Темпонавти

Пророцтво великого Муд Реця збулося: інопланетянин був схожий на людину. Та Ас Піранта вразив ступінь схожості цієї істоти та сучасних людей. У далекому минулому Землі люди різних рас більше відрізнялись одне від одного, ніж Ас Пірант від ялмезянина.

З допомогою стимуляторів церебральної активності та особливих сугестопедичних прийомів Ас ще до стикування вивчив чужу мову й тепер без труднощів міг спілкуватися з носієм неземного розуму.

— Вітаємо тебе, о брате по розуму! — врочисто проголосив він заздалегідь підготовану фразу й раптом затнувся. Зблизька інопланетянин, як дві краплі води, був схожий на веснянкуватого Студ Ента — легендарного ледаря та прогульника. Та Ас Пірант швидко опанував себе, зміркувавши, що Студ Ента й на гарматний постріл не підпустили б до космодрому та й конструкція корабля була явно не земна.

Вони поручкались і відразу ж заходилися жадібно, перебиваючи одне одного, розпитувати про чуже життя.

— У нас чотири океани. Близько тридцяти процентів площі планети займає суходіл, — казав ялмезянин.

— Як схоже на нашу Землю! — захоплено вигукнув Ас. — У нас чотири океани, а суходіл займає двадцять дев’ять і дві десятих процента.

— …Наука в нас є і мистецтво. До мистецтва належить музика, література, скульптура, театр, кіно та проміжні форми. Освіта в нас вища гуманітарна та вища технічна.

— Все, все, як у нас! — знову вигукнув Пірант.

— Спілкуємось, як ви вже знаєте, з допомогою в особливий спосіб змодульованих звукових хвиль… Є в нас голографічне телебачення… Родини у нас моногамні…

— І в нас усе так само, — зі значно меншим ентузіазмом сказав Ас.

— …Живе на нашій планеті репрезентоване фауною та флорою.

— Дуже цікаво, — тамуючи позіхання, промовив Пірант.

— У космосі ми переміщуємося, використовуючи нуль-просторову інверсію.

— Теж схоже, — Ас уже не міг стримати розчарування. — Все схоже — аж жах бере. Навіть нецікаво.

Вони помовчали, потім Пірант зі слабкою надією спитав:

— А футбол? Футбол у вас є? Нема напевне!

— Що це, футбол?

Ас Пірант пояснив. Ялмезянин широко всміхнувся.

— Є в нас така гра. Я уболіваю за команду “Лікос”. Лікос — це такий хижий птах.

— А я за “Сокіл” уболіваю, — понуро мовив Ас.

Вони знову промовчали.

— Це добре, що ми зустрілися, — вичавив із себе Ас, щоб урвати гнітючу мовчанку.

— А якби не зустрілись, це було б погано, — мляво підтримав його ялмезянин.

В тиші, що запала по тому, було чути, як сухо клацає колектор інформації.

— Погода у вас яка? — пожвавішав Пірант, знайшовши рятівну тему. — В нас усе дощі йшли. Я змок і нежить схопив. Трохи від польоту не усунули.

— І в нас дощ був, — безбарвним голосом сказав ялмезянии і шморгнув носом.

— Піду я, мабуть.

— Ага.

Біля дверей Ас зупинився.

— Будеш у нашому районі, залітай.

— Якось залечу.

Ас пройшов до свого корабля і задав програму на зворотний курс.

Ас Пірант летів на Землю, згадуючи подробиці зустрічі, й раптом усвідомив, що не спитав координат системи інопланетянина й не дав координат сонячної системи.

Та це його анітрохи не засмутило.

ГАЛЮЦИНАЦІЯ

Сергій Сергійович — повнуватий, з брезклим обличчям психіатр років п’ятдесяти — нетерпляче поглянув на годинника. До кінця прийому лишилося ще 20 хвилин. Він розстебнув горішнього ґудзика халата, покрутивши його трохи, застебнув знову й роздратовано хмикнув. Скільки разів казав заступникові головного лікаря, що психіатр достоту такий же спеціаліст, як і решта всі, і що давно час запровадити і тут на прийом талонну систему. А так невідомо — буде хтось за той час, що лишився, а чи ні. Звичайно, “довгоочікуваний” пацієнт з’явиться в останню хвилину, ощасливить, можна сказати, своїм візитом і муситимеш сидіти на прийомі більше, ніж належить. Спробували б ці невігласи зайти до гастроному незадовго до того, як його зачинять, наслухалися б компліментів. А тут, ось вам, будь ласка: “людяний фах”, “ваш обов’язок”, “ви зобов’язані”!

В порожньому коридорі залунали непевні кроки, й Сергій Сергійович насторожився. Хтось підійшов до кабінету психіатра й зупинився біля дверей. Сергій Сергійович нервово затарабанив пальцями по краю столу: “Чого це він зволікає? Заходив би швидше абощо?”

У двері постукали — тихо й обережно.

— Та входьте-бо!

Двері поволі відчинились, і до кабінету зайшов відвідувач — худорлявий, пригорблений чоловік, на чиєму обличчі відбилося страшенне збентеження.

Сергій Сергійович окинув відвідувача знавецьким поглядом професіонала й майже підсвідомо зробив оцінку.

Нерішучий. Краватка пов’язана недбало. Отже, не епілептик. Ті охайні до дріб’язковості. Шизофренія? Не схоже. Погляд жвавий, міміка рухлива. Та й рідко шизофреніки — відлюдники, що втрачають контакт із довколишнім світом, — самі приходять до психіатра.

— Сідайте, — удавши по змозі привітне обличчя, запропонував психіатр. — Розказуйте, що вас турбує.

— Я… Мене… Чаус моє прізвище. Володимир Михайлович. Не знаю, з чого й почати…

— Та ви не соромтеся. Розповідайте…

— Мені дружина без кінця торочить і торочить, щоб я сходив до психіатра. Каже, що йоли таке верзеться, без психіатра не обійтись.

— Що верзеться? — невдоволено перепитав Сергій Сергійович.

— …І ось, коли сутінки стали гуснути над озером, метрів за тридцять—сорок від берега з’явилося чудовисько. Я бачив лише невиразні обриси…

— Стривайте! — суворо перепинив пацієнта психіатр. — У якому розумінні ви вжили слово “з’явилося”?

— У розумінні “побачив”, “помітив”.

Психіатр пожвавішав.

— Тут не так усе просто, як здається. Все-таки чудовисько вам здалося, чи воно було насправді?

— Певно, здалося. Хоча…

— Ось бачите! — з ентузіазмом підхопив психіатр. Тепер ви й самі дедалі більше переконуєтесь, що чудовисько вам тільки примарилось. А ви знаєте, чим різниться психічно ненормальний чоловік від здорового? Ні? У психічно ненормальної людини навіть сумніву не з’являється у реальності видив? Він сприймає їх точнісінько так само, як об’єктивну дійсність. Більше того: галюцинації часом для хворого мають більший ступінь вірогідності, ніж справжні предмети та явища. Ви уважно стежите за ходом моєї думки? Зараз ми переходимо до головного: ви сумніваєтесь, чи існує насправді бачене вами чудовисько. Ви не повірили цілком у цю галюцинацію… Отже, ви не хворі…

Ошелешений пацієнт десь із хвилину сидів мовчки, збираючи думки.

— Даруйте, — озвався нарешті він, — якщо я правильно вас зрозумів, то я здоровий через те, що сумніваюсь у своєму психічному здоров’ї? Та якщо я здоровий, то виходить, чудовисько, що я бачив, існує насправді?

Психіатр приречено поглянув па годинника, зітхнув і тоскно мовив:

— Навіщо вам, простій людині, усе це? Не морочили б мені голови, га? Самі ж чудово знаєте, що ніяких чудовиськ на світі нема.

— До того випадку і я так думав, — пацієнт задумливо схилив голову. — Та опісля я став цікавитись цим питанням. Моє “видиво” мало довгу гнучку шию і було вкрите блискучою “лускою”. Сам тулуб ховався під водою. Цей ящір за всіма даними вимер багато мільйонів років тому. Він просто не міг вижити. Адже зник увесь біоланцюжок від примітивних організмів до тих стародавніх, теж вимерлих рослин, якими тільки й міг харчуватися гігант.