Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке)
Шрифт:
– Ну, й те добре. Та все ж постарайтесь побачити його й навiч, коли зумiєте. Тiльки непомiтно, бо вiн може вас упiзнати. Нiкельованi окуляри дуже мало змiнили вас.
– Слухаюсь, пане... Браун.
– Та пам'ятайте: обережнiсть i ще раз обережнiсть. Щоб вiн нi в якому разi не помiтив, що крiм наших постiйних детективiв за ним стежить iще хтось. Зрозумiли?
– Авжеж.
– Iще одне запитання...
– Слухаю вас, пане Браун.
– Та це вже приватне запитання. Ви знаєте казку "Липкохвiст"?
– Iще б пак! Менi ж довелося дивитись на ту виставу, коли я два роки тому стежив
– Ага! Тодi менi ясно...
– барон на мить заплющив очi й пригадав, як вони їхали в таксi з вокзалу. Тiм сидiв поруч нього, а шофер сказав: "Грiм побий, швиденько ж ви впорались! Це як у казцi "Липкохвiст", коли знаєте..." Потiм барон побачив перед собою Тiмове обличчя. Спершу воно здригнулося, тодi наче скам'янiло. Немовби перед хвилюванням опустили завiсу. Троч той вираз хлопцевого обличчя давно знав. I тепер вiн зрозумiв, чому шофер згадав казку "Липкохвiст". А коли чоловiчок у нiкельованих окулярах переповiв йому змiст тiєї казки, вiн зрозумiв iще бiльше.
До найдивовижнiших Трочевих талантiв належала пам'ять на числа, що зраджувала його дуже рiдко. I цього разу та пам'ять послужливо пiдказала йому номер таксi. Троч записав його на вiдiрваному клаптику газети й вiддав той клаптик чоловiчковi.
– Коли хлопець сяде в таксi з таким номером, негайно сповiстiть мене! Спитайте в медсестри номер мого телефону й запишiть. Ясно?
– Ясно, мiстере Браун!
– Моєму шоферовi перекажiть, хай чекає з машиною напоготовi бiля лiкарнi. Машину хай найме де-небудь, тiльки аби не наша. А ви подзвонiть менi негайно, коли хлопець сяде в те таксi. Не-гайно! Тодi буде дорога кожна хвилина.
– Слухаюсь.
– Ну, тодi йдiть.
Чоловiчок рушив був до дверей, але Троч затримав його ще раз.
– Тi люди, здається, перевдяглися. Може, хлопець теж перевдягнеться. Це я вам про всяк випадок нагадую.
– Гаразд, бароне... Браун.
Чоловiчок пiшов. Троч пiдвiвся, пошкандибав до дверей, тихенько замкнув їх, одягнувся - тiльки черевикiв не взув, - тодi знову вiдiмкнув дверi й лiг одягнений на лiжко. Ту ж хвилину задзвонив телефон.
– Як ви себе почуваєте, бароне?
– спитав у трубцi Тiмiв голос.
Троч простогнав:
– Кепсько, пане Талер! Переломи, тяжкий струс мозку. Ледве здужаю поворухнутися.
– Затамувавши вiддих, вслухався вiн у трубку. Але почув тiльки спокiйний юнакiв голос:
– Тодi я не втомлюватиму вас, бароне. Видужуйте. Та будьте обережнi!
– Щодо цього не бiйтеся, пане Талер!
Троч тихо поклав трубку на апарат. Тодi опустив голову на подушку й задививсь у вiкно. Там крутились у повiтрi двi ластiвки.
"Смiх, - подумав Троч, - теж птиця, але така, що нi в якi сильця не йде. Птиця, що її не можна спiймати".
Потiм додав уголос:
– I мене теж нiхто не спiймає!
Тридцять другий аркуш
ЧОРНИЙ ХIД
Тiмiв номер дивився вiкнами в двiр, тому хлопець не почув Трочевого крику, коли з бароном сталося нещастя. В загальному сум'яттi нiхто не здогадався сповiстити його про це зразу. А пiсля недовгої телефонної розмови з Трочем Тiмовi чогось подумалося, що й цей нещасливий випадок наче вичитаний iз
пригодницької книжки - як i все, що дiялось того дня. Коли вiн згадував про буцiмто тяжко покалiченого барона, йому ставало соромно за ту думку, i все ж вона майже заглушила спiвчуття.I те, що зробив Тiм далi, було нiби вичитане з пригодницької книжки. Бо вiн учинив так, як радила таємнича записка ("Чорний хiд"!) i як здогадувався Троч ("Може, хлопець теж перевдягнеться"). Отут хлопцевi придалося те, що барон останнiй рiк щедрiше давав йому кишеньковi грошi.
Тiм викликав дзвiнком покоївку й пообiцяв дати їй триста марок, коли вона чимшвидше потай принесе йому ношену матроську одежу: синi парусиновi штани, темно-синiй светр i кашкет. Дiвчину страшенно захопило таємниче доручення: вона, певне, читала копiйчанi романи. Вона сказала, що має кавалера з "Матроської спiлки" й зустрiнеться з ним сьогоднi о восьмiй годинi. В нього вона може випросити й одежу.
– Гаразд, - сказав Тiм.
– Тодi вгорнете її в свiже простирадло й занесете менi до дев'ятої години.
– Ну що ви, мiстере Браун!
– вiдказала дiвчина (адже Троч i Тiм оселились у готелi як батько i син Брауни).
– О дев'ятiй годинi простирадел у нас не мiняють. Хiба купальне!
– Ну то загорнiть у купальне простирадло, менi однаково, аби ви принесли одежу.
– А що менi сказати тому пановi внизу, мiстере Браун?
– Якому пановi?
– перепитав Тiм.
– А тому, що дав менi сто марок, щоб я нишком стежила, що ви робитимете!
– А, пановi детективовi! Скажiть йому, нiби я попросив у вас таблеток вiд головного болю, а ви менi сказали, що вони є в аптечцi у ваннiй кiмнатi.
– Гаразд, мiстере Браун!
– I ще одне: о дев'ятiй годинi, мабуть, уже ж не ваша змiна буде? То чи зможете ви на той час надягти свою робочу сукню?
– Авжеж, мiстере Браун! Iнакше мене б сюди й не пустили. В мене вдома є робоча сукня, я її надягну пiд пальто. А поверх чепчика запнуся хусткою. Це щоб тут не марудитись, перевдягаючись.
– Чудово, - сказав Тiм, i в кутиках уст у нього з'явилися виразнi ямочки.
– Отже, я можу бути спокiйний, одежу ви принесете?
– Принесу, мiстере Браун. А... грошi ж ви менi вiддасте?
– Та вiзьмiть хоч зараз!
– юнак вийняв iз гаманця три папiрцi по сто марок i простяг покоївцi.
– Який же ви легковажний!
– засмiялася дiвчина.
– Хiба за таке платять наперед? Ну та дарма, я вас не одурю. А поки що спасибi! I до побачення!
– До дев'ятої, - вiдказав Тiм. Тодi замкнувся й лiг на диван. Заснути вiн, звичайно, не засне, але хоч спочине.
Зразу по дев'ятiй годинi прийшла, як умовлялися, покоївка. В чорнiй сукнi з штучного шовку й у бiлому чепчику. Купальне простирадло вона несла згорнене перед собою.
– Той чоловiчок спитав мене, чого я до вас iду, - прошепотiла вона.
– Та я йому сказала, що ви вдень замовили на дев'яту годину свiже простирадло для купання.
– Спасибi, - голосно промовив Тiм, а пошепки додав: - Вiтайте вашого кавалера з "Матроської спiлки"!
Тодi й дiвчина вiдповiла голосно:
– Дякую, мiстере Браун! Щиро дякую!
– I вийшла з номера, ще раз моргнувши Тiмовi в дверях. Юнак теж моргнув їй.