Тисячолітній Миколай

А настала війна, посунула на землю нашу темна фашистська сила, — і ці люди, які все мали, які могли насолоджуватися життям і його благами, що навіть не снилися мільйонам таких, як я, перші зрадили, переметнулися до ворога, кинулися лизати його грубі катівські чоботи. Як же так? Чому це сталося? і куди поділася та прославлена наша пильність, від якої не міг заховатися жоден ворог народу — від найбільшого до найдрібнішого? А тут же не якийсь дрібненький чоловічок, а полковник Червоної Армії, начальник укріпрайону на Західному кордоні під Білостоком, чоловік довірений, затверджений у найвищих інстанціях, може, й самим товаришем Сталіном.

Я нічого не розумів. Як же так? Що ж йому було ще треба? Поки Сатана просівав усіх нас крізь решето смерті, цей полковник випав чи вистрибнув з решета і не просто, щоб зберегтися, а щоб перекинутися на бік ненависного ворога і стати таким самим ворогом народові, який дав йому життя, дав йому все, зробив тим, ким він був.

У паперах зберігся загальний зошит, чернетка просторої заяви, що з нею полковник Дремлюга звернувся до фашистського командування, якому без жодного пострілу здав свій укріпрайон першого ж дня війни.

Здригаючись од огиди, читав я холодні слова, написані холодною рукою ворога не простого, не випадкового, не жертви тимчасового настрою, миттєвого переляку, не примітивного перебіжчика, який рятує свою шкуру, а там хоч потоп! Ні, це був ворог за переконанням, ворог від народження, людиноненависник і людожер за покликанням. Він був навіть страшніший за генерала Власова, який до війни служив чесно й віддано, дивізію, якою командував у Київському військовому окрузі, зробив найкращою в Червоній Армії, в перші місяці війни на Україні, тоді під Москвою відзначився так, що був призначений командувати армією і заступником командуючого фронту. Зраду Власова можна б якось пояснити нашими жахливими провалами на фронті, його зневірою в можливість розбити фашистів. Це зрадник і ворог зі зламаною душею. А Дремлюга, який здає укріплення фашистам першого ж дня війни, підносить їм на блюдечку — хто це, як його назвати? і чому ж його не викрито й не знищено тоді, коли викривали й знищували ворогів народу?

Я нічого не розумів. Коли б не живий Дремлюга сидів десь піді мною у підвалі і не оці фотографії й документи, я ніколи б не повірив, що таке справді може бути.

Падіння цього чоловіка не мало меж. Він згоден був на все, аби тільки мстити більшовикам. Фашисти зробили його обер-лейтенантом (після нашого полковника!) — він з радістю прийняв цю подачку. Його послали карателем у Прибалтику — він палив, вішав, стріляв ще з більшою жорстокістю, ніж це робили німці, і незабаром став уже майором і забрав до себе дружину і її сестер (ось звідки їхня польська і латиська чи литовська мова!) Чужої крові і чужих мук він не помічав, не знав і не хотів знати, для цього катюги взагалі не існувало на світі нічого, крім фашистського командування, перед яким він лакействував і звивався, мов огидний хробак, мов зажерлива гусінь, та ще його коханої дружини і її родичів, про блага для яких Дремлюга з купецько-бухгалтерською дріб’язковістю невтомно дбав протягом усіх цих страшних років, домагався, випрошував, канючив. Я не міг збагнути, навіщо Дремлюга зберігав усі документи? Перед ким мав намір звітувати? Хіба що перед самим господом богом в день Страшного суду? Крім фотографій, листів, посвідчень, копій наказів про пересування Дремлюги по службі (служба? катівський промисел, а не служба!), про нагороди й заохочення, тут були його заяви, просьби, домагання про матеріальне забезпечення дружини і її сестер, німецькі продовольчі картки, всілякі посвідчення, навіть поїздні квитки. Не було тільки жодного документа, жодного листа до дружини про те, як він опинився у власовській армії, хто повернув йому звання полковника і хто зробив особистим ад’ютантом генерала Власова? Може, сам генерал? Та, судячи з деяких паперів, Дремлюгу підклали Власову, як зозуля підкладає своє яйце в гніздо дурній пташці, самі фашисти. Влаштувавшись на новій службі, передбачливий полковник мерщій перевіз свою дружну родиноньку з Прибалтики, де вже чутно було гриміння радянської артилерії, в саму глибину Дойчланду — до Франк-фурта-на-Майні, і негайно став бомбардувати всіляких гауляйтерів домаганнями поліпшити житловий стан своєї дружини і її сестер, надати їй усіх пільг і привілеїв, належних дружині німецького офіцера, пам’ятаючи про те, що її чоловік — майор вермахту, має такі й такі відзнаки, відповідні права і так далі, і так далі, і так далі. Отож, у Власова — полковник, а для німців і далі Дремлюга був майором, посланим у штаб самозваної армії і для солідності обтиканий барвистим полковницьким пір’ям. Мабуть, вірний фашистський слуга ретельно доносив своїм хазяям про все, що він чув і бачив у Власова, та, ясна річ, копій цих доносів Дремлюга не зберіг. Зате в листах до коханої Віроньки він захоплено вимальовував світлу будущину найперше для них самих, і в своїх захватах дописався навіть до того, що в листі, датованому кінцем лютого сорок п’ятого року, тобто за два місяці до кінця війни, тоді, коли фашисти вже були розтрощені повсюди і не лишалося в них ніякісіньких надій, і ось саме в цей час бородатий прихвостень вибелькочу-вав: «Дорога Віронько! Вчора мав бесіду з Андрієм Андрійовичем, і він сказав мені, що більшовизм буде розгромлений».

Андрій Андрійович — це генерал Власов. Навряд, чи був він уже таким ідіотом, щоб у лютому сорок п’ятого не розуміти безнадійності свого становища. Хіба що, знаючи, хто насправді його «особистий» ад’ютант, до кінця грав роль перед Дремлюгою, а той далі грав роль перед власною дружиною (і перед фашистською воєнною цензурою), хоч обидва діяли за принципом шкільного вчителя арифметики: два пишемо, три запам’ятовуємо, — і, вже не маючи сумніву, що фашизм розгромлений навіки й безповоротно, все ж для власного збереження, підставляли в свої висловлювання на законне місце фашизму — більшовизм.

Я сидів над цими проклятими паперами до пізнього вечора. Віра принесла мені обід до канцелярії, співчутливо позітхала: «Невже все таке негайне?»

— Віро, — сказав я, — негайне — це не те слово. Взагалі сьогодні для мене вмерли всі слова, і я й сам ніби вмер у цій гидоті, що на столі переді мною.

— Таке й скажете! — знизала тендітними плічками Віра. — Ви всі сьогодні наче подуріли. Попов нагримав на мене безпричинно. Козурін сокорить біля цих поляків. Що воно в нас діється?

А хіба я знав, що воно діється? Дочитавши всі папери, я спустився вниз, звелів вартовому відімкнути кімнату, де сидів Дремлюга, ввійшов туди. Полковник сидів на кушетці (всі меблі —від колишніх хазяїв, і меблі вишукані навіть для підвальних кімнат) і читав (чи вдавав, що читає) працю Леніна «Розвиток капіталізму в Росії» німецькою мовою. Червоні палітурки, великими чорними літерами (латинськими): «Ленін», далі — німецька назва ленінської роботи. Винахід Козуріна. В бібліотеці колишнього господаря вілли були твори Маркса, Енгельса і Леніна, Козурін звелів розкласти їх у підвальних кімнатах — мовляв, хай читають зрадники, яких ми туди замкнемо. Ніхто, здається, належно не поцінував винаходу Козуріна, твори класиків лежали неторкані, а ось сьогодні, бач, було інакше. Не на того напали. Дремлюга сидів і читав Леніна.

— Як для сина купця першої гільдії, для вас тут багато цікавого, — сказав я.

Дремлюга мовчав так само, як у машині.

— Я б не радив вам грати а мовчанку, — майже співчутливо промовив я, — однаково ж нам тепер усе про вас відомо, і доведеться відповідати перед радянським народом, зрозумійте це.

Дремлюга затулявся від мене книжкою Леніна, не хотів говорити, зневажав і ненавидів.

Що ж. Я пішов звідти без жалю й розчарувань. Свій обов’язок я виконав чесно, далі хай усе буде так, як належиться.

В нашій «мисливській віллі» горіли вогні і музика грала, як у вірші Максима Рильського. Я застав там товариство розвеселене і безтурботне. В дубовому залі палав камін, шкірилися з стін ікласті вепрячі морди, клалися на все довкола різьблені тіні від оленячих рогів, пурхала, як метелик, невагома Віра, розносячи закуски, підлесливо горбатився перед Козуріним Коляда, розливаючи і підливаючи болотяно-темні коньяки, біля п’яного в дим Козуріна волохато громадився так само впитий Попов, їм товаришувала «польська пані» (тепер я вже знав, хто вона!), чоловік же її сидів за роялем, біля якого в натхненній позі, приваблива, як молода чортиця, виблискувала чорними очима їхня донечка Зося і голосом, сповненим вогненної жаги, виводила:

Она безгрешных сновидений

Тебе на ложе не пошлет…

Відкинуто маскування, гру в польське чи яке там іще походження, російська мова так само вишукана, як в отому «Покорнейше благодарю», показували нам, які ми мугирі, плювали в очі, а Козурін блаженствував, слухаючи Зосю, знай підносив бокал і пив на честь її матері, самознищувався, танув, перетворювався на ніщо перед цим молодим звабливим голосом, перед цими словами, що обіцяли так багато й беззастережно:

Не называй её небесной

И у земли не отнимай…

Козурін побачив мене, п’яно змахнув рукою.

— Капітане, сідай! Випий з нами, капітане!

Тоді пояснив своїй дамі (так ніби вона й сама не знала):

— Капітан Сміян, який привіз вас сюди, і добре зробив, що привіз! Капітан, давай вип’ємо!

Я випив бокал коньяку, щоб хоч трохи продезинфікуватися після тої гидоти, в якій бабрався цілий день.

— Слухай, Козурін, — нахилився я до вуха лейтенанта, — нам треба поговорити.

— Не Козурін, а товариш лейтенант! — п’яно проварнякав той.

— Ну, чорт з тобою, хай буде — товаришу лейтенант! Ти здатний мене слухати?

— Слу… слухати? Я завжди слухаю. Нік… нік-кому з вас і не снилося, як ум… міє слухати Козурін!..

— То знай же, — сказав я тихо, — знай, що отой бородатий — особистий ад’ютант генерала Власова, в підвалі з ним його дружина і її молодша сестра, а оце навпроти тебе — її старша сестра. Ти мене зрозумів, Козурін?

Я сподівався, що Козурін підстрибне, мов підкинутий пружиною, — де там! Він до того розпився і розманіжився від співу і споглядання повногрудої Зосі, що чи й почув сказане мною. Коли ж я спробував пробитися до його затуманеного мозку, він кволо відмахнувся: