Тисячолітній Миколай

— Ти ж оце не назовсім приїхав до Зашматківки? — зазирав він мені в обличчя.

— А коли назовсім, то що?

— Тю на тебе, Миколо! В тебе ж он яка тепер освіта, а ти в наше село?

— Освіта ніяка. Всього два курси сільгоспінституту.

— Так у нас же на весь район з такою освітою не знайдеш! Тобі треба начальником райземвіддїлу або ж головою райвиконкому! Ти ж ще й капітан, а в нас навіть секретар райкому, кажуть, сержант чи що…

— Капітани й сержанти — це все минулося, Маркусю. Тепер інші часи, інші виміри. Ти мені краще скажи, як твої шкільні успіхи?

— У нас драмгурток організувався, це той учитель літератури, що я тобі колись казав. Ставимо „Сватання на Гончарівці“, я там граю свата, який постукує ціпком і примовляє: „Так-таки так!“ Учитель каже, що в мене є талант.

— Раз вчитель каже, то треба йому вірити, Вітаю тебе, Маркусю! Коли ви показуватимете виставу?

— А вже скоро! Прийдеш?

— Як не стану заврайземвідділом, то прийду! — засміявся я.

Може, всі ми вже від народження актори? В десятирічці я теж був активним драмгуртківцем, грав у „Загибелі ескадри“ боцмана Кобзу, ходив по сцені, гуняво погукував: „Мідяшки-залізячки драїть!“ Керувала драмгуртком вчителька літератури Наталія Іванівна, попівська донька, яка вимушена була відчищатися від бруду свого класового походження підвищеною революційною пильністю. Вона й звернула увагу на те, що українського буржуазного націоналіста Кобзу грає здоровенний Сміян, а революційного матроса Гайдая дрібненький і непоказний Ванько Кіптілий. Нас з Кіптілим поміняли ролями, я негайно задер носа від гордощів, а Ванько тяжко переживав, бо він був секретарем шкільної комсомольської організації і вважав для себе ганебним грати роль класового ворога.

Ми з Ваньком разом пішли до кулеметного училища, але мене випустили достроково, а Кіптілий ще зоставався на рік і війна застала його курсантом. Десь на пекельних рубежах літа сорок першого року він і загинув за кулеметом в курсантському загоні, хоч, здавалося б, такого маленького куля повинна була обминути і найперше знайти таку показну мішень, як молодший лейтенант Сміян. Та кулі не вибирають.

Які постріли долі спрямовані будуть проти мого маленького брата?

У приписах аноніма з 1561 року значиться: „Коли автор драматичний хоче сподобатися публічності, то мусить конечне показувати їй багато дияволів, вони повинні бути бридкі, повинні кричати, вити, радісно скрикувати, кидати тяжкі прокльони й звинувачення, а в кінці тягнути з диким вереском свої жертви до пекла, і треба, щоб галас був жахливий“.

Добре, коли дияволи й вороги лишаються тільки в п’єсах. А коли починають їх шукати в житті? Ось мене вже знайшли, ткнули пальцем, затаврували. Не повтори, малий братику, моєї долі, ой, не повтори!

Не дали мені стати вченим агрономом, тож недовченим я теж не хотів бути і, нічого не сказавши мамі, подався до Положаївської МТС, садиба якої ще з довоєнного часу була на положаївських хуторах у степу.

Положаї виділилися з Зашматківських земель ще за Столипіна, як слід загосподарювати не встигли, бо почалася війна, а тоді революція, а тоді селянські бунти й війна громадянська, земельним кодексом після смерті Леніна всю землю, обіцяну Жовтневою революцією селянам, було оголошено державною власністю, і виходило, що селяни мовби ставали наймитами в держави, щоправда, добровільними: хто хотів, міг брати землю в оренду, хто не хотів — міг показувати дулі горобцям. Селяни, як царі: бувають великі й ніякі. Серед Положаїв один теж став великий, розбудував хутір, поставив простору стайню, хліви, клуні, підкати для реманенту, спромігся навіть на олійницю. Всі інші Положаї лишилися маленькими й непоказними, хоч згодом караючу руку пролетаріату було занесено й над ними, бо вважалося, що на хуторах — всуціль куркульня. Давид Демидович, молодий тоді парубчак з бідних Положаїв, на всяк випадок рвонув на будови п’ятирічки і повернувся на хутори, коли там на садибі великого Положая організувалася перша в наших степах МТС. На будовах Давид Демидович освоїв американську техніку, знав „фордзони“, „катерпілери“ і „джон діри“, і його поставили головним інженером МТС. В нашій школі для десятикласників Давид Демидович організував курси трактористів, і я був відмінником на тих курсах, що пригодилося мені й в училищі і на фронті. Після війни Давид Демидович став уже директором Положаївської МТС, отож гріх було не скористатися з давнього знайомства і не попроситися простим трактористом. Трактор гуде й клекоче, а думки снуються, ти сам на всім світі, тільки небо, земля, простори, як бог для ченця за монастирськими мурами. Саме це мені потрібне сьогодні для душевного вспокоєння.

Хутори теж погоріли, але колишня стайня великого Положая, в якій до війни містилися емтеесівські майстерні, якимсь чудом уціліла, тепер там, власне, була вся МТС: і майстерні, і склад запчастин, і контора з двох кімнаток, одну з яких займав директор з головним інженером, іншу — бухгалтери й плановики.

В директорській кімнатці спиною до дверей сидів на табуретці маленький чоловічок, у солдатській шапці-вушанці і в старому пальті з чорним смушевим коміром, і тулив руки до закіптюженої грубки.

— Добрий день, — привітався я до чоловіка. — Я до директора. Давиде Демидовичу, це ви?

Чоловічок на мить повернув до мене гостреньке лице, креснув по мені очима, знов одвернувся, квапливо пробурмотів:

— Ні, ні, директора немає! Немає і невідомо, коли буде. Тут я вам нічого не скажу.

Звичайно ж Положай постарів і мовби зсохся за ці роки, але це був він, Давид Демидович, хитрий дядько, що став, мабуть, ще хитрішим. Я пройшов до вікна, підджунив ногою ще одну табуретку, яка була в „кабінеті“, сів на неї, розстебнув шинелю, зітхнув:

— Давиде Демидовичу, я ж вас упізнав, не треба мене дурити. Мене ви, звичайно, впізнати не могли, та й не дивно: десять років, як ми бачилися. Я Сміян Микола Федорович із Зашматківки.

Положай скосив на мене насторожене око, ще не вірив, а раптом якийсь черговий перевіряльник з району придурюється зашматківським хлопцем.

— Сміян? — недовірливо перепитав він. — Це ж з яких Сміянів?

— Та з яких же? Ви ж прекрасно знаєте, що Сміяни на всю Зашматківку тільки одні. Батько мій був головою першого колгоспу. Загинув у тридцять п’ятому. Обеліск йому стоїть.

— Це ти про Федора Сміяна? Знав я його. Геройський був чоловік. А ти ж йому хто?

— А я син. Микола. Ваш довоєнний учень. Випускник ваших курсів трактористів. Ви ж мене ще так тоді хвалили. Та ось посвідчення, вами підписане. Все в нас згоріло, а це мати якось врятувала. Було за іконою Миколи-чудотворця. Ікону мати вихопила з вогню, а з нею й папери. Може, я й живий зостався завдяки оцьому посвідченню. Охранна грамота від смерті. Гляньте, Давиде Демидовичу, це ж ваш підпис?

Положай перехилив голову, зиркнув на пожовклий папірець, знов посунувся до грубки.

— Могло бути, — пробурмотів він, — все могло бути. А тут ось у нас холодно, як у льоднику. Соломою дівчата мені грубку пробздикують, а воно не гріє ж нічого! В майстернях — теж хоч собак ганяй. Так ти оце Сміяна Федора син?

— Син.

Він нарешті облишив своє хитрування, повернувся до мене обличчям, прибрав директорську позу край благенького столика, переміряв мене поглядом з голови до ніг.

— З фронту?

— Де вже той фронт!

— А таки ж було?

— Та було.

— Герой, герой! Весь в орденах. Ну, а в мене тільки медаль за доблесний труд у Вітчизняну, значить, А могло б і медалі не бути, бо й мене б могло не бути. Ви геройствували, геройствувати воно як? — Пан або пропав. А ти спробуй кувати й виковувати оте геройство і саму, значить, перемогу, спробуй, а тоді й кажи. Як почалася війна, директора нашого Онуфрієнка, ти ж його знаєш, зразу й забрали в танкісти, а техніку всю підчистили під мітьолку. Зостався один хетезюк поламаний та хура залізяччя, а мені кажуть: „Приймай директорство!“ А приймати нічого. Я нестроєвий, в армію мене не беруть, МТС, як такої, не існує, а мені, значить, приймай директорство і організовуй евакуацію в глибокий тил. Ну, поворожили ми над хетезюком, склали на причеп якесь там годяще залізяччя, сіли, поїхали. Добралися до Ворскли, а там міст фашисти спалили, тепер перекинули понтон, і по тому понтону суне вся наша воєнна техніка, яка там є. Відступають, одне слово, або ж — ноги на плечі і гайда. Стоїть перед тим понтоном отакий герой, як оце ти, правда, ще без орденів, бо де ж тоді орденів було набрати, в одній руці пістолет, в другій автомат, і жене кого куди хоче. Тицьнулися ми з своїм мирним обозом, він як визвіриться: „Куди прете! Хочете мені своїм одороблом понтон вивести з строю? Назад! Осади, мать-перемать!“. Я до нього, так, мовляв, і так, мирна техніка, кувати зброю перемоги, а він і слухати не хоче: з такими колесами не пущу, мать-перемать, в бога, в сонце, в ангелів і в архангелів!..

Звернули ми в шелюги, дістали хлопці ключі, почали відгвинчувати залізні шпори на колесах. Гвинтили цілий день, стали задні колеса в нашого хетезюка гладенькі, як маховики в дизеля, присунулися до понтона, той капітан глянув, змилостивився: „Котіть, та щоб мені потихеньку, бо накажу скинути в річку!“ А там і скидати нікуди: курці по коліна. Перескочили ми через Ворскло, а на тім боці піски — по самі вуха загрузнеш, а тут німець налетів, бомби так і сюркають. Я кричу трактористові: „Газуй!“, він газує, а колеса ж голі, без шпор, крутяться на одному місці, буксують, ні тпру, ні ну. Ще повезло хоч— не попало в нас бомбою. Тільки тобі фашист одлетів, прискакує з того боку „емка“, а в ній чини з шпалами в петлицях, машина засіла в піску, чини повискакували з неї, побачили нас: „Ей, ви! А ну ж підіпхніть!“. Випхали ми їх на тверде, їм би сісти та їхати, так один присікався до мене: „А ти чого тут стирчиш? Фашистів ждеш, щоб їм нашу техніку передати?“ Я йому про капітана, про понтон і про шпори на колесах, а він кобуру розстібає, пальці йому танцюють, губи посиніли: „Під трибунал! Розстріляю!“

Жінки наші набігли, обаранили його, якось минулося. А так би то й кісточок не позбирав од тих ваших героїв. У глибокому тилу теж не мед був, не те що вам на фронті.

— Не те, — сказав я. — Мені доводилося лікуватися в тилових госпіталях, бачив.

— От, от, — зрадів Положай, — а я, значить, кому не кажу, — не вірять! А ти ж оце як? Де і що?

— Прийшов проситися на роботу, — сказав я.

— На роботу? Яка в нас робота для такого героя? Тобі, коли що, в район, на керівну.