Сподіваюсь, що ви прийшли послухати розповідь, а не просто пережувати все, щоб швидше настала розв’язка. Той, кому кортить дізнатися, що в кінці, може просто відкрити останню сторінку і прочитати. Але кінцівки бездушні. Кінцівка — це зачинені двері, що їх не під силу відімкнути жодній людині (навіть з роду манні). Я понаписував їх чимало, але здебільшого з тієї ж причини, чому вранці я натягаю штани і тільки тоді виходжу зі спальні — бо в країні так прийнято.

Отож, мій любий Постійний Читачу, скажу тобі так. Ти можеш зупинитися тут. Тоді твій останній спогад буде про те, як ти бачив Едді, Сюзанну й Джейка в Сентрал-парку, знову вперше разом, як вони слухають дитячий хор, що співає «Що то за дитя». Ти можеш задовольнитися здогадами про те, що рано чи пізно Юк (напевно, то буде собака з довгою шиєю, дивними облямованими золотом очима і гавкотом, що іноді непоясненно нагадує людську мову) також вигулькне на картині. Гарна картина, чи не так? По-моєму, так. І доволі близька до «жили вони довго і щасливо». Доволі близька до держзамовлення, як сказав би Едді.

А якщо читатимеш далі, то, швидше за все, розчаруєшся, а може, навіть засмутишся до глибини душі. У мене на поясі лишився один ключ, але підходить він лише до останніх дверей, тих, що з написом

. Від того, що за ними, твоє особисте життя не стане щасливішим, на лисині не виросте волосся і на п’ять років ти не помолодшаєш (та що там років, навіть на п’ять хвилин). Бо немає такої речі, як щасливий фінал. Жодна кінцівка, рівнозначна «Колись давно», мені ще не траплялася.

Кінцівки бездушні.

Кінцівка — це просто інша назва прощання.

Два

І все одно ти не здаєшся?

Що ж, гаразд, ходімо. (Чуєш, як я зітхаю?) Ось вона, Темна вежа, що стоїть на краю Прикінцевого світу. Подивись на неї, прошу.

Дуже добре подивись.

Ось Темна вежа на тлі призахідного неба.

Три

До Вежі він підходив із дивним відчуттям, ніби вже тут бував (дежа-вю — так називали це відчуття Сюзанна й Едді).

Троянди поля Кан’-Ка Но Рей розступалися перед ним, даючи прохід до Темної вежі, жовті сонечка всередині їхніх бутонів проводжали його поглядами, як очі. Крокуючи до сіро-чорної колони, Роланд відчув, що вислизає з добре знайомого світу. Він назвав імена своїх друзів і коханих, як сам собі поклявся, проголосив їх у сутінках і на повну силу, бо більше не було потреби берегти сили, щоб змагатися з тяжінням Вежі. Нарешті він міг здатися — і то була найбільша полегкість у його житті.

Він проголошував імена своїх compadres і amoras, [105] та хоча кожне ім’я йшло з глибин його серця, всі вони, здавалося, більше нічого в ньому не зачіпали. Ім’я за ім’ям його голос котився до темного обрію. Він назвав Едді й Сюзанну, назвав Джейка і насамкінець назвав себе самого. Коли звук його імені стих, засурмив велетенський ріг, і не з самої Вежі. То був голос троянд, що килимом розстелялися довкола і вітали його величним сурмленням.

105

Друзів і коханих (ісп.).