Терпкість вишні

— Ти не мусиш себе силувати, — перебила вона. — Просто міцно пригорнися. Цього досить.

Хвилину ми стояли, сплівшись у ведмежих обіймах. Я щойно тепер усвідомила, наскільки мені цього бракувало впродовж останніх місяців. Її дотику. Цікавих карих очей, тепер значно більших, ніж торік. Спрацьованих від прибирання рук. Навіть мовчання.

— Ти зробила стару зачіску, — сказала я.

— Ти читала мій щоденник?

— Тато мені показав. Він дуже потерпає.

Чи повинна я була це казати?

— Я знаю. Але нічого не можу з тим вдіяти. Пропонувати дружбу в такій ситуації трохи незручно. Якщо впродовж чверті століття нам не вдалося навіть заприязнитися.

— Ти могла б спробувати повернутися, покохати його знову…

— Моя дорогенька, життя не складається так, як хотіли б сценаристи «мильних опер». Я не повернусь і край.

— Йому буде нелегко.

— А хто сказав, що завжди повинно бути легко й зручно?

— Він казав, що йому дуже тебе бракує.

— Нехай винайме прибиральницю, куховарку й садівника. І раз на тиждень вмикає телевізор, — випалила мама, цмулячи з кухля карамельне пиво. — Вишне, хіба ти не можеш погодитися з тим, що я більше не хочу так жити?

— Я працюю над тим, але… ти так нас усіх шокувала.

— І подумати тільки, що якби не твоя бравурна втеча, я й надалі припадала б порохом у нашій понурій вітальні.

Буремний понеділок

— Ну і я не помилилася. — Мілька хляпнулася на кухонне крісло. — Сьогодні мене попросили забрати папери з універу.

— Може, я спробую щось залагодити. — Філіпп дійово виконував свою роль Спеціаліста зі Складних Справ.

— Уже пізно. Я забрала документи. Принаймні відпадає стрес через літню сесію.

— Чим я можу тобі допомогти?

— Насамперед перестань так метушитися по кухні, бо це діє мені на нерви, — форкнула Марія.

Філіпп одразу всівся й узявся скубти церату.

— Що я можу зробити, Міленко?

— Найліпше, якщо ви всі дасте мені святий спокій, — гаркнула вона. — А особливо ти, Філіппе.

— Справді?

— Так, я хочу, щоб ти нарешті звідси забрався! Він тут буде мене жаліти й побиватися над моєю долею!

Філіпп мовчки вийшов, човгаючи ногами, як Чарлі Чаплін.

— Терпіти не можу, коли хтось мене жаліє, — пояснила свій вибух злості Мілена.

— Ми знаємо. — Травка поплескав її по плечі. — Але що тепер? Може, виберемося на прогулянку чи до кіно?

— Не хочу, — покрутила вона головою. — Я й кіно — це не найліпше поєднання.

Мілена та кіно

Спочатку вона купує квиток і вже на вході до залу переживає перше розчарування: відстань від екрана. Або замала (це коли екран виявляється величезним, як Планета Смерті), або надто велика (а надто в кінотеатрах, де екран нагадує розмірами носовичок). «Що ж поробиш, — думає Мілька, шукаючи свій ряд, — за досвід треба платити. Відтепер буду собі нотувати, де який екран».

Коли вона врешті добирається до свого місця, то виявляється, що: а) перед нею всівся здоровезний зашмарканий неандерталець зі свіжою хімзавивкою (стиль «африканська спека», поширений в американських поліцейських бойовиках середини сімдесятих); б) ліворуч примостилося двійко експертів, котрі бачили цей фільм сімнадцять разів, а тепер прийшли увісімнадцяте, щоб із випередженням розповідати всім довкола найцікавіші моменти й фінал; в) праворуч приземлилася ватага зголоднілих підлітків, котрі впродовж усього фільму сьорбатимуть колу, хрупатимуть попкорном і соломкою й шарудітимуть пакетиками в пошуках китайського драже; г) позаду неї розташувався перкусіоніст-неврастеник, котрий нагадуватиме про свою напругу ритмічним постукуванням у Мільчин фотель і безпосередньо в її вразливі нирки;

ґ) на її місці сидить молодик із гладко виголеним черепом і грубим золотим ланцем замість краватки. Молодик, який не любить зізнаватись у помилках. Навіть таких дрібних, як погано прочитаний номер ряду.

Мільці врешті вдається відвоювати свій фотель. І навіть вибороти одне з билець під лікоть. Вона занепокоєно чекає на початок фільму. Після півгодинного блока галасливих реклам можна нарешті зануритися в іншу реальність. І тоді починається.

Другий ряд: дражливе хихотіння двох збуджених гімназисток, котрі вперше прийшли до кіно з хлопцем.

Дев’ятнадцятий ряд: хтось забув вимкнути мобільний телефон і катує увесь зал мелодійкою із «Зоряних воєн».

Восьмий ряд: якась пані скаржиться товаришці й сусідам на свою агресивну матір, байдужого шефа й заздрісних білих мишей.

Мілена перестає слідкувати за подіями на екрані, зосередившись на самотній боротьбі з нещадним збіговиськом дикунів. Намагається сичати й гмикати, за що вислуховує зауваження від сусіди з пухнастою хімзавивкою. Потім удається до невербальної зброї й заморожує поглядом кількох найближчих сусідів. Але за кілька хвилин сусіди знову стукають у крісло, шарудять пакетиками й плямкають, поглинаючи жирний попкорн. Мільці залишається змиритися з оточенням чи демонстративно вийти, не чекаючи на фінал, про який вона і так устигла дізнатися завдяки доброзичливим сусідам ліворуч.

* * *

— Ну а поза тим, є ще одна причина: у половині нових фільмів знімалася Ніколь Кідман. А в другій половині — Джулія Робертс, — додала вона.

Буремний вівторок

Мілька не виходить із хати. Годинами поспіль просиджує в кухні, апатично втупившись у телефон.

— Може, зателефонуй до нього сама, — порадила я.

— Я не буду набиватися знавцеві жінок.

— Якби він був знавцем, він з тобою не зустрічався б, — потішила її Марія, як завжди, доречно.

— Ви обидві перебільшуєте, — втрутилася Вікі. — Філіпп — звичайний хлопець. Може, він бовкнув про ту Кідманшу, бо хотів тобі сподобатися?

— Я теж так думаю, — підтримала я Вікторію. На жаль, нічого не могла додати, бо Філіпп просив зберегти нашу розмову в таємниці. Він сказав, що сам у всьому розбереться.

— Може, — буркнула Мілька. — Мені плювати. Мені на все плювати. І я нічим не переймаюся. Навіть тим, що від учора перестала бути студенткою. Нарешті я вільна.

Це прозвучало дуже понуро. Так понуро, що якийсь час ми не ладні були знайти відповідні аргументи.

— Ти так і сидітимеш біля цієї погризеної церати, — озвалася зрештою Марія, — коли надворі така погода?

— Я не люблю сонця, волію лампи в солярії.

— Але йдеться не тільки про сонце. Поглянь на ці дерева, дикий бузок, розквітлі каштани!

— А чого це ти така життєрадісна, га? — зацікавилася Вікторія.

— Бо надворі весна! — відказала Марія. — А окрім того, я зустріла вчора того режисера. Того самого, що пропонував тобі роль у «Попелюшці».

— Того в білому шалику і з перснем?