Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
— І знову перевіряти телеметрію ти збираєшся через другий сигнал?
— Через це також, — відповів Фінлі. — Але здебільшого тому, що мене це все насторожує. — Це слівце він викопав у одному з багатьох детективів іншого світу (вони його просто зачаровували) і тулив тепер за кожної нагоди.
— Що саме тебе насторожує?
Та Фінлі лише похитав головою. Бо сам не знав.
— Але телеметрія не бреше. Принаймні так мене навчали.
— Сумніваєшся?
Усвідомлюючи, що балансує зараз на краю провалля — що обидва вони балансують, Фінлі завагався, але потім вирішив, що все одно пропадати.
— Все ближче до кінця, бос. Я тепер в усьому сумніваюся, чорт забирай.
— Чи включає це твої обов’язки Фінлі О’Тего?
Фінлі рішуче похитав головою. Ні, своїх обов’язків він під сумнів не ставив. Решта працівників Блакитного Раю, включаючи Пола Прентиса з Равея, чинила й думала так само. Пімлі пригадав слова якогось старого вояка, можливо, Даґласа Макартура, [47]
47
Даґлас Макартур (1880–1964) — американський воєначальник, володар найвищого звання — генерал армії (18 грудня 1944 p.), фельдмаршал Філіппін (1937), кавалер багатьох орденів і медалей.
— Не проти, якщо я складу тобі компанію під час перевірки? — запитав Пімлі.
— А чом би й ні? — відповів Горностай. І всміхнувся, показавши повен рот гострих, мов голки, зубів. А потім проспівав своїм дивним дрижачим голосом: «Помрій зі мною… Я вже в дорозі до місця своїх прадідів…»
— Зачекай одну хвилину, — Пімлі підвівся.
— Молитва? — спитав Фінлі.
Пімлі зупинився в дверях.
— Так. Якщо вже питаєш. Коментарі будуть?
— Лише один. — Істота з людським тілом і лискучою коричневою головою горностая все всміхалася. — Якщо молитва так вас надихає, то чому ви стаєте навколішки в тій самій кімнаті, де сідаєте срати?
— Тому що Біблія каже: якщо ти не сам, то молитися йди в комірчину. Ще коментарі будуть?
— Ні, ні. — Фінлі недбало махнув рукою. — Робіть усе, що можете і чого не можете, як кажуть манні.
У туалеті Пол О’Равей закрив кришку унітаза, укляк на кахлях й молитовно склав руки.
Якщо молитва так вас надихає, то чому ви стаєте навколішки в тій самій кімнаті, де сідаєте срати?
«Мабуть, я мав би відповісти, що тут почуваюся смиренним, — подумав він. — Почуваюся належно. Тут ближче до землі, з якої ми всі постали і в яку повернемося. І саме в цій кімнаті, як у жодній іншій, це дуже добре усвідомлюєш».
— Господи, — промовив він, — дай мені силу, коли я слабкий, відповіді, коли розгублений, хоробрість, коли мені страшно. Допоможи мені не скривдити тих, хто на це не заслуговує, а з рештою чинити так, лише якщо не буде іншого вибору. Господи…
І поки він укляк перед закритим сидінням унітазу, цей чоловік, який невдовзі проситиме в Бога прощення за те, що своєю роботою наблизив кінець усього сущого (навіть не відчуваючи іронії в своєму проханні), ми можемо придивитися до нього ближче. Це не забере багато часу, бо Пімлі Прентис — не центральна фігура в нашій оповіді про Роланда та його ка-тет. Одначе він цікава людина, складна, суперечлива і сповнена безперспективних думок. Він алкоголік, що істинно вірує в особистого Бога, людина співчутлива, яка збирається зруйнувати Вежу й жбурнути трильйони світів, що обертаються довкола її осі, в трильйонах різних напрямків у темряву. Він би не вагаючись прирік Дінкі Ерншо та Стенлі Руїса на смерть, якби дізнався, що вони задумали… але в День матері він незмінно заливається слізьми, бо ніжно любив свою матусю й гірко без неї сумує. Коли йдеться про Апокаліпсис, то кращого кандидата на роботу годі й шукати. Він знає, коли стати навколішки, й уміє розмовляти з Господом Богом, як з давнім друзякою.
А ось і іронія: Пол Прентис цілком міг бути людиною з реклами, що проголошувала «Я знайшов роботу через „Нью-Йорк Таймз“!» Бо коли 1970 року його звільнили з в’язниці, що в ті часи мала назву Аттика (мегаповстання відбулося без нього, [48] як, власне, і без Нельсона Рокфелера), він натрапив у «Таймз» на таке оголошення:
48
Нью-Йоркська в’язниця особливого режиму, відкрита в 1930-ті роки. Розрахована на 1200 в’язнів. Сюди відправляють засуджених за особливо тяжкі злочини й на довічне ув’язнення. 9 вересня 1971 року в’язні, озброєні металевими трубами, ланцюгами й бейсбольними битками, захопили 42 заручники з охорони й відвідувачів та висунули вимогу покращити їм умови утримування. За наказом губернатора штату, яким і був у той час Нельсон
Рокфелер, тюрму було взято штурмом. Внаслідок бунту й штурму загинуло 33 арештанти й 11 заручників. Повстання було тричі екранізовано в Голлівуді: «Аттика» (1983), «Впираючись у стіну» (1994) і «Вбивче подвір’я» (2001).Висока платня обернулася тим, що його люба Ма називала чистісінькою брехнею, бо платні він не отримував узагалі — принаймні в розумінні американського тюремника, зате пільги… так, пільги були виняткові. Найперше слід відзначити, що він розкошував у сексі незгірш, ніж у їжі й випивці, але суть була не в цьому. Суть, на думку сея Прентиса, полягала от у чому: зрозуміти, чого ти хочеш від життя. Якщо просто спостерігати, як на твоєму банківському рахунку більшає нулів, тоді Алгул Сьєнто не для тебе… і це жахливо, бо щойно ти підпишешся, вороття вже не буде. Військо передусім. Військо і ще раз військо. А час від часу, для наочності — декілька трупів.
І це цілком, на сто відсотків задовольняло начальника Прентиса. Якихось дванадцять років тому він пройшов урочистий обряд зміни імені, прийнятий у тахінів, і ніколи про це не шкодував. Пол Прентис став Пімлі Прентисом. Саме тоді він і відвернув своє серце та розум від того, що тепер називав «американською стороною». І не лише тому, що тут йому пекли найкращий торт «Аляска» й частували найкращим у його житті шампанським. І не тому, що він займався сексом із сотнями прекрасних симульованих жінок. Причина полягала в тому, що то була його робота і він мав намір її закінчити. Бо повірив, що вони працювали в Девар-Тої волею не лише Багряного Короля, а й Господа Бога. А за ідеєю Бога крилося щось ще більш потужне: видиво мільярда всесвітів, уміщених у яйце, яке він, колишній Пол Прентис з Равея, що заробляв сорок тисяч доларів на рік, мав виразку шлунку й кепські медичні пільги за програмою, схваленою в корумпованій профспілці, тримав тепер у себе на долоні. Він розумів, що в цьому яйці був також і він сам і що він перестане існувати у плоті, коли це яйце розіб’є, але якщо рай і Бог існували, то вони заміняли собою силу Вежі. У той рай він потрапить і перед тим троном небесним стане навколішки, щоб вимолити прощення своїх гріхів. І його там вітатимуть сердечним «Молодець, ти добрий і відданий слуга Наш». Його матуся теж там буде, вона пригорне його, і разом вони ввійдуть у братство Ісуса. Пімлі не сумнівався, що цей день настане, і навіть швидше, ніж на небі знову з’явиться Місяць Жнив.
Не те щоб він вважав себе релігійним фанатиком. Аж ніяк. Думки про Бога й рай він тримав при собі. Що стосувалося решти світу, то він був лише працівником, що сумлінно виконував завдання, сподіваючись до самого кінця добре робити свою роботу. Безперечно, він не вважав себе негідником (як і кожна по-справжньому небезпечна людина). Згадаймо Уліса Дж. Ґранта, генерала Громадянської війни, який сказав, що готовий воювати на зайнятих позиціях, навіть якщо бій триватиме все літо.
В Алгул Сьєнто літо майже скінчилося.
Начальник мешкав у чепурному котеджі, збудованому в стилі кейп-код, [49] на краю Алеї. Називався він Шеплі-Гаузом (чому так — Пімлі гадки не мав), тому Руйначі, звісно, охрестили його поміж собою Шіт-Гаузом, тобто Сральнею. На іншому кінці Алеї розкинулася набагато більша житлова споруда — проста, але елегантна, в стилі доби королеви Анни, — яку називали (теж з невідомих причин) Дамлі-Гауз. Ця будівля чудово вписалася б в атмосферу студентського містечка університету Клемсон у штаті Південна Кароліна чи Міссісіпського університету. Руйначі називали її Домом розбитих сердець, а часом і Готелем розбитих сердець. Проти цього ніхто не заперечував. Там жили й працювали тахіни та чимало працівників з роду кан-тої. Що ж до Руйначів, на їхні маленькі жарти всі заплющували очі й навіть підохочували їхні сподівання на те, що персонал нічого про них не знає.
49
Архітектурний стиль, що зародився на початку XVIII сторіччя. За взірець для будівництва ранні поселенці в США брали стиль англійських будинків. Характеризується стиль слуховими вікнами, крутими дахами з бічними фронтонами й навісами. Зовні будинки оздоблено вагонкою, двері розташовуються посередині, вікна двостулкові, з багатьох секцій, мають віконниці.
Пімлі Прентис і Фінлі О’Тего неквапом ішли Алеєю, зберігаючи приємну мовчанку… крім тих випадків, коли проминали Руйначів, що були не на чергуванні. Ті траплялися дорогою поодинці чи групками, і всіх їх Пімлі гречно вітав. Вони відповідали — хто привітно, а хто й бурчливо, — проте без відповіді не лишилося жодне «здрастуйте», і Пімлі вважав, що це вже перемога. Він ставився до них дбайливо. Подобалося їм це чи ні, йому було до них не байдуже. Адже з ними значно легше було мати справу, ніж з убивцями, гвалтівниками й озброєними грабіжниками.