Тероріум

– Коли?

– Сєгодня в п’ять трідцать сєм.

– Откуда ви знаєте, шо ето ювеліри?

– Оні оставілі свой фірмовий підпис - дві латинські букви U і перевернуту А, желаєтє посмотрєть на знімкі, товариш президент?
– ґенерал Лайнов простягнув конверт із цупкого жовтого паперу.

– Давай.

А. Д. Кромєшний побачив на знімку майора-золотаря, лисуватого довгорукого, очевидно, невисокого чоловіка з колотою раною у животі і перерізаним горлом, потім знятий крупним планом підпис терористів ювелірів U U, накреслений кров’ю своєї жертви на тротуарі, тут же був знимок живого майора у парадній уніформі - похмурий зосереджений служака із синюватими від ретельного гоління щоками. У конверті президент знайшов також офіційну довідку про загиблого.

«Петров Борис Зюґанович, 32 роки, слов’янин, народився у Бобруйську, закінчив Вищу школу КҐБ Євразійського союзу, до переходу в золотарську службу працював у п’ятому управлінні УКҐБ по Львівській губернії. Участь у бойових діях: Крим, Волинь, Карпати. За виявлену самовідданість і кмітливість у боротьбі з українським глобалістичним націоналізмом нагороджений орденами:

«Славянская слава» III стєпєні, «Дружба народов»,

«Владимира Объединителя» IV стєпєні, а також нагрудними знаками «Почетный чекист» та «За бдительность».

– Товариш президент, - звернувся ґенерал Лайнов, коли А. Д. Кромєшний повертав йому конверт, - вношу клопотаніє про награждєніє героїчєского майора посмертно.

– Канєшно, тойсь, да, - пожвавився президент, - медаль «За оборону Родини!» підійде?

– Пускай.

Нечутно увійшов Кіріл Кірілич.

– Разрєшіті, Дотідортич.

– Скорєй доповідай, Кіріл, шо вони рознюхали?

– Нічєво.

– Як це нічєво, у герметичному сталевому сейфі нєізвєсно откуда появляєтся сторонній предмет, а вони - нічєво. Поувольняю всєх! Нєт, під суд отдам! Де Курвенко, Курвенків син?
– Президент ще знаходив у собі сили банально, як вони звикли у своєму колі, жартувати.

– Здєсь, за двєрьмі, - кивнув Кіріл Кірілич, - боіться.

– Правильно боіться, - недобрим тоном промовив президент, - знає, шо на нього ждьот.

Коли трохи вгамувалися президентські лють і страх, зібралася термінова нарада: Сам, Кіріл Кірілич, ґенерали Курвенко і Лайнов. Радилися довго і зрештою постановили: золотий предмет руками не чіпати, досліджувати його безконтактно, виявити шлях, яким він потрапив у президентське сховище, впіймати винного чи винних у цьому злочині і покарати їх з усією суворістю законів України!

З тим і розійшлися.

2 ПЕЧЕРНІ ЛЮДИ

Чіпка різав свою першу людину.

Небо стало пласким, як замерзле око, і наливалося пронизливим, багрово-рубіновим світлом.

Твердь нижня зробилася рівною і поблискувала волохатим ядучим смарагдово-зеленим мохом.

А посередині стояв Чіпка із закривавленим енкаелом у руці. Його первісток, недорізаний, ще при тямі, лежав зігнутий удвоє і моторошно хрипів. З його рота йшла пінява кров.

До Чіпки підбіг його куратор - хорунжий Кармелюк і зашепотів на вухо:

– Доріж! Енкаелом по сонній артерії! Давай!

Чіпка був напівнепритомний і дуже нагадував новомодний науковий витвір, що його творці назвали біокіборгом, а соціум - просто зомбі.

– Ріж, Чіпко!
– засичав Кармелюк.

Небо почало опускатися, і Чіпка злякався, що воно ось-ось його розчавить.

Кармелюк взяв Чіпчину руку з енкаелом у свою і одним рухом позбавив нещасного об’єкта мук.

– Ходімо!

Кармелюк кров’ю зарізаного накреслив на хіднику три латинські літери U U, зіштовхнув млявого Чіпку в каналізаційний люк, де його підхопили на руки їхні помічники, потім спустився сам.

Вони швидко йшли каналізаційними тунелями, Чіпку вели попід руки бойовики Гонта і Махно, а Кармелюк йшов попереду із диверсантським ліхтариком у зубах.

За якийсь час вони вилізли на поверхню, де на них чекав бензиновий джип. Тепер - геть з Києва!

Через кілька годин терористи вже були на одній зі своїх конспіративних баз, замаскованій під номенклатурну дачу.

Там на них уже чекало керівництво - командир бойової організації «Юна Великоукраїна» полковник Роксолана та її заступник осавул Довбуш.

– Вітаю тебе, побратиме, - церемонно звернувся Довбуш до Чіпки і простягнув йому келих червоного вина.

Чіпка взяв у руки кришталевий, оздоблений сріблом келих, підніс до рота, намагаючись не дивитися на рожеву піну, зробив ковток і відчув у нутрі блювотний спазм. Він не знав, що робити - пити насилу і заблювати килим чи відмовитися від вина і наразитися невідомо на яку реакцію командування.

– Залиш, бачиш, йому не йде, - сказала Роксолана Довбушови. Той забрав у Чіпки келих.

– Прошу сідати, панове, - запросила Роксолана.

Почалося обговорення операції.

Роксолана тим часом розглядала Чіпку, вишукуючи вади у його зовнішності, довго шукала і - не знайшла.

Взірець української вроди, подумки констатувала вона, і їй стало сумно. Високий і стрункий ще й на бороді ямка, як співається у реліктовій пісні, кучерявий, кароокий, чорнобривий і вже… терорист. Тобто борець за Україну!

Так думала Роксолана.

Чіпка нічого не думав.

Добре було би, думала далі Роксолана, аби всі солдати і офіцери ЮВУ негайно покинули приміщення, я би підійшла до Чіпки і… почала би його роздягати, ні, спочатку ми би довго цілувалися, о - які у нього губи! А вже потім… І чому це він на мене не дивиться?! Адже я ідеальна пара для нього! Висока, ставна, сіроока. Важкі русяві коси. І - решта… Тьху, дівко, чи не сказилася ти вже? Бойовий командир! Терористка, підпільниця, патріотка!

– Встати!
– залізним голосом скомандувала Роксолана.
– Всі вільні. Зустрічаємося за три дні у Карпатах, де проведемо ритуал прийняття нового бійця до Організації.
– Вона недбало кивнула у бік Чіпки.
– Він заслужив.

Бойовики підвелися і по одному почали виходити з приміщення. Роз’їжджалися кожен власним емобом у різні боки. Осавул Довбуш за неписаним регламентом затримався.

– Ви вільні!
– сухо промовила Роксолана.

– Наташо!
– здивувався Довбуш.