Тому, що ти є

Оксані не подобався Владислав, не поділяла загального захоплення ним. Звичайно, татків авторитет розповсюджувався і на хлопця, хоча він так жодного разу і не прохопився перед Оксаною про те, хто у нього тато або чий він син. Не хизувався цією чеснотою, навпаки — натякав, що дуже журиться через майбутній захист, тому що вибрав тему мало досліджену і навіть його керівник диплому вважає, що неперспективну. Говорив наче й щиро, як зріла мудра людина, однак від цього не став Оксані ближчим.

Схоже, Влад не звик так легко здаватися і продовжував наполегливо набридати Оксані. Що норовливішою робилася Оксана, то більше шаленів і ставав настирливішим юнак. Вона то відчувала — гра в котика і мишку тішила дівоче самолюбство. Однак зараз, здається чи не вперше, вона повела себе трохи по-іншому: якщо і відштовхувала, то надто м’яко, не різко та зухвало, як зазвичай. Навіть собі не хотіла в цьому зізнаватися.

Увага хлопців ніколи не була для неї проблемою. Та все ж відшивати надто надокучливих завжди вміла легко. Хлопці інколи, коли бракує слів, полюбляють розпускати руки. І даремно… Тому що потім пояснити друзям, що синець на мармизі тобі набила дівка через те, що ти хотів домогтися її силою, не дуже приємно, не відмиєшся. Здається, Влад навів-таки довідки про Оксану, бо поводив себе стримано, інтелігентно, без зайвих випадів, взявши, очевидно, на озброєння вислів — вода і камінь точить. Море квітів посеред зими, навіть серенади під вікнами. Влад мав гарний голос, непоганий смак та, як з’ясувалося згодом, музичну освіту. Після пар підстерігав під університетом, знав напам’ять розклад її занять, потім чекав під бібліотекою. Оксана відмовляла йому в офіційних побаченнях, походах в кіно, не запрошувала ніколи до себе на чай, не приймала і його запросин. Колежанки дивувалися: чого їй ще треба? Розумний, красивий, дотепний, вихований, добре упакований, татові зв’язки, після навчання не треба сушити голову пошуками роботи. Зашлють тебе за розподілом на далекий хутір комарів годувати, де наймолодший молодець — дід Овідій, що почав парубкувати ще за царя Гороха, і будеш там вовком вити та розповідати про важку долю Марусі з повісті Квітки-Основ’яненка двом учням в класі, бо більше катма. Оксана лише скептично стенала плечима: ой, не вірила вона, що почуття в хлопця щирі, — надто нереальним це видавалося. Черговий трофей в колекції — не хотілося ним ставати. Ні квіти, ні пісні, ні зітхання та ходіння назирці не надто її переконували, тому що чула вона про не зовсім гарну славу Влада — розбиті надії та серця інших дівчат.

«Зіпсутий батьками, самовпевнений егоїст, дефективний бевзь, бабій» — такими приємними епітетами нагороджувала Оксана юнака позаочі, роблячи це зумисне, бо знала, що обов’язково сказане передадуть хлопцеві, ніби спеціально докидала хмиз до ватри. Отаке ходіння по муках тривало три місяці.

Наприкінці березня Оксана звично після пар вийшла на вулицю і раптом спохопилася, що чогось не вистачає. Не було поруч Владислава. Трохи розчарувало це дівчину, тому що після того, як вся твоя кімната пропахла свіжими квітами і смачними подарунками (від дорогих парфумів, перснів, прикрас категорично відмовлялася, від їжі заборонили відмовлятися дівчата, вічно голодні студенти. Ще би, в часи дефіциту хавати ікру та печінку тріски). Владислав, схоже, капітулював.

Тиждень нічого не відбувалося. Влад просто щез, навіть староста Рита нічого не знала. Оксана ловила себе на думці, що сумує за Владом, за його піснями під вікном з репертуару Цоя, за простодушними анекдотами, цікавенними розмовами про поезію Клеменса та Ґете: батько наполовину німець, і хлопець добре знав і цю мову, й літературу. Не вистачало їй і квітів, і самітньої постаті під бібліотекою, яка завжди на чатах. Її співмешканка Орися в’їдливо бовкнула:

— А, маєш… Хто перебирає, того Бог карає. Знайшов собі іншу, не таку холодну. Теж мені, недоторканна! Хе, а ти як думала? Ти не центр Всесвіту і навіть не сонце.

Оксана в інший день знайшла б що відповісти, а тут тільки сердито буркнула під ніс:

— Не твоє діло, — і заховала очі за сторінками книги.

Для себе зробила невтішний висновок — от і добре. Хай! Таке втрачати і не жаль, бо воно тобі насправді ніколи не належало.

Наступного дня, після другої пари, до неї підійшла староста групи Рита Власенко, здивовано тицьнула їй до рук записку і стенула раменами. Дівчина прочитала вголос: «Шановна Оксано Юріївно, велике прохання зайти в будь-який зручний для Вас час до мене. Маю до Вас приватну розмову. Я на робочому місці до 17:00. З повагою та наперед з вдячністю за цю маленьку послугу та розуміння, Сигізмунд Владиславович Брех».

Записка була від проректора, тобто батька Влада. Оксані трохи стало не по собі. У роті виник гіркий присмак, ніби вона проковтнула полинову настоянку.

Секретарка проректора зміряла Оксану прискіпливим поглядом. Зазвичай Полінка ніколи не тішить студентів своєю увагою, недбало ковзаючи по них своїми надто нафарбованими очима з несправжніми віями, коли тим доводиться звертатися до керівництва з певних питань.

Звичайно, зовнішній вигляд студентів мало цікавив модницю Поліну. Всі вони для неї — сірі миші: джинси, кофтинки. Поліночка ж завжди на вістрі моди. Оксану це постійно дивувало: при зарплаті в дев’яносто ре «виглядати-коштувати», як каже Ориська, на п’ятсот. Все на модниці завжди «журнальне» («Burda Moden»), звісно, куплене по блату, плачене-переплачене. В Оксаниній групі з двадцяти дівчат п’ятеро — киянки, решта — провінція. Та й киянки, зрештою, не могли похвалитися елегантним вбранням. Мали звичайних батьків, тож дехто з надто зацікавлених дівчат бігав до вбиральні під час Полінчиних перекурів на «показ мод», організованих спеціально, думалося Оксані, щоб похизуватися своєю досконалістю. Дівчата витріщалися на Полінчине вбрання і вбрання ще однієї модниці, секретарки ректора — Лєрочки та сумно зітхали. Хоча Лєрочка таки програвала Полінці, тому що була від неї старша (ой, ґвалт, аж на три роки), схильна до повноти і навіть шикарний одяг не приховував цього.

Так от, цього разу якраз Поліна уп’ялася в Оксану і стала безцеремонно роздивлятися її. Оксані не сподобалася така зухвалість секретарки, тому, недовго думаючи, бовкнула:

— Чого витріщилася? У мене на голові виросли роги?

Дивно, але Поліна не рявкнула на неї, як те вона часто робила, ганяючи полохливих студентів, а лише запопадливо посміхнулась та натиснула ґудзик зв’язку:

— Сигізмунде Владиславовичу! До вас студентка, тобто Оксана Кущинська, третій курс. І ви просили ва…

Хриплий і схвильований голос на іншому боці обірвав звичну тираду секретарки:

— Поліно, я ж наказував Оксану Юріївну негайно пропустити, тільки-но з’явиться. Запитай нашу гостю, чого вона бажає — кави чи чаю. Мені прошу чаю.

Секретарка вкотре витріщилась на Оксану, чекаючи відповіді на поставлене проректором питання. Дівчина роздратовано глипнула на Поліну, рвучко відкрила оббиті чорним дерматином двері кабінету і зайшла досередини.

Кабінет проректора з наукової роботи за площею нагадував ленінську кімнату. Величезний, просторий, заставлений вазонами. На стінах висіли картини, здається, навіть оригінали. Такий собі соцреалізм в не найгіршому виконанні. Замість державного керманича над головою професора прилаштувався «Автопортрет у шапці й кожусі» Шевченка. Звісно, вождь також був тут присутній, однак у вигляді невеличкого погруддя Леніна на книжковій полиці в куточку. Дуже мудре рішення, треба сказати, бо теперішні керманичі надто часто змінюють одне одного, за ними годі й поспіти. А Шевченко — це навіки!

Посередині кімнати стояв величезний стіл для нарад, припнутий тісно до робочого столу голови кабінету, по обидва його боки тягнулась вервечка з м’яких зручних стільців. Коли Оксана ввійшла, проректор миттю опинився поруч, простягнувши запопадливо руку для привітання. Дівчина здивовано витріщилася на нього. Сигізмунд Владиславович вважався досить приємним чоловіком, однак завжди тримав субординацію між собою та студентами. А тут така штукенція виходить, що зустрічають її, як рівню. Оксана на автоматі потисла долоню проректора. Рука професора була холодна мов лід, навіть трішки тремтіла:

— Доброго дня, шановна Оксано Юріївно, прошу проходити. Радий вас бачити. Сідайте, голубонько, де вам зручно. Будьте ласкаві!

Оксана невпевнено підійшла до столу і всілася на крісло, третє від столу проректора. Сигізмунд Владиславович розташувався навпроти. Дівчина не звикла ховати очі, тому, чекаючи початку бесіди, зосереджено втупилася в професора. Про те, що розмова трохи незручна для поважного господаря кабінету, говорила його поведінка. Чоловік нервував.

— Шановна Оксано! Мені дуже приє…

Чоловік не встиг продовжити, тому що двері кабінету несподівано відчинилися і в кімнату ввійшла, впевнено цокаючи високими підборами вишуканих шкіряних чобіток, секретарка Поліна з тацею перед собою. На таці стояв пузатий фарфоровий чайник, два горнятка, цукерниця. Оксана знала, що той сервіз немало коштує, тому що в них вдома був такий. Діставався він з глибини скляного серванта лише в унікальних випадках. Таких випадків на Оксаниній пам’яті було лише два. Перший — коли татові вручили орден за затримання небезпечного рецидивіста і його після важкого поранення приїхав привітати сам міністр внутрішніх справ УРСР. Він і подарував той сервіз, примусивши маму подавати чай виключно в ньому, а тато саме повернувся додому після лікарні, і його провідувала поважна делегація. Оксана тоді була в дев’ятому класі і все гарно пам’ятає. Другий раз чаювали, коли Оксана закінчила школу і татко на честь цього добряче хильнув і без дозволу дружини влаштував родичам гучний прийом. Ой, непереливки були йому наступного дня, дісталося на горіхи від мами. Так, горнятка справді красиві — сліпучо-білосніжна порцеляна, розцяцькована ніжними бузковими незабудками. Правда, цей сервіз, здається, дорожчий за їхній, тому що зверху його обрамляє золотиста нитка, яка виблискує не гірше від білизни порцеляни.