Тисячолітній Миколай

Теорія заволоділа одною шостою частиною земної кулі. Комунізм приплив по морях крові, але мерщій витер своє обличчя і пробував надати йому добродушного виразу, як у вірші Маяковського: «Живем коммуною: Лиля, Ося, я и собака Шарик». Сталін досить швидко покінчив з цією добродушністю. Ліля, Ося і я помандрували до концтаборів або покінчили самогубством, зостався тільки собака Шарик. Берегти ідейні основи.

Як ми Жили і як живемо досі?

Пересобачене, перекалічене життя. Одні, хоч і в пригніченні, в занедбаності й приниженнях, уперто, затято, безнадійно не давали порватися сув’язям вічності, сіяли хліб, добували залізо, любили жінок, народжували дітей. Інші, з завидющими очима і загребущими руками, обсіли довкола донебесні непробивні мури Кремля і ждали, яку кому кинуть з-за кам’яного зубця маску, а кому не діставалося маски за верховним повелінням, мерщій рвалися в простори, в степи, ліси, на пасовиська, в гори й на рівнини, до морів, озер, рік і повсюди вибудовували свої маленькі кремлі, а яких починали розподіляти личини вже дрібніших керівничків і начальничків, республіканських, обласних, районних, місцевих, а слідом за масками, личинами розподіляти стали землю, воду, повітря, метал і дерево, скло і гвіздки, шкільні зошити і колючий дріт, штани і презервативи. І тим, хто одержав або вирвав собі зубами маску, жилося легко й безжурно, вони не журилися своєю нікчемністю й непотрібністю, вважали себе сіллю землі, цвітом народу, гордістю держави, а все те, що звалося, власне, народом, у вірному служінні якому, б’ючи себе в груди, заприсягалися носії номенклатурних масок, жило в незгодах, в смутку і в упослідженні, але жило невмирущо, співало, плакало, хоронило своїх небіжчиків, дивилось на небо і ждало з моря погоди.

Сталін вигадав фабрики-кухні, Хрущов заповзявся забудувати всю землю агромістами, пообрізав городи в колгоспників, понищив кіз і корів у приміських смугах, заборонив колгоспам мати млини, крупорушки, консервні заводики, — все це для того, щоб поставити народ, як солдатів біля польової кухні, перед державним казаном, і хай кожен одержить у свою миску половник варева і тим здобріє.

Соціалізм чи всезагальне рабське приниження?

Ми з братом жили ніби з двох боків прямокутного трикутника. Я добувався до вершини по короткому прямовисному катету, тяжко, в муках, зривався, падав, знову вперто і відчаєно дерся вгору, а Марко тим часом без ніяких зусиль, пританцьовуючи, з дрібушечками, як у гопаку, вискакував по некрутій похилості гіпотенузи, і вже був нагорі, вже позирав звідти на мене гордо і навіть трохи зневажливо.

Щоправда, він остерігався відверто виказувати свою зверхність наді мною при Ольці. Олька лякала і пригнічувала його своєю жіночою силою і жадобою життя. Коли він уперше після смерті Оксани приїхав до нас і, скромненько заявивши, що «не буде гарькати», став хвалитися своєю новою посадою, а також обіцяною ще вищою («справа вирішена, я жду затвердження Москвою»), Олька досить безцеремонно оглянула його з голови до ніг (невже це теж Сміян, рідний Миколин брат?) і сказала: «Та чи ти в тих кабінетах тільки й живеш?» — «А де ж мені жити? — образився Марко. — Цікаво б знати: де живеш ти?» — «А я живу в кроваті,— засміялася Олька. — Бо як уже й там не жити, то навіщо його й жити!»

— Скажена вона якась у тебе, — обережно поскаржився брат, коли Олька залишила нас самих. — Може, то від того, що ти її тримаєш на чорній роботі? Ти ж доктор наук, дружина твоя могла б і не копатися в землі!

— Перед цим вона тягала камінь, — нагадав я. — Ти ж повинен пам’ятати. Чи, може, забув Зашматківку? А коли не забув, то подумай: на чому триматиметься наша майбутня цивілізація — на рішеннях, постановах і глибокодумних розмірковуваннях, а чи на вмілих руках, які не бояться праці? Ти не звертав уваги, що коли в людини талановите тіло, то й вона — талановита, в неї стає особливий розум, витончуються почуття, і це вже мовби не продукт нашої убогої зтехнізованої епохи, а пишний плід часів ренесансу. Олімпійські чемпіони, аквалангісти Кусто, десантники — може, це нова раса, яка прийде на зміну розтерзаному неврозами, вбитому хімією, на смерть заляканому ядерними загрозами поколінню? І я радий, що Олька належить до цієї раси. Та хіба тільки вона? Вважай, все наше українське жіноцтво, яке в поті чола… іноді мені навіть здається, що наші українські жінки й не старіють. Навіть коли на їхніх лицях, шиях, руках грубшає шкіра, то тільки для того, щоб уберегти від жорстоких вітрів часу всі пристрасті, ніжність і красу, які вони призбирували протягом життя. Справжні жінки й не вмирають, як на те пішло, то тільки їхня оболонка зникає непомітно і нез’ясовано, а сутність залишається для нас, як вічна молодість і принадливість життя. І Оксана не вмерла, і Олька ніколи не вмре, хоч обидві вони неоднакові, Оксана — це дух, Олька — тіло, але яке ж талановите тіло! Вам би у ваших високих кабінетах задуматись над цим.

— Я не буду гарькати, — сказав Марко, — але здається мені, що ця жінка погано на тебе впливає.

— Хіба тільки на мене? — засміявся я. — Вона може впливати на все чоловіче населення Європейської частини СРСР! Вже не кажучи про нашу агростанцію. Можеш переконатися в цьому, зустрівшись з нашими співробітниками. Ви ж так любите зустрічатися з трудовими колективами, вперто заплющивши очі на ту обставину, що світ заселений не трудовими колективами, а окремими людьми, чоловіками й жінками, яких роз’єднала природа, а може сам господь бог, а вони вперто, відчаєно, любострасно зближуються, з’єднуються, народжують дітей і своєю сліпою пристрастю зберігають і продовжують життя, яке намагаються вбити політики.

— Ах, ти перебільшуєш, — зітхнув брат, — ти все перебільшуєш! Я не заперечую, що в Ольці справді щось є мало не демонічне, але такі узагальнення… Пробач, але я не буду гарькати…

Мені перед очима ставала перефарбована іранською хною райкомівсько-міськкомівська Марсель, і ставало жалко свого брата. Нещасний Марко! Що він знає, що вміє, крім ролі Леніна в самодіяльних спектаклях, чи зазнав він бодай раз у житті неземного блаженства від повільного погляду довгих Оксаниних очей або вселенського потрясіння від доторку до Ольчиної руки, до її грудей, до її лона, що розверзається, мов найбільше блаженство на світі!

Бідний, бідний Марко! А хіба ж він сам, хіба не дочеплено до нього, мов брудні вагони до безкінечного товарняка, легіони чоловіків, які забули про любов, які не знають жіночності, не пам’ятають про свою людську сутність, перейшли на службу новочасному дияволізму, де гинуть усі пристрасті і вмирає справжнє життя.

На агростанції Олька мимоволі стала своєрідним каталізатором незнищимості всього живого.

Паталашка називав Ольку «самопальна женщина» і обходив її десятою дорогою. Навіть Щириця уникав її і не так часто набридав мені з своїм гросбухом, прискочив тільки в жовтні шістдесят четвертого і радісно загукав: «Чули, Миколо Федоровичу! Чепурненько скинули узурпатора! Сподіваннячко маю, тепер не станете захищати хрущовця Паталашку?..»

Я промовчав, а Олька, що вводила Щирицю до кабінету і чула його захвати, не стерпіла:

— І чого б я ото радів? — зітхнула вона. — Одного зняли, поставлять ще більшого дурила!

Щириця, здавалося, аж зашкварчав од нетерплячки, так кортіло йому записати до гросбуха таке антипартійне висловлювання, але стримався і задки-задки посунувся з кабінету, рвучись на оперативний партійний простір швиденько, гарненько, чепурненько від цих сумнівних безпартійних Сміянів, які, звісно ж, не мають нічого спільного з відомим на досить значних висотах товаришем Сміяном, цінним працівником, ростучим молодим керівником.

Марко тоді вже був у Києві. Вже навчився у Підгорного роздувати ніздрі, мов гієна, і малограмотно бурмотіти: «Бажаю вам великого людського щастя», так ніби в людей могло бути ще якесь інше щастя: слоняче, крокодиляче, півняче. Вже навчився у Шелеста матюкати підлеглих і пити молоко від персональної корови, возячи за собою ту корову в спеціальному вагоні по всій республіці. Вже вчився у Щербицького викурювати за день по дві пачки американських сигарет (марки він запам’ятати не міг, знав тільки, що на пачці намальовані два здиблені коні; сигарети йому добував Самотуга), хоч перед цим ніколи не курив, не знав, як це робиться і навіщо, давився димом, кашляв, страждав. «Нащо це тобі, Марку? — осудливо сказав я йому. — Сміяни од віку не курили» — «А що я можу? — зітхнув він. — Щербицький знаєш, який чоловік? Він нічого й не скаже, але як помітить в тобі якийсь ґанж, якусь неповноцінність, то вже тебе ніби й немає. Сидиш у нього на засіданні і сам не знаєш: сидиш ти там чи не сидиш. Він курить, всі довкола нього курять, один одного розуміють з півслова, з самого погляду, а ти сидиш, як бевзь. Тут не те що закуриш, а перестанеш гарькати! Ти ж знаєш, за що при Хрущові знімали Щербицького? Ну, та тобі воно все байдуже, а треба знати. Його ж не Шелест з Голови Ради Міністрів зняв і послав у область, а сам Хрущов. Сам поставив, бо любив і цінував, і сам же зняв, бо незлюбив. А за що? Пам’ятаєш, як у нас розділили обкоми партії на промислові й сільськогосподарські? Ти хоч і безпартійний, а повинен це пам’ятати, бо відчув на собі.»

— Відчув? — я засміявся. — Мене б не здивувало коли б Хрущов пошаткував свої обкоми ще дрібніше: обкоми по кукурудзі й гороху, по м’ясу, по молоку, по вовні…

— Тобі смішно, а для партії, знаєш, яка була трагедія! Щербицький тоді домовився з Полянським, що вони на Політбюро виступлять проти поділу партії на міську й сільську. І що ж? Щербицький виступив, а Полянський злякався і промовчав. Хрущов послухав цього одноосібного опонента і заявив при всіх: «Хлопчисько! Нічого не розуміє!»

Але зняв Щербицького не за це, а за басейн. На Ялтинській дачі для Хрущова збудували басейн. Ну, начальник охорони генсека генерал Захаров дзвонить Щербицькому, заявляє: «Басейн на території України, платіть три з половиною мільйони!» А Щербицький йому: «В мене в бюджеті такі витрати не передбачені!» Ну, скандал, ясна річ, але дійшло до Косигіна, той звелів заплатити з союзного бюджету, все шито-крито, Микита не знає нічого. А тут од нас їде до нього родич, заступник у Щербицького, сідає з Микитою і Ніною Петрівною пити чай і бовкає: «Ви знаєте, що Щербицький не захотів платити за ваш басейн?» Микита в своєму репертуарі: «Ах, він гівнюк! Хіба ж він не знає, що цей басейн не для мене, а для народу!»