Темна вежа. Темна вежа VII

— Едді, ми вже це обговорювали. — Досі уникаючи зустрітися з ним поглядом.

— Так, але чи до кінця ти розумієш? Це лише один постріл, один кидок Орізи. Найперше тому ми й приїхали до Бриджтона! Бог свідок, я хотів опинитися на Черепаховій алеї з тієї самої миті, коли Джон Каллем розповів нам про це місце, але я вирішив, що спершу ми маємо побачитися з письменником, поговорити з ним. І виявився правий, скажи? — Едді майже благав. — Хіба ні?

Нарешті Роланд подивився на нього. Й Едді зрадів. Адже становище, в якому він опинився, і без того було важким, нестерпно важким, а тут ще відвернутий і опущений погляд очей його діна…

— А до того ж невеличка затримка, можливо, нічого не вирішує. Якщо ми зосередимося на тих двох жінках, що лежали поряд на двох ліжках, Роланде… якщо зосередимося на Сьюз та Мії в тому вигляді, в якому ми їх побачили востаннє… хіба не може так бути, що ми вигулькнемо поряд з ними акурат у ту мить часу?

Настала довга, сповнена роздумів пауза, впродовж якої Едді забув дихати. Відтак стрілець кивнув. Звісно, такого не могло бути, якщо на Черепаховій алеї вони знайдуть «двері древніх», як їх подумки звик називати Роланд, бо ці двері були «призначеними» й завжди вели до одного й того самого місця. Але якби у Ловеллі, десь на Черепаховій алеї, їм вдалося знайти магічні двері, одні з тих, що лишилися після відходу Приму, тоді так — вони змогли б вийти куди завгодно. Але такі двері були й підступні. Це вони вже пізнали на власній шкурі в Печері голосів, адже тамтешні двері замість Роланда й Едді відправили до Нью-Йорка Джейка з Каллагеном, зруйнувавши їхні плани в Краї Дев’ятнадцяти.

— Що ще нам треба зробити? — спитав Роланд. Його голос не був сердитим, проте Едді почув у ньому втому й непевність.

— Хай би що то було, легко не буде. Це я тобі гарантую.

Едді взяв купчу грамоту й подивився на неї так само понуро, як усі Гамлети в історії театру вивчали поглядом череп бідного Йорика. Потім глянув на Роланда.

— Це дає нам право на володіння пустищем, де росте троянда. Але ми маємо віддати цей папірець Мозесу Карверу в «Голмс Дентал Індастріз». А де він є? Цього ми не знаємо.

— Якщо вже на те пішло, Едді, ми навіть не знаємо, чи він ще живий.

Едді голосно розреготався.

— Правду кажеш, і я дякую! А знаєш, Роланде, може, мені розвернути машину? Вернемося до будинку Стівена Кінга. Стрельнемо в нього двадцятку чи тридцятку… бо не знаю, чи ти помітив, братику, але в нас з тобою на двох у кишенях дубль пусто… а що важливіше — ми попросимо його написати для нас крутого приватного детектива, щоб він був зовні як Гемфрі Богарт, а пику міг будь-кому начистити незгірш за Клінта Іствуда. І нехай він шукає для нас того Карвера!

Він струсонув головою, неначе хотів, щоб у ній прояснилося. Гомін голосів приємно відлунював у вухах — чудова протиотрута до огидного передзвону тодешу.

— Моя дружина десь там, вона в біді, і хтозна, може, її там їдять живцем вампіри чи вампірські жуки, а я тут сиджу в машині на сільській дорозі з парубком, чий основний промисел — стріляти в людей, і викручую собі мізки, щоб допетрати, як же мені започаткувати одну довбану корпорацію!

— Не гарячкуй, — сказав Роланд, прийнявши рішення ще трохи побути в цьому світі, він наче заспокоївся. — Розкажи, що, по-твоєму, ми повинні зробити, перш ніж обтрусимо пил цього часу й світу зі своїх чобіт назавше.

Й Едді розповів.

Три

Більшу частину цієї оповіді Роланд уже чув, але не розумів до кінця, в якому непростому становищі вони опинилися. Так, справді, тепер їм належало пустище на Другій авеню, але підставою для володіння був написаний від руки документ, що дуже непереконливо виглядатиме в суді (якщо раптом Корпорація «Сомбра» вирішить нацькувати на них адвокатів).

Едді хотів передати купчу Мозесові Карверу (якщо це було можливо), а також переказати звістку, що його хрещена дочка Одетта Голмс, котру вже тринадцять років, з літа 1977-го, вважали зниклою безвісти, жива-здорова й понад усе на світі хоче, щоб Карвер взявся охороняти не лише саме пустище, а й одну троянду, що на ньому росте.

Мозеса Карвера (якщо він досі був живий) слід було переконати, добряче переконати, щоб він об’єднав так звану корпорацію «Тет» з «Голмс Дентал Індастріз» чи навпаки. Ба більше! Він мав цілковито присвятити решту свого життя (а Едді здогадувався, що Карвер міг уже бути у віці Аарона Діпно) розбудові корпорації-гіганта, чиїм єдиним справжнім призначенням був би опір двом іншим гігантам, «Сомбрі» й «Північному центру позитроніки», на кожному їхньому кроці. За будь-якої можливості придушувати їхню активність і втримувати їх від переродження у монстра, який проїдеться котком по обширах Серединного світу, що вже й так поволі відмирають, і завдасть смертельної рани самій Темній вежі.

— Може, слід нам було залишити купчу в сея Діпно, — задумливо проказав Роланд, вислухавши Едді до кінця. — Принаймні він міг би визначити, де перебуває цей Карвер, відшукати його і розповісти нашу історію замість нас.

— Ні, ми правильно зробили, що забрали її з собою. — В цьому Едді якраз анітрохи не сумнівався. — Якби ми залишили цей клапоть паперу в Аарона Діпно, він би вже згорів синім полум’ям.

— Думаєш, Тауер би пошкодував про угоду й намовив друга знищити її?

— Переконаний, — кивнув Едді. — Та навіть якби Діпно витримав дзижчання свого друзяки у вухах, який, не сумніваюся, годинами б скиглив: «Спали це, Аароне, вони примусили мене, а тепер хочуть намахати, ти ж не гірше за мене знаєш, спали, а потім ми здамо цих мамзерів копам»… Навіть якби він не піддався, гадаєш, Мозер Карвер повірить нашій божевільній історії?

Роланд невесело всміхнувся:

— Повірить він чи ні — не в тому річ, Едді. Ти тільки подумай: чи багато з нашої божевільної історії насправді чув Аарон Діпно?

— Небагацько, — погодився Едді. Заплющив очі й притис до них тильні боки долонь. Міцно притис. — Я знаю лише одну людину, яка зуміла б переконати Мозеса Карвера зробити те, що нам потрібно. Але вона зайнята. В році дев’яносто дев’ятім. А на той час Карвер уже буде мертвий, як і Діпно, та й сам Тауер, мабуть.

— А що ми можемо зробити без неї? Що б тебе влаштувало?

Едді думав про те, що Сюзанна могла б вирушити до 1977-го без них, адже, на відміну від них, вона там ще не бувала. Ну… в тодеші вона сюди приходила, проте Едді не думав, що це рахується. Хоча підозрював, що доступ до 1977-го може бути для неї закритий на підставі того, що вона належить до їхнього з Роландом ка-тету. Чи на якійсь іншій підставі. Цього Едді не знав. Він ніколи не вчитувався в пункти договору, надруковані дрібним шрифтом. Він повернувся, щоб поцікавитися думкою Роланда, але той випередив його.

— Як щодо нашого дан-тете? — спитав стрілець.

Попри те, що Едді знав зміст виразу (це означало «бог-дитя» чи «маленький рятівник»), він спершу не зрозумів, про кого Роландові йдеться. Але потім до нього дійшло. Хіба не їхній дан-тете з Вотерфорда, спасибі йому, позичив їм цю машину?

— Каллем? Роланде, ти про нього? Чувак, у якого в шафі повно бейсбольних м’ячів з автографами?

— Правду кажеш, — відповів Роланд тим сухуватим тоном, що свідчив не про подив, а легке роздратування. — Тільки гляди не втопи мене в морі свого захвату з приводу цієї ідеї.