Теплі історії до кави

– Степане, - хтось знав моє ім’я і, здавалося, намагався мені допомогти.
– Виходь звідтіля. Тобі треба тікати!

Я обережно визирнув і побачив неподалік, на галявині, стару жінку з добрими очима. Вона була трохи згорблена й закликала мене своєю натрудженою, кволою рукою: «Сюди!». Щоби добутися до неї, мені потрібно було вискочити з безпечних заростів папороті, вийти з-під тіні високих дерев і пробігти через відкриту галявину. А тоді перелізти через дерев’яний тин, трохи вищий за мене самого. Потому я б опинився неподалік тієї бабусі й був би у безпеці.

Але все ж виходити зі своєї схованки було лячно. Відкрита галявина, тин… А що, коли злодій обернеться?… Але голос у бабусі заворожував, манив, а розбійник ходив зовсім неподалік. Я побіг. Летів, не чуючи під собою ніг. Якось майже раптово дістався тину й узявся перелазити, вчепившись за нього руками й намагаючись закинути праву ногу на другий бік.

Бабуся голосно засміялася - її тепла усмішка кудись зникла, натомість залишивши потворний беззубий рот. Вона вже не говорила чітко, як тоді, коли кликала мене; вона шамкала, шипіла, наче змія, і щойно я з переляку зачепився штаниною за кілок, покликала злодія.

– А дивишь-но, шьо тут у нашь є!

Він обернувся й зареготав. Вона стояла за декілька метрів від мене - стара, лиха и жаска. Він 6ув ще далеко, проте вже потроху рухався у мій бік своїми закривавленими, брудними ногами, потираючи руки. Я хотів тікати - і було куди! У мене були здорові прудкі ноги! Навколо був ліс, який я добре знав. Вони були достатньо віддалік і не могли рухатися швидко. Але всередині мене було стільки страху, що я й поворухнутися не міг.

…Тоді прозвучав голос - не знаю, чи то хтось зі сміливих героїв, про яких я стільки читав, промовляв до мого боягузтва, а чи тато (або хтось із гостей) виголосив ту репліку голосніше, ніж інші, але раптом я прокинувся. А у вухах стояло войовниче: «Не дозволяй своєму страху ставати компаньйоном твого ворога!».

І то була перша фраза, яку я записав у свій блокнот. Того ж дня я попросив тата купити мені товстого, «дорослого» зошита. Тато мав такого в закамарках свого робочого куточка, який він гордо називав кабінетом. І я взявся писати - старанно, намагаючись приховати округлість свого ще доволі дитячого почерку.

Того вечора до нас прийшло багато гостей, і я - поки ніхто не бачив - випив свою першу каву, а кухлик (усі філіжанки дісталися гостям, а я від незнання налляв собі цілий кухлик темного напою - і потім не бачив ніяких снів цілу ніч) поставив на записник. Під словами «Не дозволяй своєму страху ставати компаньйоном твого ворога!» - на пам’ять, напевне.

Той записник і досі лежить у моїй шухляді. Там багато мудрих або геть наївних слів. Я виписував цитати з книжок, журналів, газет, з пісень і висловлювань друзів - татових і своїх. Щось стало моїм життєвим принципом, достовірність іншого заперечив час і досвід. І все ж усі ті слова додали щось до формування мене, як людини.

Але перша сторінка зошита, де темніє пляма від першої кави і фраза, яка завершила той мій сон, висить у рамці над моїм письмовим столом. І щоразу, коли в грудях виникає те хлоп’яче відчуття боягузливого зіщулення, я кажу собі, що потрібно просто розпружитися. Зчепити штанину з кілка і діяти, залишивши страх на дерев’яному тині - на пам’ять.

ЛАТЕ ІЗ АРОМАТОМ БЛЮЗУ

– Ну і що там може бути цікавого? За що мені кожної п’ятниці така кара?

Ліля неохоче підвелася з дивану й побрела у ванну, заодно додавши звуку в програвачі. У кімнаті там і сям лежали різні частини вечірніх нарядів, а коло м’якого крісла шеренгою розмістилися декілька пар взуття.

Дівчина уважно розглядала своє відображення в дзеркалі: зараз була зима, й шкіра виглядала втомленою і… якоюсь сумною.

– У виснаженої та знудженої жінки завжди кисла міна й прив’яла шкіра, чого ж іще хотіти, - із удаваною байдужістю сказала Ліля й узялася дбайливо змивати денний макіяж із обличчя й ніжно, самими пучками, наносити крем.

Сьогодні була п’ятниця, і дівчина могла б залишишся вдома, послухати музику, прийняти ванну з ароматичною піною під стелю, подивитися смішні фільми, напекти коржиків чи почитати книжку про і гномів. Та що завгодно можна було би зробити аби тільки нікуди не йти. До того ж надворі було холодно, брудно й страшенно неприємно.

Але робота є робота, а її робочий день у п’ятницю продовжувався на невизначену кількість годин, якщо якимсь нехорошим людям приходила в голову ідея влаштувати вечірку, концерт чи відкриття готелю, як ото сьогодні. За останній рік роботи в редакції часопису, куди постійно, без усілякого сорому, приходили запрошення на всі ці події, Ліля повірила, що нехороших людей у світі тьма-тьмуща, і вільні вечори в п’ятницю їй не особливо світять.

Інколи дівчині щастило - і до міста приїжджали нереальні хлопці зі шкірою кольору міцної кави та грали джаз. Або ж талановиті пари палко танцювали танго. Або ж хтось - раз на сто років - писав хорошу книжку й розповідав про неї так захоплююче, як колись Лілин дідусь розповідав онуці про свою службу в армії і те, як вони з товаришами купалися в Байкалі.

Але щастило їй рідко. Зазвичай у бокалі п’ятничного вечора змішували кричущий несмак у декорі, попсову музику, декілька «грошових мішків» і непропорційно багато довгоногих мисливиць за гламуром та ефемерним яхтово-діамантовим щастям. Усе це заливали великою кількістю алкоголю. Мабуть, останній мав перебити неприємний присмак інших інгредієнтів, але їй це нічого не давало - дівчина не пила.

Ліля повернулася до кімнати й почала вибирати одяг. Примірка суконь перетворилася на муку. Вони ну ніяк не пасували до внутрішнього настрою дівчини. А шпилясті підбори й зовсім виглядали, як знаряддя тортур.

– Усе, хай собі думають, що хочуть, а я вдягаюсь так, як мені буде зручно.

За декілька хвилин Ліля вже усміхалася дзеркалу: вузькі блакитні джинси, затишна плетена великими петлями бежева туніка на короткий рукав з коміром-хомутом і такі ж бежеві уггі. На руках - затишні блакитні мітенки з бежевими сніжинками.

У програвачі Дін Мартін саме краяв серце своїм «Різдвяним блюзом».

– Кому що, а мені Санта не приніс нічого, ні натхнення, ні музи, лиш морок за вікном і трохи різдвяного блюзу, - у вільному перекладі підспівувала йому Ліля й пішла до кухні готувати собі какао з молоком на дорогу.

…У фойє готелю було дуже світло й просторо. Дзеркала, світильники з водоспадами кришталевих «краплинок», квіти у вазах. Привітний швейцар з ідеально накрохмаленим білим коміром і красивою, «правильною», усмішкою провів Лілю до святкової зали, де чемно передав її в руки адміністратора. Той - так саме гладенько виголений, із награним шармом і ледь уловимим здивуванням ув очах (імовірно, посіяним туди не зовсім, м’яко кажучи, формальним виглядом дівчини) - підвів Лілю до столика, накрив того білою атласною скатертиною й акуратно, підтримуючи гостю за лікоть, допоміг їй зручно вмоститися на м'якому білому дивані.