Темнота

Усі захоплені. Успіх повний. Безліч ґратуляцій. Безліч нових знайомств. Обійми, поцілунки, братання. І це триває до третьої ночі, після чого Андрій, під бурхливі овації, у товаристві Піунової і Злотника, залишає залю.

На середу сімнадцятого квітня Андрія чекає головна, винятково важлива і, можна сказати, історично обумовлена, несподіванка, а також нагорода. Вже о десятій годині ранку подзвонив телефон, і Піунова якимсь особливо зміненим, урочистим голосом повідомила, щоб Андрій був готовий до дуже важливого прийняття і біля третьої години за ним заїдуть. Андрій догадується, що це має бути за прийняття, і він дійсно, зовсім несподівано для себе, цілком поважно почав підтягатися, оглядатися, заглянув навіть раз до дзеркала, погладив долонею по чуприні і думав, що і як буде говорити при зустрічі.

За чверть до третьої перед готелем з'явилась особлива, не та, що нею їздив Андрій, машина, а в ній Піунова у товаристві двох незнайомих, середнього віку, міцно збудованих чоловіків. Піунова швидко, легко, забігла за Андрієм, навіть не привіталася, лише кивнула головою, і вони зійшли широкими сходами до машини. Один з незнайомих, що з ними Піунова не вважала за потрібне знайомити Андрія, ввічливо, ділово і сухо відчиняє дверці машини, Андрій і Піунова сідають ззаду, незнайомі спереду, машина ввічливо і сухо біжить глибокими, кам'яними, переважно сірими, вулицями і дуже скоро зупиняється перед монументальною вежею велетенських зубатих мурів.

Думати по-справжньому Андрій не встигав, те, що летить назустріч, полонило його, башта, що виринула на його дорозі наповнила його зовсім невідомим почуттям, що для нього нема назви, не то страх, не то пошана, не то здивовання. Він відчував, що це і є той центр, той вершок піраміди, те «щось», для чого так само нема назви. Диктатура пролетаріяту всього світу збіглася до отієї отам червоної зірки, що блищить високо над цією вежею, сила ста п'ятидесяти мільйонів людей скупчилась за тими он стінами, і все то зібрав сюди один одинокий індивідуум, дивовижний монстр, незбагнутий фатум, що для нього і проти нього просто нема ніяких інших сил і диктатур, і навіть здається, що він одинокий на всій плянеті Землі володіє дивовижньою силою, що походить безпосередньо від цих мурів, цих башт, цього каменю. Це символ. Це зовнішній облик. Це подоба. Це чорне сонце. Це світло, що має червону барву. Червоний ліхтар. На плянеті. У всесвіті.

Андрій не міг цього в кілька хвилин подумати, але він це відразу в одну мить відчув. І ще одно: він виразно знов усвідомив, що все таки звідси прийшла до нього та сила, що його врятувала особисто. Це та сила, що його погубила, це та сила, що його вирвала з загибелі, це та ж сама, що його губить. Він в її владі. Він раб. Він іде на поклін. Той самий Іван Калита, що…

Ось вирвались з вежі троє озброєних в уніформах. Чемно, сухо, формально, урядово.

— Ізвольтє! Да! Ізвінітє! В ісправності! Дальше!

Машина, що була зупинилась, сіпнулась і посунулась далі. Її покрив морок. Знов зупинилась. Знов люди. Чемні, сухі, урядові. Світло, жагуче сяйво. Шелест паперів. І машина знов рушила. Дуже поволі, дуже напружено. Вона у щось тверде, у якийсь ґраніт вгрузала, і, коли прорвалась на другий бік вежі, Андрій побачив високі, чорні, чугунні ґрати впоперек проходу. Машина зупиняється, Андрієві велять висісти, Піунова лишається, незнайомі лишаються, з'являються двоє нових незнайомих, фіртка відчиняється, і ось Андрій у товаристві двох сухих, чемних незнайомих ступає кам'яним хідником вздовж старовинної будови з почуттям, що він попав у саме ядро суті. Це тут воно! Замуроване у цих мурах, закладене у цих підземеллях. Ще кілька кроків, ще кілька зворотів, ще кілька довгих, ніби підземних коридорів, і виринула простора, чотирикутна гола, суха, урядова кімната з великим столом посередині, кількома дерев'яними, твердими, з високими спинками, стільцями довкруги стола. Двоє звичайних дверей в одній стіні, сухих, чемних, урядових. Хвилини, проведені у цій кімнаті, коли Андрій лишився сам, коли його залишили провідники, навалились на нього цілими віками. Нічого не бачив і разом все бачив, нічого не було і разом все було, був малий випадок, а разом великий випадок. І не цілком випадок, а якась закономірність. Життя всієї своєї родини, життя близьких, життя країни, з якої походить, життя взагалі скупчилось у цій одній точці, ніби електрони в ядрі атома, і в них відчувалася страшна діюча сила. І з усього того найяскравіше пригадався його брат Іван. Іван… Де він тепер? Що він робить? Як живе? Андрій весь напружився, піднявся і навіть не приготовився до того, коли одні з двох дверей відчинилися і з них вийшла невисокого зросту, з обвислими плечима, з віспуватим обличчям у звичайному, сірому, урядовому одязі людина в супроводі ще одного, високого, міцного з широким обличчям, кремезного козарлюги. Та людина і була «тим ним», що ото всі йому кричать безконечно те вічне ура. Сонце Кремлю! Вийшло! Зійшло! Ось яке воно! Бачив його на тисячах портретів, але то лише портрет, а це ось воно справжнє. Він може доторкнутись, і він доторкнувся, бо «воно» простягнуло руку, і він її потиснув.

— Здрастуйте, здрастуйте, Мороз! Очень рад, очень рад! Чітал, чітал, — почув він «його» голос із сильним акцентом. — Ви мастер. Да! І, кажется, в армії билі? В яких частинах?

— Культпроп Першої Кінної! Йосип Вісаріонович! — спішить назустріч Андрій.

— Першої Кінної? Здорово! Прекрасно! Ну, от, ну от! Значить вам це не чуже. І значить героїв гражданської війни вам не забути. Україна їх дала досить, — каже чоловічок зовсім живим голосом, дещо підземним, нічним, глухуватим, але справжнім. Це вже не грамофон. І вуса це вже справжні, і чоло… І густа, злегка сиваста, тверда чуприна. Це вже не пригладжений твір маляра і не матовий відбиток фотокамери, це ось кількавимірне, живе, рухливе створіння. — Над чим працюєте? — почув запит. Андрій знов поспішив. — А! А! Прекрасно! Але от, наприклад, як вам подобається така тема… — і назвав Щорса.

— Щорс? Тема прекрасна! Чудова! Яскрава і жива. Це тип героя-большевика, — поспішив і тут Андрій. Чоловічок з вусами криво, сухо, офіційно посміхнувся.

— Ви от і займіться цим…

— О! Обов'язково! Займусь, Йосип Вісаріонович! От би фільм.

— Це правильно. Це правильно. Я ще поговорю з київцями. Фільм. Це справжнє. Маси і фільм це фактично те саме. А взагалі вдоволені? — питає нагло чоловічок.

— Приємно вдоволений, Йосип Вісаріонович! Органічна робота! Вдячна! Перспективна! — спішить вже Андрій.

Людині з вусами і це, помітно, подобається.

— Ніяких прохань? Особистих? — знов питання. Андрій враз, як сидів на стільці, злегка піднявся.

— Маю, Йосип Вісаріонович, — промовив глухо, з якимись перебоями, Андрій.

Людина з вусами піднесла злегка голову.

— Кажіть, кажіть…

Маленька, дуже маленька, а разом дуже гостра перерва…

— Бажання особистого порядку… Родинного…

— Да? Якого характеру?

Андрій зробив останнє зусилля, краска вийшла на його обличчі, очі гостро дивилися на людину з вусами.

— У мене… брат… арештований… — І Андрій занімів. Мить. Секунда.

— Брат? А за що? — чує Андрій.

— Соціяльне походження, Йосип Вісаріонович, — з перебоями промовив Андрій.

— Що він. Поміщик? Купець? Кулак?

— Кулак! — відповів Андрій.

— Чинив який спротив?

— Наскільки мені відомо — ні, Йосип Вісаріонович!

— За батьків діти не відповідають, — почув Андрій, і це шарпнуло ним в середині, але разом з тим він зрозумів, що він виграв якийсь дуже великий бій. Усе решта, що він тут пережив, ті ще кілька слів, потиснення руки, похвала з «його» уст, відхід іншим виходом, від'їзд — все те не мало вже для Андрія суттєвого значення. Він був весь під тисненням почуття, що він переміг. Що він виграв. І це не було наслідком його якогось виняткового плянування, це було висловом фатуму, що йому однаково було забажати або загибелі Андрія, або возведення його до найвищих висот перемоги.

XII

Для Івана було це звільнення мов би ударом. Не чекав його. Злився, вріс у те своє дивне буття. І був зовсім інший, не той. Щось у ньому зовсім вмерло, заглухло. І коли його покликали і сказали йти на волю, він, мов божевільний, шукав очима когось, на кого б кинутись, що так з нього кпить.

Але це не були кпини. Ось перед десятою ранку двадцять першого квітня, він у товаристві бравого вояка Василя і міцного, розпатланого студента Михайла чекає на «Косіора», що має відвезти його до Канева.

Яскраве сонце, міцний вітер, безмежна ріка. У блакиті небес темними низками тягнуться ключі журавлів, їх курликання сиплеться з висот і мішається з гуком пароплаву, що зараз рушає. Іван прощається з хлопцями, вступає на корабель, мов би на якусь нову землю, і прощай, Києве! Хлопці з берега махають йому руками. Багато люду, різного люду стоять на палубі. І Іван між ними, у своєму темносиньому парусиновому, в'язничного походження, одязі. Був же зовсім наг яко благ і мусіли йому помогти…

Київ поволі відсовується. Прибережні гори розходяться. Сади, Володимир, Печерськ, Мишоловка, острів Галерний. Корабель іде, а сонце підноситься, на південь стелиться рівний путь…