Темна вода

— Пішов ти..., — видихнув Моруга.

— Ми, Мишко, разом підемо. Всі. І якщо самі все не розкажете, будьте спокійні: ніхто не знає, що ми сюди приїхали. Зате вас із цієї бездонної затоки точно ніколи не виловлять.

— Нічого ти не зробив, — вигукнув Чабан.

— Хто тобі це сказав, потворо? — повернувся до нього Мельник усім корпусом. — Ми з Сашком не любимо, коли просто так топлять у воді людей і протикають їхні трупи ножами. Я дуже злий, і це — серйозно. Тому краще давайте, аби в нас розмова вийшла...

Була половина дев’ятої ранку, коли Мельник відчинив двері своєї квартири. Попри його передчуття, Ольга тихо і спокійно спала. Підійшовши до дивна, він нахилився і поторсав її за плече.

— Ну? — сонно запитала вона, не розтуляючи очей.

— Підйом. На нас чекають великі справи.

— Які? — очі її нарешті розплющилися, подивилися на Віталія знизу вгору. — О, ти вже одягнений. І знову брудний. Де ти вічно лазиш?

— Я для цього тебе й розбудив, аби пояснити. Збирайся, збирайся. На нас дехто чекає.

— Ти такий втаємничений...

— Це ще не всі таємниці на сьогоднішній ранок. Збирайся, кажу. Справи серйозні.

За двадцять хвилин здивована Ольга, вдягнена в джинси та футболку, але без косметики, яку не встигла накласти, сідала в машину до Олексія Скрипника.

Уже в салоні вона здивувалася ще більше.

25. Примари Тихого Затону (продовження)

— Якого чорта, Мельник?

Зайшовши до кабінету, звідки все почалося два тижні тому, Віталій буквально вколовся об погляд, яким його зустрів Заруба.

— Чортів не буває, — спокійно відповів Віталій. — Хоча ви не так уже й давно намагалися переконати мене в зворотному.

— Я питаю — ви дзвоните мені з самого ранку і навіть не просите, а вимагаєте про негайну зустріч для того, аби дурнувато посміхатися і говорити загадками?

— Навпаки, щоб заспокоїти вас — загадок уже нема.

Тим часом до кабінету зайшли Скрипник і Ольга. Від Мельника не сховався короткий погляд, яким Заруба буквально обпік білявку — вона навіть сахнулася і, не чекаючи дозволу, присіла в куточку обтягнутого шкірою дивана.

— А це що означає? Вам не здається, Віталію...

— Не здається, — перебив його Мельник. — Знайомтеся — майор Скрипник, відповідальний працівник обласного міліцейського управління. Олексію Вікторовичу, покажіть, будь ласка, Павлу Павловичу ваше службове посвідчення.

Заруба мазнув по „корочці” поглядом і знову переключив увагу на Віталія.

— Припустімо. Для чого він тут?

— Я — приватна особа. Зараз склалася така ситуація, коли присутність офіційного представника закону, причому — не рядового опера, а керівника, нехай і середньої ланки, нам знадобиться. Молоду красиву жінку звуть Ольга. Поки що цього досить.

— Слухайте, Мельник, мені не подобається ані манера вашої поведінки, ані ваш тон. Так поводять себе п’яні.

— Тверезий, як скло. Можете потім відправити мене на експертизу. Ви ж у змозі організувати будь-яку складну експертизу?

— Я викликаю охорону, — Заруба потягнувся рукою під стіл, до вмонтованого дзвінка.

— Ага, і ваші сек’юріті з приватної охоронної фірми дозволять собі витягти звідси за шкірку майора міліції, який знаходиться при виконанні службових обов’язків?

— Ви тут на службі? — виплюнув запитання Заруба.

— У мене почався робочий день, — Скрипник обмежився цією відповіддю.

— Добре, — хазяїн кабінету забрав руку. — Згоден, у вас є якісь, поки що невідомі мені підстави так себе поводити. Я слухаю вас, тільки коротко і по суті.

— Дуже коротко і тільки по суті: внизу, в машині, сидять двоє, котрі призналися в убивстві п’яти людей на Тихому Затоні. Ці вбивства вони скоїли з минулого по нинішній місяць. Ви найняли мене, аби я розібрався в ситуації і знайшов або злочинців, або — привидів, що населяють Тихий Закон і його найближчі околиці. Роботу свою я зробив.

— Ви зробили її ще позавчора. Причому зробили блискуче. Мушу визнати це, не зважаючи на вашу сьогоднішню дивну поведінку. І отримали за це належний вам гонорар.

— Два дні тому я помилився. Тепер помилки виправлені. На Тихому Затоні більше не водяться примари, потвори, чудовиська — з нечистою силою покінчено.

— В чому ж тоді призналися Лютий і його гопники?

— В тому, в чому признаються, коли тебе приковують наручниками до батареї і починають торкатися члена оголеним електродротом. Або коли розпинають на підлозі обличчям донизу і застромлюють у задній прохід гумовий кийок, на який натягнуто презерватив. Або коли одягають на голову протигаз і періодично перетискають трубку, граючись у „слоника”. Є маса рецептів для отримання щиросердних зізнань. Я сам, грішний, у деяких випадках їх виписував — процент розкриття ще ніхто не скасовував. Правда, я робив це у випадках, коли точно знав — маю справу з абсолютним деградованим відморозком. І він стопудово причетний до злочину.

— Що ви хочете сказати?

— Тільки те, що сказав, — Мельник ступив на крок ближче до столу Заруби, став, розставивши ноги на ширину плечей, і почав легенько похитуватися з п’ятки на носок, дивлячись при цьому просто на хазяїна кабінету. — Я не знаю, які конкретно методи застосували на допитах підозрюваних, та розколоти їх треба було швидко. Тому мої колишні колеги старалися на совість. Думаю, першим не витримав Коля Череда. Далі спрацювала схема: отримавши від нього письмові зізнання, опера хутко розкрутили інших.

— Ви вважаєте цих дебілів, які становлять лише загрозу для суспільства, невинними? — брови Заруби скочили вгору.

— Ні. Вони винні і рано чи пізно сіли б за вбивство. Їх треба по можливості ізолювати, бо мізків у жодного з них немає. Особливо це стосується Лютого, який уже скуштував зони і від цього став ще лютішим. Вони справді били і калічили людей, зберігали та вживали наркотики. Зокрема, напали серед ночі на мене і по ходу скалічили машину, що належить вам. Вони, думаю, винні ще в багатьох злочинах, потерпіли від яких з різних причин не писали заяв у міліцію. Але вони не вбивали рибалок на Тихому Затоні. Хоча ця компанія виявилася дуже підходящою на роль убивць. Причому я ще два дні тому щиро в це вірив. Правда, була одна обставина, в якій я хотів ще розібратися. Справа в тому, Павле Павловичу, що ви не так уже й помилилися — в воді Тихого Затону справді щось час від часу плавало.

— Ви вже зовсім заплутали мене, Мельник. Мені ніколи, говоріть ясніше, — роздратовано буркнув Заруба. — Кого ви там привезли?

— Ваших працівників. Нових рятувальників з „Метеору”, яких ви висватали мені в помічники. Чабан і Моруга.

Запала мовчанка. Мельник дав Зарубі кілька хвилин для переварювання інформації, а потім заговорив далі:

— Сьогодні вранці ми з майором Скрипником буквально виловили одного з них із темної води. Другий напав на мене сам і на що сподівався — не знаю. Адже сили були рівними. Тепер не перебивайте, я почну з початку, — Віталій зітхнув, збираючись із думками. — Отже, живе собі в селі Козуби самотній вчитель-пенсіонер Іван Шалига. Він нудиться, тому починає спочатку писати різні небилиці про рідний край, які сам придумав, схрестивши роздрібнені історичні факти з буйною уявою вчителя мови та літератури, тобто — начитаної людини. З часом він стає улюбленим персонажем журналістів, яким охоче вішає на вуха ту ж саму лапшу і тішачись від того, що час від часу опиняється в центрі уваги. Тепер дідові Івану, краєзнавцю-аматору і професійному міфотворцю, вже не нудно. Так, зокрема, народжуються легенди про прокляття Тихого Затону і примар, що мешкають довкола нього і в самій темній воді, — він знову витримав невеличку паузу. — А в Чернігові живе такий собі журналіст Владик Коротун. Він читає книжку Івана Шалиги і розуміє — натрапив на золоту жилу. Тему можна розвивати й розвивати. За прикладом старого він іде в архіви і раптом дізнається — дід не завжди розповідає цікаві небилиці. Історія про збитий над Тихим Затоном німецький літак, на якому везли награбоване золото, ніби справді мала місце. Зрозумівши, що наткнувся на реальну сенсацію, Коротун описує цю історію в статті. Потім переписує її ще раз — спеціально для газети „Факти”. Заробляє не стільки гонорар, скільки славу майстра сенсацій із Чернігова, якого друкує найбільш тиражна всеукраїнська преса. До того на такому рівні статті мого нового знайомого Владика не друкувалися. Через тиждень після публікації до нього приходить Микола Чабан. Ми вже завертали сьогодні до Коротуна і пред’явили йому наших пасажирів. Чабана він упізнав. Коротше, — Віталій втомився стояти на одному місці і, взявши стілець, усівся так, аби бачити всіх присутніх, — гість досить суворим тоном почав вимагати від журналіста назвати точне місце, де, за його твердженням, затонув літак. Коротун злякався і пояснив гостеві все як міг докладно...