Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
— Про пуцьвірінка не знаю, — відповів Ламла, — але все, що нам треба, — розстріляти проектори.
— Які ще, бляха, проектори?
Ламла показав на щось унизу… чи на стіні коридору, якщо бридкий виродок не збрехав.
— Там, — сказав горностай. — Знаю, ви їх не бачите, але повірте мені на слово, вони там. З обох боків.
Флагерті зачаровано дивився, як у нього на очах туманна галявина в джунглях, покликана до життя уявою Джейка, переростала в густий темний ліс, як у казці про те, що «колись давно, коли всі жили в густому темному лісі й нікого не було за його межами, в лісі з’явився страшенно лютий дракон».
Флагерті не знав, що там бачили Ламла та решта загону, але на його очах
— Я НІЧОГО не бачу! — заверещав він на Ламлу. — По-моєму, ти з’їхав зі свого гівняного ГЛУЗДУ!
— Я бачив їх у вимкненому стані, — тихо проказав Ламла, — і можу згадати, де вони розташовуються. Якщо ти даси мені чотирьох людей, щоб вони розстріляли обидві стіни, то, думаю, це не забере в нас багато часу.
«А що скаже Сейр, почувши, що ми розкурочили к бісовій матері його дорогоцінну пастку для розуму? — міг би заперечити Флагерті. — А Волтер О’Дим що скаже? Знищеного не полагодиш, ми цього не вміємо. Все, що ми можемо, — потерти дві скіпки й викресати полум’я, не більше».
Міг би, та не заперечив. Бо впіймати хлопця було важливіше за будь-який стародавній прибебех древніх, навіть такий дивовижний, як ота розумова пастка. До того ж її ввімкнув сам Сейр, чи не так? Кажу так! От нехай він і відбріхується тепер! Сам хай стає навколішки перед начальничками й пояснює, поки вони не заткнуть йому пельку! А тим часом шмаркач збільшував розрив, що його Флагерті (йому вже ввижалося, як його нагороджують за виявлену метикуватість та ініціативність) та його люди так радикально скоротили. Якби ж то комусь із них пощастило влучити в шмаркатого, коли він та його волохатий друзяка були ще в прицілі! Ай, як завжди, в одній руці бажання, в другій — дуля! Побачимо, що справдиться!
— Бери своїх найкращих стрільців, — наказав Флагерті зі своїм бекбейським [25] акцентом, як у Джона Ф. Кеннеді. — Можете починати.
Ламла викликав уперед трьох ницих людей та одного вампіра, розставив їх по двоє з обох боків і швидко заторохкотів до них чужою мовою. Флагерті зрозумів, що дехто з четвірки вже тут бував і, подібно до Лама, пам’ятав, де сховані в стінах проектори.
А тим часом дракон Флагерті, точніше, дракон його тата, і далі скаженів у темному глухому лісі (джунглі на той час уже щезли), дихаючи вогнем і підпалюючи все навкруги.
25
Бек-Бей (Back Bay) — один з найпрестижніших районів Бостона.
Нарешті — хоч Флагерті здавалося, що минула прірва часу, та насправді спливло секунд із тридцять, не більше — снайпери відкрили вогонь. І майже відразу, на очах у Флагерті, дракон побляк і перетворився на перетриманий негатив кіноплівки.
— Хлопці, в один поцілили! — закричав Ламла голосом, що, на лихо, дуже нагадував овечий. — Поливайте їх вогнем! Поливайте, заради любові ваших батьків!
У половини його команди тих батьків ніколи й не було, похмуро подумав Флагерті. Тут виразно пролунав звук розбитого скла, і дракон закляк на місці, а разом з ним застигли й хмари полум’я, що не встигли вивергнутися з рота, ніздрів та зябер на боках лускатого горла.
Збадьорившись, стрільці заходилися стріляти швидше, і за кілька секунд галявини та застиглого дракона не стало. Там, де вони були, залишився коридор з кахляними стінами й слідами на запилюженій підлозі, що їх залишили ті, хто пройшов перед тим. На обох стінах зяяли отвори з розбитими проекторами.
— Чудово! — заволав Флагерті, нагородивши
Ламлу схвальним кивком. — Тепер ми побіжимо за малим, швидко побіжимо, і впіймаємо його, і повернемо його голову на палі! Ви зо мною?Загін вибухнув ревом згоди, і гучніше за всіх кричав Ламла, чиї очі горіли таким самим злостивим жовтогарячим полум’ям, як і подих дракона.
— Що ж, добре! — Флагерті рушив першим, горлаючи пісню, яку впізнав би будь-який морський піхотинець: — Байдуже, що ти біжиш…
— БАЙДУЖЕ, ЩО ТИ БІЖИШ! — голосно підхопили вони, пробігаючи по четверо ту ділянку, де не так давно були Джейкові джунглі. Під їхніми ногами хрускотіло бите скло.
— Бо від нас ти не втечеш!
— БО ВІД НАС ТИ НЕ ВТЕЧЕШ!
— Можеш бігти хоч до Каїна чи в Лад…
— МОЖЕШ БІГТИ ХОЧ ДО КАЇНА ЧИ В ЛАД!
— Ми відірвем тобі яйця і запхаєм тобі в зад!
Вони повторили за ним, і Флагерті ще трохи наддав ходи.
Джейк знову почув їхнє наближення, кам-кам-комала. Почув їхні обіцянки відірвати йому яйця та запхати їх йому в задній прохід.
«Хвальки самовпевнені», — подумав він, та все одно спробував прискоритися. І стривожився, збагнувши, що йому це не під силу. Обмін свідомостями з Юком висотав з нього забагато си…
Ні.
Роланд навчав його, що самообман — то не що інше, як замаскована пиха, потурання собі, з яким слід боротися. Джейк сумлінно дотримався цієї поради, і довелося визнати, що ситуацію вже більше не пояснити самою лише втомою. Гострий біль у його боку тепер іклами впивався глибоко, аж під пахви. Джейк знав, що трохи відірвався від переслідувачів, але з ритмічного співу розумів, що вони надолужують згаяне, швидко скорочуючи цю відстань. Невдовзі вони знову стрілятимуть у них з Юком і, незважаючи на те, що на бігу поцілити в рухому мішень збіса важко, комусь одному цілком може пощастити.
Аж ось він побачив, що попереду щось перегороджує коридор. Двері. Наближаючись до них, Джейк дозволив собі подумати: а що, як на тому боці немає Сюзанни? Чи якщо вона там, але не знає, як йому допомогти?
Що ж, вони з Юком мужньо зустріли б ворога, та й по всьому. Цього разу без прикриття, не маючи змоги імітувати Фермопільський прохід, але він кидав би тарілки й стинав голови, аж доки супротивники його не здолали.
Себто якби в цьому була потреба.
Хтозна, може, її й не буде.
Джейк щодуху помчав до дверей. Від частого дихання повітря в горлі здавалося нестерпно гарячим, майже палючим. «Добре, — подумав хлопчик. — Все одно я не подужав би швидше бігти».
Першим на місці опинився Юк. Він поклав передні лапи на дерево привидів і подивився вгору, неначе читаючи слова, вибиті на дверях, і повідомлення, що блимало під ними. Потім перевів погляд на Джейка, що саме підоспів, важко дихаючи й притискаючи руку до підпахви. Позосталі тарілки голосно бряжчали в сумці.
Джейк поторсав ручку, але радше для проформи. Коли прохолодний метал у його руці не повернувся, хлопчик не повторив спроби, а просто загупав кулаками в дерево.
— Сюзанно! — закричав він. — Якщо ти там, впусти мене!
«Краще я вискубу собі всю борідку до останньої волосини», — пролунав у голові голос його батька, а його мати, значно серйознішим голосом (неначе вважала, що розповідати історії — це поважна справа): «Я чула дзижчання мухи… коли померла».