Темна вода

— Виходить, правда, що те місце бездонне? — Мельник чомусь заговорив пошепки, хоча оповідач не знижував голосу.

— Не знаю, — повів плечима Шалига. — Не міряв. Люди кажуть. Мо’, брешуть. Тільки з дна затону ще ніхто нічого не діставав. А там, за чутками, ого-го скільки всього може бути. Особливо — після останньої війни. Але це так, не має значення. Зіштовхнули лісові мешканці свого кривдника на лід. Проломилася крига і пішов Козуб під воду каменем. На ранок збіглі здалися поліції, їх засудили на довічну каторгу, а син Козуба, успадкувавши маєток, повів зовсім іншу політику. Злякався, що повторить батькову долю. Хоча вбивці в Сибіру зогнили, але ж тіло Панькове так і не знайшли. Ось звідси і починається містика, яка тобі так цікава, — оповідач перервався, ніби чекаючи, що Мельник щось скаже, та той мовчки стежив за тінями на стіні, тож дід Іван повів далі: — Кажуть, мається неприкаяна душа вбитого і не похованого поміщика. Ось і мститься він усьому людському. Кілька разів на рік серед ночі виходить він з води і починає шукати собі чергову жертву. Побачить якогось необережного рибалку — хап за горло, і тягне під воду. Все думає, що знайдеться колись така сама чорна душа, яка не відійде, а так само буде між світами маятися, спокою не мати. Тільки не так багато чорних душ на світі, як того хочеться привидові. Заблудлі є, чорні не зустрічається. Ще кажуть: уся нечисть, яка довкола Тихого Затону водиться, вважає його серед себе чимось на зразок старшого. Не знаю, як це в них насправді називається, але всі вони його бояться і слухаються.

— Хто — вони?

— Ну, там різного вистачає. Русалки, водяники, лісовики, перевертні. Все це — чорні душі лихих людей, які після їх смерті, природної чи наглої, перевтілилися в різну нечисту силу. Кажу ж тобі — погане місце цей Тихий Затон. Це тепер люди боятися перестали, бо науково-технічний прогрес та різні інші чинники. А ще років сто назад нікого в ті краї калачем не заманити. Різні люди, які вважали себе освіченими, час від часу билися об заклад одне з одним, що переночують на березі Тихого Затону і нічого з ними не станеться. Мертвими нікого з них на ранок, ясно, не знаходили. Гірше — знаходили божевільних, які не могли сказати, де вони і як їх звати. Де в кого взагалі мову відбирало. Страшно?

— Не знаю, — чесно признався Шульга.

— Ось і я не знаю, де там правда, а де — придумка народна. А кажуть різне. Наприклад, мало не щоночі виходять з темної води затону русалки і хороводи водять, панночку викликають.

Він замовк, ніби навмисне витримуючи паузу. В тиші було чути, як шкребуться десь під підлогою хати миші, а ще щось порипувало в сінях і потріскував гнотик свічки.

— З тією панночкою так вийшло, — знову заговорив дід Іван. — Полюбила вона попри батькову волю простого сільського парубка. Кріпосне право тоді вже скасували, але все одно сільських парубків кохати для панночок — зась. Ну, тікала вона до свого милого потайки, аж поки не відчула — його дитина під серцем у неї. Тоді вона швиденько спокусила на балу в губернатора молодого панича-офіцера, а той в пристрасному запалі і не встиг зрозуміти, що вона — не дівчина. Відразу ж попросив її руки. Дитина народилася майже тоді, коли треба. Тільки сама панночка чорнокоса, її чоловік так само чорнявий, а дитинка — білява, як її справжній батько. Швидко все випливло. Обдурений офіцер свого суперника в солдати відправив. А через рік його десь на війні з турками вбили. Панночка і так щастя з немилим, та ще й рогатим чоловіком не знала, а тут узагалі з лиця спала. Через тиждень після сумної звістки втекла з дому верхи, взявши кращого жеребця з чоловікової конюшні. Куди поскакала серед ночі — ніхто не знав. Коня знайшли прив’язаним біля Тихого Затону наступного дня. Поруч валялося на траві жіноче плаття. Втопилася, бідолашна, гріх великий на душу взяла. Тому й душа неспокійна. Ну, а через деякий час пішли розмови. Ніби бачили люди, як виринає з темної води величезна рибина, зовні схожа на щуку, тільки в кілька разів більша і з потворною пащекою. А на щуці — молода жінка в білій нижній сорочці з розпущеним волоссям. Це такий знак: не можна в Тихому Затоні рибу ловити. Хто насмілиться, на того смерть чекає. Панночка нікого не впізнає, тож для неї всі чоловіки на одне лице — лице її загиблого милого. Так вона починає обнімати, цілувати, тільки холодні її поцілунки. Після них людей мертвими знаходять. Така ось казка.

— Дивна. І сумна, — промовив Мельник.

Знову, ніби на замовлення, спалахнула лампочка під стелею. Дід Іван спокійно поплював на пальці, взявся ними за гніт, який із шипінням згас, і повів далі, ніби нічого не сталося:

— Знаєш, скільки я таких історій поназбирав? Якщо в усі вірити, то виглядає — в Тихому Затоні і довкола нього нечисті стільки, що їй самій одне від одного тісно. Чого тільки люди не вигадають...

— А ви самі... Ви вірите в щось?

— В те, що панночка втопилася — вірю. Тільки про її кохання до кріпака, думаю, хтось таки придумав. Насправді могла нагуляти від одного панича, а вийти за іншого. Бо, ймовірно, їхні батьки були в сварці чи ще щось. У таких історій більш як півторастарічної давнини маса всяких варіацій. Ну, а історії про неприкаяні душі давно відомі. Їх ще Гоголь збирав. Ще по одній?

Мельник машинально кивнув. Вони випили, і в голові його відчутно зашуміло. Сидіти з дідом Іваном ще означало, по-перше, напитися, що не бажано, а по-друге, вислухати ще кілька страшних казок. Які підтвердять статус Тихого Затону як справді нехорошого, навіть проклятого місця, і остаточно зіб’ють його з пантелику.

Бо виглядає так, що чотири трупи зі слідами вдавлення на горлі на совісті привида Панька Козуба.

Чи панночки, що плаває верхи на величезній щуці.

Чи ще якоїсь тамтешньої нечистої сили.

А вірити в подібні речі колишній опер убійного відділу не мав права, навіть якби дуже хотів списати все на прояви нечисті. Треба подумати і, чим чорт не жартує, по можливості подивитися на все це особисто.

Тому, якось вийшовши з розмови і подякувавши дідові Івану за цікаві та повчальні історії, Мельник вийшов у серпневі сутінки, сів за кермо „Ниви” і поїхав на базу.

Може, Антон Кулаков як раз повернувся.

13. Як мамонта

Ніч уже впевнено вступала в свої права. Тому Віталій поїхав не короткою дорогою, через лісосмугу, а зробив чималий гак і вирулив на шлях, що стелився вздовж Десни, як раз за її течією. Обидва маршрути були погані, ґрунтова дорога не зовсім придатна для нормальної їзди. Але зараз, коли довкола стемніло, їхати по відкритому місцю, до того ж по більш усе ж таки накатаній, аніж між дерев, дорозі завжди простіше. Автобус, котрий возив людей з бази і на базу, теж часто обирав для себе цей маршрут. Хоча з метою економії часу та бензину деякі водії воліли не робити гак довжиною в п’ять кілометрів, а все ж таки пертися через ліс.

У голові й далі грав міцний дідів самогон, проте не настільки, аби заважати Мельнику обдумувати останню інформацію і гадати, як її використати, використовувати взагалі, нарешті — як до всього ставитися. Отже, поки що в наявності є старий сільський учитель, цінитель на збирач фольклору, передусім — легенд, пов’язаних із рідним краєм. Він не тримає ці страшилки в собі. Надрукована і якимось тиражем видана його книжечка, в якій, зокрема, описані всі історії про чортівню довкола Тихого Затону. До того ж старого регулярно навідують журналісти, яким немає про що писати і вони шукають чогось на кшталт сенсацій. Значить, про втопленого поміщика Козуба, панночку-потопельницю, що катається верхи на величезній хижій щуці, та іншу нечисть, яка ночами вилазить з води чи з лісу, теоретично може знати мінімум кілька сотень людей. Лишається зробити правильний висновок: чи справді Тихий Затон — місце, де відбуваються різні небезпечні для людського життя аномалії, чи хтось, використовуючи народні повір’я в своїх, поки що невідомих, інтересах, веде якусь свою, така само небезпечну для людського життя гру.

Словом, лишилося трошки: знайти серед сотень тих, кого в різний час цікавили казки діда Івана, того, хто реально взяв їх на озброєння і тепер вбиває одних та лякає інших.

Попереду в світлі фар виринув поворот. Тут треба обережно — дорога йшла майже впритул до крутого берега, який різко обривався вертикальним урвищем висотою десь під три метри. Після цього повороту до „Метеору” — вже менше кілометра. Враховуючи свій стан, Мельник скинув швидкість.

Просто під фари вибігла якась постать. Вона бігла назустріч „Ниві”, махаючи руками. Віталій матюкнувся крізь зуби і загальмував. Тепер, коли мотор заглох і машину не трусило, він почув приглушений крик на допомогу.

Відчинивши дверцята, Мельник вийшов, зробив кілька кроків назустріч постаті. Та вона раптом зупинилася і, ступивши праворуч, вийшла з-під світла, злившись з ніччю. Віталій ще не встиг зрозуміти, що відбувається, як не стільки помітив, скільки відчув небезпеку з лівого боку. До нього шаснула якась фігура, він угадав занесену над головою палицю і швидше машинально, аніж свідомо показуючи спритність, нагнувся і сахнувся вбік. Нападник одним стрибком опинився біля нього, палиця зі свистом розсікла повітря просто в Мельника над головою.

Наступної миті він кинувся в атаку. Нападник замахнувся вдруге, та опустити руку не встиг — колишній опер перехопив її, взяв на прийом, рвонув так, що сам почув, як щось хруснуло, і за секунду вже сидів на поваленому ворогові верхи. Темрява довкола не була суцільною, тому зблизька Віталій зміг розгледіти супротивника.

Під ним лежав із перекошеним чи від болю, чи від люті обличчям клаповухий Коля Череда. Це зовсім не здивувало Мельника. Лютий і компанія — не з таких, хто так просто подарує кому б там не було вчорашньої ночі.