Тернистий шлях кубанця Проходи

Присутні православні, які в більшості ніколи не були в уніатській церкві, дивилися один на одного і шепотіли, що це зовсім «так, як у нас», а особливо після казання такого високоморального та патріотичного змісту, що його залюбки підписав би кожний православний єпископ. Дуже можливо, що цей день був найщасливішим у житті митрополита Андрея. Палкий патріот і гарячий прихильник злучення Церков на підставі рівності, він, можливо, уявляв собі цю службу Божу першим кроком на тяжкому шляху цього об'єднання» [32А, с. 212].

Братство старшин

26 травня 1926 року у Парижі жидівський терорист Шварцбард випустив у Симона Петлюру сім куль. «Драма сталася в Латинському кварталі Парижа… Цього дня близько чотирнадцятої години Симон Петлюра, пообідавши у популярному дешевому ресторані «Шарт'є» на вулиці Расіна, попрямував до бульвару Сен-Мішель… Він неспішно йшов вулицею Расіна з тростиною в руці. Коли дійшов до книгарні на розі бульвару Сен-Мішель, до нього зненацька підскочив якийсь тип…

— Ей! Пане Петлюро! — цими словами незнайомець звернувся до перехожого, який неспішно наближався.

Почувши, що до нього звертаються, Петлюра повернувся… Чоловік у білій блузі загородив дорогу, розмахуючи пістолетом великого калібру.

— Захищайся, канальє! — кричав він, наводячи на нього зброю.

Петлюра ледь встиг, обороняючись, підняти ціпок, як пролунали перші постріли. Він був поранений у плече, живіт, нижню щелепу, потім у груди. Осідаючи, Симон Петлюра слабким голосом вимовив: «Досить, о Боже мій! Досить…»

Безжалісний вбивця нахилився над пораненим, який вже хрипів, і на очах переляканих свідків без щонайменшого вагання вистрілив ще двічі… При кожному новому пострілі людина в білій блузі повторювала: «Це за вбивства! Це за погроми!..»

Здійснивши злочин, Самуель Шварцбард (таким було ім'я вбивника) виклично випростався і чекав, коли його заарештують. Стривожений звуками пострілів, прибіг поліцейський, який перебував на посту на розі бульвару Сен-Жермен.

— Ну то що, ти закінчив? — сказав поліцейський. — Віддай мені твою зброю!

Шварцбард, успішно завершивши свою криваву справу, спротиву не чинив. Але тепер треба було захищати його від гніву натовпу. Удари кулаками почали сипатися на душогубця, і поліцейський, якому скоро прийшли на допомогу колеги, доклав величезних зусиль, щоб врятувати Шварцбарда від розправи розгніваних перехожих» [26, с. 1].

Убивство Головного отамана викликало величезне збурення української еміграції. Трагічна подія згуртувала українців різних таборів, посилила їхнє завзяття.

Василь Прохода одразу ввійшов до складу комітету зі вшанування Симона Петлюри і взявся за написання ґрунтовної статті до збірника, присвяченого пам'яті Головного отамана. В ній лаконічно викладено історію постання і боротьби Армії УНР. Прохода писав: «На зміну «Мазепинству» прийшла «Петлюрівщина». Прийшла вона через 210 років після того, як на Україні проревіла остання українська гармата, й через 55 літ після остаточного, категоричного і рішучого оголошення, що не тільки народу українського, але навіть мови його «не було, нема й бути не може»… Прийшла «Петлюрівщина» тоді, коли основи величезної Російської імперії згнили, але віковічний гіпноз російської величи ще відчувався… Почала творитися без жадного наказу нова збройна сила й перетворилася в новітню українську армію… Історія судила так, що на чолі молодої української армії став Симон Петлюра. Петлюра був нашим національно-політичним ідеологом. Зміст цієї ідеології, в значній мірі, — ті традиції, які установила й залишила нам наша минула Визвольна боротьба… Симон Петлюра дав цій армії національну невмирущу душу, й ожив тоді військово-козацький дух нації» [92, с. 109, 110, 140].

У липні 1926 року в Подєбрадах з ініціативи полковника Архипа Кмети та сотника Володимира Шевченка виникло Товариство колишніх вояків Армії УНР, що стало своєрідною відповіддю ворогам України на вбивство духовного провідника значної частини військової еміграції. Членом-фундатором став і підполковник Василь Прохода.

Засновники головним завданням товариства визначили «всебічно підтримувати традиції УНР і бути у повній бойовій готовності на випадок збройного виступу проти Совєтської влади за створення «Самостійної української держави» [25, арк. 22].

Товариство очолив Генерального штабу полковник Армії УНР Архип Йосипович Кмета. Народився він 19 лютого 1891 року в м. Ічня Борзнянського повіту Чернігівської губернії. Освіту здобув ґрунтовну — закінчив 2-гу Грозненську реальну школу (Терська область, 1911), Олексіївську військову школу (Москва, 1913), Київську інструкторську школу старшин (1918). Брав активну участь в українізації частин російської армії. З українців 6-го стрілецького полку створив курінь, з яким перейшло до складу 10-го корпусу. 1918 року він — старшина 4-го Сердюцького полку Гетьманської сердюцької гвардії. За власним визнанням, «брав активну участь в повстанню проти замаху гетьманської влади на Українську державність». 1919 року Кмета — командир 4-го полку Січових стрільців, з яким у березні брав участь у боях проти московських більшовиків за Житомир. Після поразки Армії УНР інтернований у м. Каліш. 1923 року виступив як один із засновників Українського військового союзу. Закінчив господарську академію в Подєбрадах. Темою дипломної праці Кмета обрав «Економічні наслідки Світової війни 1914 — 18 рр. для України» [8, с. 278; 32, с. 279; 37, с. 270; 83, с. 1 — 200].

Невдовзі Товариство колишніх вояків Армії УНР об'єдналося з подібною організацією, що виникла у Празі. Тепер об'єднання називалося Союзом вояків Армії УНР. Але чеська влада його не легалізувала.

Ветеранські товариства виникали і в інших країнах. У Польщі, наприклад, 1924 року. Спочатку його очолював генерал-хорунжий Віктор Кущ. У Румунії Товариство колишніх вояків УНР утворилося 1926 року. Очолив його підполковник Армії УНР Гнат Порохівський. У Франції товариство постало 1927 року, його очолював генерал-хорунжий Олександр Удовиченко. Виникли такі товариства у Болгарії та Сербії (голова — підполковник Василь Филонович).

1927 року Архип Кмета запропонував утворити центральний керівний орган українських ветеранських організацій, але «спроба не увінчалась успіхом, оскільки ці товариства існували в різних державах і навряд чи яка країна погодилась би на втручання в її справи центра, який знаходився б, наприклад, у Варшаві» [25, арк. 92 зв]. Тому військовий міністр уряду УНР в екзилі Володимир Сальський, що жив у Варшаві, здійснював загальне керівництво неофіційно.

Наприкінці 1927 року на загальних зборах ветерани новим головою Товариства колишніх вояків Армії УНР у ЧСР обрали Василя Проходу. Він керував до квітня 1928 року, коли на ультимативну вимогу поляків чеська влада закрила організацію. Проблема виникла через відплатні дії Української військової організації в Польщі. Оскільки члени УВО жили і в Подєбрадах, то поляки запідозрили ветеранів у співпраці з бойовиками.

Та вже у жовтні Прохода зареєстрував у міській управі Праги статут Товариства колишніх українських старшин у Чехії («Єднота бивалих українських достойников в Чехах»). «По суті, це була та сама організація, тільки під іншою назвою» [25, арк. 89]. Згідно з новим статутом товариство мало завдання «об'єднати колишніх українських старшин з метою національно-культурної праці і морально-матеріальної підтримки» один одного [25, арк. 90]. Члени справді збирали кошти, товариство сприяло працевлаштуванню учасників Визвольної боротьби, надавало їм правничу допомогу.

І знову вояки обрали головою Василя Проходу. «Багато коштувало мені сил і витривалої праці, щоб не допустити Товариство на шлях емігрантської колотнечі, — говорив кубанець, — а разом з ним деморалізації, дбаючи про взаємну моральну та матеріальну підтримку і пошану світлих героїчних, а разом з тим трагічних подій…» [97, с. 55, 56].

При товаристві заснували українську бібліотеку військової літератури, яка передплачувала з Парижа громадсько-політичний і літературно-мистецький тижневик «Тризуб» та військово-науковий і літературний журнал «Табор», що виходив у Польщі.