Тисячолітній Миколай

Знов пішли ми з Гаврилом Панасовичем кам’яними вулицями, крок за кроком, стук за стуком, рип за рипом, мовчки, спокійно, хоч і не без внутрішнього напруження. Була друга година ночі, коли ми вийшли на центральний плац, посеред якого темніла американська бронемашина. Теж тактики не кращі за американців: не сховали машину під захист одного з корпусів, а виставили, ніби мішень для учбових стрільб. Але ми стріляти не збиралися, бо не мали ні такого бажання, ні відповідної зброї. Ми просто пішли через площу до броньовика, і видовище це було досить моторошне. Броньовик вдарив по нас світлом фар. Молодці: вже освоїли американську техніку. Фари — це перше попередження. А наступне? Кулеметна черга? Ні, з відкритого люка висунулася постать у білому і гукнула:

— Ей, куди ви?

— До вас, — відповів я.

— Стій! Стрілятимем.

— Стріляй, — спокійно порадив я тому білому (тепер уже видно було, що чоловік у широкій білій сорочці). — Мабуть, на фронті не встиг настрілятися, тепер хочеш надолужити.

— Капітане, я попередив! — закричав чоловік. — Ми не подивимось на твої цяцьки і на твої сталінські погони…

Я зміркував, що чоловік, видно, потрапив у полон, коли в нас ще не було погон. Отже, його неприязнь до мене подвійна: і за погони, і за те, що я щасливчик, уцілів на фронті і тепер прибув начальникувати над ними. Але з стрілянням він запізнився. Ми вже були поряд з броньовиком.

— Відставити крик, — порадив я, — ми прийшли поговорити.

— Поговорити? — зареготав чоловік. — 3 ким? Про що? Посеред ночі?

— А хоча б з тобою. Ось я — капітан Сміян, уповноважений радянського командування в цьому збірному пункті. Зі мною майор Михно, начальник стройового відділу. А ти хто?

— Я? Хто я? Командир оцього гроба!

— Це зараз. А взагалі? Танкіст?

— Ну, танкіст.

— Офіцер?

— Може бути.

— Прізвище?

— А нащо тобі моє прізвище? Ну, Лавриков. Припустимо, старший лейтенант Лавриков…

Я роздивився його вже досить добре. Вродливий чорноокий хлоп’яга, в шовковій сорочці з широчезними, як у цигана, рукавами, розхристаний, розмаханий. Коли й ті, що ховаються в броньовику, такі самі, їх, мабуть, словом не проймеш. Та й кого тепер проймеш словом, коли чотири роки люди тільки й знали мову вогню, пострілів, вибухів. Якась нез’ясована втома налягала зненацька на мене і байдужість до всього оволоділа мною, не хотілося не те що вести перемови з цим Лавриковим, а навіть дивитися на нього. Навіщо мені все це і яке мені діло до цих ідіотських подій?

— Знаєш що, старший лейтенанте, — втомлено промовив я, — моя тобі порада, тобі й твоїм друзям: вимітайтеся з цього гроба, плюньте на нього, розітріть і йдіть спати.

— Інтер-ресно! — картинно розставив руки Лавриков, — Ми життям рискували, ми, значить, геройський подвиг, а нам радять вимітатися… Просто цирк і кінокомедія «Веселые ребята»! Бачили фрайєра! Пририпів хромовими чобітками — і дай йому те, що твоє!

— Я тобі не фрайєр, Лавриков, а командир Радянської Армії! і не хочу, щоб наших людей лякали отаким залізом — чи союзники, чи й такі, як ти. Ясно? Прибрати звідси все залізо к чортовій матері — ось для чого я пішов проти ваших кулеметів! Лавриков ще спробував поборюкатися:

— Хочеш грати благородного, капітане? На чужому х… в рай? А нас спитав? А може, ми не хочемо!

— Мені однаково, хочеш — як хочеш, — зітхнув я.

— А може, нас весь народ уповноважив? — розкочегарював себе Лавриков. — Може, ми, значить, захисники інтересів?

— Інтереси ваші захищатиму я. З завтрішнього дня все змінимо з харчуванням, розпорядком. Найближчим часом почнемо репатріацію. Слово радянського офіцера! Тепер ми йдемо, а ви можете сидіти в цій мишоловці, коли вона вам так сподобалася.

Ми повернулися і пішли від броньовика.

— Капітан! — розгублено закричав Лавриков. — Капітан! Що ж ти такий нервовий? Ми ж ще не договорили, а ти вже дьору!

Він вискочив з люка, кількома стрибками наздогнав нас (був майже з мене заввишки), вхопив мене за рукав кітеля:

— Капітан! Коли твоє слово, то ми що? Нам цей гроб до лампочки! Можеш його забирати, коли хочеш. У нас там мировий хлопець механік-водій, він вас з вітерцем до самої комендатури, коли хочеш…

— Ідіть спати, а за броньовиком прийдуть американці. Де покинули його, там хай і візьмуть. А ти, Лавриков, коли хочеш, завтра приходь до штабу, там про все поговоримо.

— До штабу, а тоді до Кельнської тюрми? — заклацав пальцями Лавриков. — Ні, ні, капітане, цей номер у нас не проходить! Ми вже й тут домовились. Адью! Братва! — гукнув він до броньовика. — Шухер! Сип з коробочки — і хто далі відскочить!

О третій годині ночі я вже міцно спав у своїй кімнаті і снилося мені, що мене замкнули в чужому танку і хтось уперто стукає ззовні по броні, але ніяк не може достукатися до мене.

— Хто там стукає? — крикнув я і прокинувся.

Стукали в двері моєї кімнати. Тихо, делікатно, але настирливо, тому й почув я навіть крізь сон.

Як спить радянський фронтовий офіцер? Як трапиться і де трапиться, в обмундируванні, не скидаючи й чобіт, часто-густо не знімаючи шинелі, коли ж пощастить спати з комфортом, роздягненому, то не в піжамах, а в звичайнісіньких підштаниках з по-ворозочками внизу і в спідній сорочці, добре випраній старшиною і ретельно пропареній у вошобойці. Тут я теж спав по-фронтовому, без витребеньок, на цей несподіваний стукіт годилося б хоч зодягтися, але було не до церемоній, і я побіг до дверей, як спав, — у підштаниках, босий, в натільній сорочці.

За дверима стояв чорношкірий військовий поліцейський з охорони штабу, його добре негритянське обличчя освітлювала якась сумна усмішка, він щось казав мені, але я нічого не розумів, розібрав тільки два слова: «сер» і «леді». «Сер» — це, мабуть, був я, а «леді» означало жінку.

— Леді? — перепитав я. — Де? Леді, де?

І показав це своє «де» руками. Солдат зрозумів і показав униз. Отже, там якась леді, просто кажучи, жінка і вона має до мене якесь відношення. Довелося одягатися і, хлюпнувши з крана водою в обличчя, тупати за моїм чорношкірим поводирем униз до остогидлого за вчорашній день штабу.

Там була Оксана!

В тому самому розпроклятому синьому платті зі знаком «OST», заплакана, бліда, але ще прекрасніша, ніж тоді, коли я її побачив уперше. У довгих очах ніби й сльози довгасті. Чи вартий весь світ цих сліз?

— Оксано, ти? Що сталося? — ще з порога крикнув я.

— Миколо! Живий! — прошепотіла вона, простягаючи до мене руки, падаючи мені назустріч з такою безпомічністю, що я ледве встиг підхопити її.

— Що ти, Оксано, чом би я не був живий? — трохи розгублено пробурмотів я. — і що таке сталося? Ти можеш мені пояснити?