Тернистий шлях кубанця Проходи

Життя у таборі було дуже важке: нестерпні житлові умови, погане харчування, але найбільше дошкуляла брутальність таборової адміністрації. Соціалістичний польський часопис «Robotnik» помістив статтю «Пекло у Стшалкові». «Якщо німецькі табори були каторгою, то порівняно із цим були раєм… — писав польський журналіст. — Побиття, катування в'язнів — звичайне явище… Цілі бараки прирікають на різки, якщо хоч один ув'язнений втече. Б'ють аж до втрати свідомості, не раз люди конають під різками». Через це пекло пройшли тисячі українців, значний відсоток яких загинули або померли від хвороб [43, с. 99].

Серед інших українських частин у таборі перебувала бригада польової жандармерії. До неї і приділили Василя Проходу. «Командиром бригади польової жандармерії був полковник Поготовко, колишній авіатор, — зазначав Василь Прохода. — Він мав дуже гарну жінку, з якою можна було пофліртувати, але мені тоді було не до жінок. Я був вічно голодний, а до того майже обдертий. А коли настали морози, був я цілком бідний і мерз. Назначили мене помічником командира 1-го куреня підполковника Курковського, з яким я разом жив в окремій кімнаті бараку польової жандармерії. Тепло в тій кімнаті не трималось, бо дерев'яні стіни мали щілини, через які вільно проходив вітер» [96, с. 422].

Попри життєві труднощі, Василь викладав воякам українську мову, історію та географію України. Здобував знання і для себе. Від серпня 1921 року студіював німецьку і французьку мови, уважно перечитав усі українські підручники, які були в таборовій трудовій школі (гімназії).

Час від часу Прохода відвідував начальника табору полковника Пузицького. Він і тут «був несамовитим, намагаючись утримувати порядок та поборюючи свавільство деяких колишніх командирів, — писав Прохода. — З ним я по-старому зберіг дружні відносини» [96, с. 422].

Якось Пузицький розповів Василеві, що частина таборян зібралась у похід в Україну під проводом Юрка Тютюнника. «Він назвав їх одчайдушними, може, несвідомими небезпек, що готові йти на вірну смерть, і запитав мене, чи не маю я бажання записатися до них, — переказував Василь. — Я відповів, що смерті не боюсь, але новий похід в Україну вважаю недоцільним і не вірю в те, що большевики ніби про це не знають. Поляки, можливо, дали згоду на акцію Тютюнника в порозумінні з Совєтами, щоб позбавитись неспокійного елементу» [96, с. 423].

Листопадовий 1921 року похід Тютюнника, як відомо, закінчився поразкою і трагічною смертю сотень людей…

У грудні Василь з двома підстаршинами виїхав у Каліш домовитися про нове місце для бригади польової жандармерії. З того нічого не вийшло, але до Стшалкова кубанець уже не повернувся.

Щипйорно

Його приділили до 4-ї Сірої бригади, яка розмістилася на околиці Каліша в Щипйорно, за три кілометри від каліського вокзалу. Приміщення були тимчасовими, переважно дерев'яними. «Табір складався з чотирьох незалежних частин, розділених високим плотом з колючого дроту… Таборове життя кількатисячної громади було надзвичайно важким. Переважно погано одягнені й голодні люди поселилися у холодних і напівзруйнованих бараках та землянках. Знищеним виявився навіть церковний барак, який незабаром, через довгу відсутність у таборі священика, пішов на паливо» [43, с. 124].

Василь жив у помешканні з двоповерховими нарами, призначеному для 15 штаб-старшин, що не обіймали посад. «Умови життя в таборі були гірші від примітивних, — згадував ті сумні часи кубанець. — Польська адміністрація як з вояками, так і зі старшинами поводилась грубо. Часто було чути такі епітети, як «пся крев — петлюрівські гайдамаки». Грошей, як звичайно, я не мав жодних. Постійно був голодний, бо півкілограма глевкого хліба та літр юшки, що давали з загальної кухні, було замало. Цукор у малій кількості ми діставали рідко, а «заржавілі» оселедці, що часом давали на вечерю, лише викликали спрагу, хотілось пити, а вода, затримуючись в організмі, спричинялась до того, що тіло було напухлим і маловідпорним проти різних захворювань» [96, с. 424].

У Каліші Прохода мав дуже неприємну зустріч з полковником Шандруком. Виявилося, що командарм Михайло Омелянович-Павленко не погодився на підвищення Павла Шандрука до рангу генерал-хорунжого. Причиною цього Шандрук вважав рапорт Проходи, який той подав 1920 року начальникові штабу Дієвої армії про цукрові операції постачання 7-ї стрілецької бригади.

Під час одного концерту в таборовій залі Шандрук відкликав Василя в кут.

— Так що, пане підполковнику! — з погрозою мовив колишній командир. — Добились правди зі своїм доносом на мене? Мене через це не підвищили до генерала, а вас я бачу в подертому вже жупані.

— Перш за все жодного доносу я не писав, а на вимогу подав рапорт начальникові штабу, до якого ви мене безпосередньо відрядили. А щодо мого жупана, то не для наживи я був у рядах нашої армії. Совість у мене чиста, бо не їла душа часнику, то й тепер не смердить.

— То ви думаєте, що у мене смердить?

— Я цього вам не закидав і не закидаю, але за цукрові махінації вашого начальника постачання Нечитайла ви були відповідальним. А поза цим це справа минулого. Тепер все одно — і ви, і я перебуваємо за колючим дротом.

— То не будемо сваритись. Чому ви відразу, як прибули до табору, не зайшли до мене?

— Після того, що між нами сталося на Поділлі, я не міг зайти до вас.

— Але то пусте! Хто старе згадає, тому, як каже російська приказка, — «глаз вон!». Заходьте до мене!

Жив Шандрук у невеликому бараці для вищого начальства разом зі своєю дружиною. Мав окрему кімнату і невелику кухню. Не голодував і по-старому гордо носив «зі свідомістю власної вищости» вуса «а ля Вільгельм» та кашкет на німецький зразок.

За весь час Василь жодного разу не зайшов до Шандрука і завжди уникав зустрічі з ним. Зате охоче зустрічався з Качаном, полковником Шепелем, Павлом Дубрівним, Василем Падалкою, Федором Паньківським та Стахівським, яких здибав у таборі.

Ще у грудні 1921 року, коли тільки прибув до Щипйорна, Василь побачив Антона Білоуса. «Він по-старому залишився неспокійним, шукаючи виходу зі сліпої вулиці, в якій ми опинились. Десь у січні 1922 року до табору в Каліші приїхала совєтська місія, яка закликала українських вояків повернутись до своєї батьківщини, обіцяючи амнестію за участь у громадянській війні, як її називали большевики. Відношення до членів комісії, які відважилися в супроводі польського офіцера та сержантів входити до табору та виступати на зборах, було дуже вороже. А проте їх заклик з обіцянкою амнестії не залишився цілком безуспішним. Охочих повернутись в Україну знайшлося біля півсотні. В тому числі був і начальник штабу Дієвої армії полковник Липко з дружиною. Антін Білоус також приголосився до бажаючих повернутися та підмовляв мене записатися з наміром по дорозі десь на Волині втекти з ешелону, так, як це вже було з нами в 1919 році у Варшаві. А потім, може, пощастить якось влаштуватись. На цей раз на таку авантюру я не погодився, але й Білоуса не відмовляв. Він таки дійсно відстав у Ківерцях від ешелону і за допомогою своїх приятелів улаштувався в Луцькому районі на працю лікарським помічником. Доля (більшості) тих, що виїхали до рідного краю, залишилась невідомою… Всі обіцянки большевиків як були, так і залишились брехливими. Була лише чутка, що полковник Липко відразу попав на Сибір і там закінчив свій життєвий шлях» [96, с. 426].

У розмовах з товаришами виникла думка написати історію створення і боротьби 1-ї Сірої дивізії. Коли потепліло й можна було тримати олівець та перо в руках, Василь взявся за працю. Писав упродовж трьох місяців, забуваючи про голод. За основу брав і свої, і товаришів-сірожупанників спогади та накази, які збереглися в архівах бригади й дивізії.

Так з'явилися «Записки до історії Сірих, або сірожупанників», котрі, на переконання Генерального штабу генерал-хорунжого Армії УНР Всеволода Петріва, «є справжні і цінні для кожного військового історика матеріали, на полі яких малюється в усю велич скромна і шляхетна постать «сірих», цієї регулярної армії майбутньої Самостійної України» [136, арк. 11 зв.].