Темна вода

Схожих човнів багато. Імпортні в нас — не дефіцит. Тільки ніхто з цих молодих бичків не був схожий на людину, котра може собі дозволити купити дорогий човен, та ще й так просто кидати його під дерево. До свого власного оснащення справжні затяті рибалки так пофігістично не ставляться.

І все ж таки це було б надто просто. Люди про нечисту силу говорять, а тут — четверо молодих довбодятлів явно без царя в голові. Навіть якби з якихось причин хтось і придумав нечисту силу, в жодного з них окремо, так само як і в усіх разом, не вистачило б звивин обставитися під нечисть.

Мент із офіційними повноваженнями уже давно отримав би санкцію на затримання лише на підставі того, що в чотирьох підозрілих осіб знаходиться човен, схожий на той, на якому плавав загиблий рибалка. Їх би розвели по камерах і пресували до ранку. Результат Мельник знав наперед: хтось перший не витримав би і признався — човен знайшли випадково, валявся безхозний або плавав десь. Замість того, аби шукати господаря, вони тихцем забрали собі. Може таке бути? Може.

Більше того. Мельник, не маючи жодних законних повноважень, переконаний — приблизно так усе відбувалося насправді.

Правда, він ще не з’ясував для себе, чи здатен хтось із четвірки на вбивство людини. Вони — зграя, причому некерована, і це очевидно. Можуть закопати когось ногами і навіть не надати цьому особливого значення. Подадуть потім як подвиг... Але щоб отак старанно все спланувати — і при цьому не знищити такий важливий речовий доказ, як прикметний імпортний човен...

В будь-якому разі пороти гарячку він не збирався. Через те в бутність свою опером мав низькі показники розкриття злочинів. Зате в тій ганебно невисокій, порівняно зі звітністю колег, кількості розкритих справ усі факти були старанно, до занудства, перевірені. І на зону йшли реальні злочинці, провина яких підтверджувалася солідною доказовою базою.

Тому, лишивши гоп-компанію в спокої до завтра, Мельник прихопив коньяк і пішов до Обухівського. Не вийде розмови, так хоч випити буде з ким...

Побачивши пляшку, директор бази скривився.

— У Люди брав?

— А де ще?

— Їй нормального нічого не завозять.

— Чим поганий? „Борисфен”, наче нічого...

— А, ну його... Все одно... Тільки ми з тобою по любе не подружимося.

— Так я хіба дружитися прийшов? Просто розмова є. Мені тут ніби як працювати треба. Охороняти типу... А що, де, як, кого і від кого...

— Це ти в хазяїна свого запитай. До тебе в нас тут охоронців не було.

— Без потреби чи просто не вистачало бюджету?

Відповідати Обухівський не поспішав. Знайшов два гранчаки, витягнув з холодильника копчену ковбасу, з плетеного кошика в кутку взяв кілька огірків та помідорів.

— Звиняйте. До коньяків не звичні. Чим закусимо, тим і добре.

— Ну, коньяк узагалі не закусюють...

— Так ми ж не кацапи!

Залізний аргумент, нічого не скажеш.

— Тут будемо чи на повітрі?

— На повітрі комарі нами закусять.

— Тут звикнути треба! — багатозначно підніс пальця догори Обухівський. Причому промовив це з очевидної гордістю. Ех ви, мовляв, жевжики міські. Кинути вас на природу — дня не протягнете. І комарі вам, і мухи, і какати без унітаза...

— Значить, я ще не звик.

— Тоді сідай! — кивнув хазяїн на вільний стілець, сам примостився навпроти. Нарізав ковбаси, перекраяв навпіл кожен овоч. На правах старшого розлив коньяк по чарках.

— Ну що, погнали наші городських? — Мельник підніс свою чарку і заклично гойднув.

— Давай, давай, — Обухівський ледь торкнувся його чарки своєю, швиденько випив, хрумкнув огірком. Навздогін своїй порції Мельник послав шматочок ковбаси. Помовчали.

— Нічого так пішло, — порушив мовчанку Віталій.

— Угу. Як діти в школу — рівненько, гладенько і тихенько, — погодився директор бази. — Ти, знаєш, не шукай тут до мене підхідців. Мент?

— Хто?

— Папа римський. Не роби таких круглих очей, в тебе все на морді написано. Мент?

— Ну, скажімо, вже ні. Колись був, тепер — на вільних хлібах. Розшифрував ти мене, значить, начальнику...

— Це ти начальник, коли вже на то пішло. Давай по другій, — вони випили ще, тепер уже — не чокаючись і не закусюючи, Обухівський витер губи тильним боком долоні і повів далі: — Ти не аж так зашифрований, скажу я тобі. Кого в нас у охорону наймають? Колишніх ментів чи пацанів молодих після армії. На молодого ти явно не тягнеш, виходить — лягавий. А, з тобою просто все, — він потягнувся за сигаретами, закурив. — От аби мені хто пояснив, для чого мені тут ще двоє рятувальників і де таких беруть.

— В смислі?

— Ти ж слухати прийшов, та к слухай. Я тут начальником за царя Гороха. І якщо людина дурна, її підрозділ МЧС не врятує. Скажімо, поліз хтось п’яний серед ночі при місяці купатися. Причому не сам, а з дівкою своєю. Обидвоє голі — русалки, блядь. А течія когось із них раз — і потягла. Кричи, не кричи, завжди всі думають, що п’яні забавляються. Поки туди, поки сюди — вже все, гайки, потонула людина. Тепер ти мені скажи: оці, хто вночі купатися біжить, повинні розбудити рятувальників, аби ті на березі стояли і в разі чого рятували? — тепер він наливав сам, свою чарку перехилив, не припрошуючи, гризнув помідора, затягнувся цигаркою, — Це я до того, що цілком нормально справлявся з одним рятувальником. А тут приходить багатий дядя і відразу оформляє мені в штат ще двох. Результат — такий самий. Що один мій Саня на березі з ранку до вечора товчеться, що тепер всі троє по пляжу гуляють. Розумна людина сама не полізе річку перепливати, дитину від себе не відпустить ні на крок, а на придурків, я ж кажу, управи немає взагалі. Багатий дядя цього, думаєш, не розуміє?

— Думаю, розуміє, — Мельник випив і теж закурив, витягши з кишені шортів завбачливо захоплені свої цигарки.

— Бачиш, а зарплату їм платить. Причому вони в нього, здається, за окремою відомістю проходять. Чи як там у них розрахунки — не знаю. Коротше, в мого рятувальника одна зарплата і він її в заводській бухгалтерії отримує, так само як я і наша медичка. Ну, всі, хто тут у мене в штаті працює. А нових рятувальників ніяк не оформили, я дізнавався. Значить, хазяїн їм гроші зі своєї кишені дає. І, мабуть, більші, ніж ми тут дістаємо. А тепер скажи: для чого Заруба платить їм ці гроші, якщо розуміє — ці дві штатні одиниці сьогодні тут не потрібні. Причому — зовсім.

— Ну, як тобі сказати... Заруба мені казав, що бачить тут перспективу. Потроху все відбудується, перебудується, модернізується. Почнуть грошовиті клієнти їздити відпочивати. І їм звичайно більш спокійно та приємно, коли на пляжі за їхньою безпекою стежить не один рятувальник, а цілих троє. Вони теоретично повинні чергуватися якось. Поки один пісяти чи їсти пішов, двоє за водою стежать.

— Не сміши мене, — Обухівський знову налив і знову випив, не припрошуючи. — Рятувальників, значить, троє, а охоронець — один. Де логіка? За великим рахунком, охоронців так само мусить бути кілька. Я, правда, не знаю, кого тут від кого охороняти. На моїй пам’яті тут ніхто ні в кого нічого не крав, бо народ сюди з собою дорогих речей не бере. Гроші — так вони в кожного мало не в труси зашиті. Приймачі — теж не здобич, дешевенькі. Ну, на „Аврорі” бійки майже щодня, але я її не прикрию. Знаєш, чому? — хитро примружився він.