Трава нічого не ховає

— Не знаю.

Я не повірив своїм власний вухам.

— Не знаєте?

— Не знаю. Мені подзвонили по телефону. Чийсь голос запитав, чи не взявся б я вибити напис на надгробку. Я отримав п'ятсот крон. Гроші надійшли поштою… самі гроші, п'ять асигнацій по сотні… просто вкладені в конверт. А ще п'ятсот я мав отримати, коли скінчу роботу. Але я їх не отримав.

Я нічого не розумів.

— Як же ви могли погодитись вибити напис, не знаючи до пуття, чи його справді замовляє родина небіжчиці? — спитав я. А що якби то виявився кепський жарт?

— Мені теж це спало на думку. Відразу спало. А особливо тому, що напис був такий, — такий незвичайний. Тому запитав, з ким маю приємність розмовляти.

Я боявся повірити у своє щастя. З хвилювання в мене зашпигало в потилиці.

— Із ким же ви розмовляли?

— Голос відповів: «Я пані Лунде, мій номер телефону — тридцять два, сімдесят, нуль дев'ять. Можете подзвонити мені, коли перевірите його в довіднику». Я глянув у довідник і знайшов там прізвище полковника Лунде. І номер телефону був тридцять два сімдесят нуль дев'ять. Тому я подзвонив і почув той самий голос.

— Голос пані Лунде? — запитав я. Він замовк. Я втратив відчуття часу.

— Дивно, — мовив нарешті він. — Дуже дивно. Я не певен, що саме сказав голос: «Я пані Лунде» чи «Я пан Лунде».

— А це важливо, — сказав я.

Я не міг йому пояснити, як це важливо. Але був переконаний що той, хто замовив напис на надгробок, потім з усієї сили штовхнув на той надгробок панну Лунде. І весь час поки тривала наша розмова, я відчував у ній щось дивне.

Наче в тій розмові було присутнє щось невідоме. Раптом я збагнув, що то було.

— Ви весь час кажете «голос», — мовив я. — Що це означає?

— Я й сам думав про це. Краще б я був не брався за ту роботу… але мені були дуже потрібні гроші… Чого я кажу «голос»?.. Можна ще одну сигарету?

Я віддав йому цілу пачку. Мені здавалося, що якби тієї хвилини з'явився хтось від Карла Юргена Галла, я б витурив його надвір і замкнув би за ним двері.

— Я кажу «голос», бо не знаю, чи то говорив чоловік, чи жінка. Голос був дивний… дуже цікавий. То міг бути або високий чоловічий голос, або низький жіночий. Я нездатен побачити за ним людини. Тому й кажу просто «голос».

Голос. У потилиці в мене ще дужче зашпигало.

— Ви маєте якийсь стосунок до музики? — запитав я. Його худорляве молоде обличчя проясніло. Він весь змінився.

— Так, — відповів він. — Я, власне, співаю… тобто над усе хотів би співати. Коли в мене є гроші, я беру в консерваторії уроки співу. І мій учитель каже, що я маю хист. Але в мене мало грошей. Я успадкував цю майстерню… Але не маю ніякої освіти. Всі мої заощадження йдуть на уроки в консерваторії…

І тоді я поставив йому третє важливе запитання, якого в мене й на думці не було, коли я виїхав машиною на пошуки цього худого, втомленого юнака з різцем у руках. Двоє важливих запитань я вже йому поставив: «Скільки ви отримали?» і «Хто вам замовив напис?».

Мені треба було зовсім заспокоїти його і аж тоді поставити третє, найважливіше запитання.

— Ви не зробили нічого незаконного, — мовив я. — Що ви скажете поліції, це ваша справа, але найкраще казати правду. Вам за це нічого не буде. Якщо я можу чимось допомогти вам, то залюбки допоможу. Але тепер найважливіше, щоб ви погодились допомогти мені. Мені й поліції. Отож я маю до вас іще тільки одне запитання: ви могли б упізнати той голос?

Юнак глянув мені в очі.

— Якщо вам буде треба, то міг би. Коли і де ви захочете, я його впізнаю.

І знов, коли я приїхав, мені відкрив двері сам полковник Лунде.

В одній руці я ніс валізку, а в другій — течку. Скриньку з книжками я поки що залишив у машині. Полковник Лунде повів мене через вестибюль, де на стіні висіла голова лося, і вгору сходами на другий поверх. Сходи були дуже широкі, на помістку півповерху стояло два плюшеві стільці і столик з якимось вазоном. Здається, він зветься «аспедістра». Звідти сходи вели просто на другий поверх, у довгий темний коридор з багатьма дверима. Я почав їх рахувати. Семеро. Семеро дверей. Одні з них ховалися в невеликій заглибині.

— Це двері на горище, — пояснив полковник. — А ваші зразу за ними, отже, другі ліворуч.

Він відчинив їх і зайшов до кімнати. Я рушив за ним.

— Отут ви житимете, — мовив полковник.

Широке залізне ліжко з бронзовими кулями на стояках в узголів'ї та в ногах застелене білим покривалом. Страхітливий письмовий стіл із цілою горою полиць та шухляд над стільницею і вишуканий старовинний стілець, який, здавалося, потрапив туди випадково. Плюшеве крісло. Підставка з мийницею і дзбан на воду.

— Ванна проти вашої кімнати, — сказав полковник Лунде. — Там можна митися чи приймати душ. Вода не завжди… не цілий день… однаково тепла.

— Я люблю холодну, — сказав я. Я підійшов до вікна.

Принаймні краєвид чудовий. На мить я навіть забув, де я.

Сніг товсто вкривав сад піді мною. Той сад лежав далеко внизу, бо поверхи були дуже високі, та й фундамент будинку напевне сягав метрів на два.

Далі за садом розлягалося місто. В присмерку воно здавалось блакитнявим. Я навіть бачив вежі ратуші, вежі, що колись здавалися такими великими, а тепер, між високими будинками, скидалися на два вперті червоні кубики.

Полковник Лунде стояв позад мене.

— Сподіваюся, вам тут сподобається, доценте Бакке. Мабуть, вам не треба давати ніяких інструкцій ні щодо роботи… навчання Вікторії… ні… ні…

— Я наглядатиму за нею, — сказав я.

— Це дуже важливо. Особливо тепер, перші дні після того, як її тітку…

Він наче не вмів доказувати речення до кінця.

— Доценте Бакке… все це залишиться між нами?

— На це питання я вже вам відповів. Це залишиться між нами й поліцією. Люди в поліції знають свою справу. Можете покластись на інспектора Карла Юргена Галла. Він зробить усе, що тільки можна зробити.

— А. ваш брат… — мовив полковник Лунде, — він теж утаємничений?..

— Мій брат лікар, — відповів я. — Те, що я сказав про Карла Юргена Галла, поширюється й на мого брата. Зберігати таємницю — його професійний обов'язок. Крім того… ми з ним звикли разом обмірковувати кожну справу. Властиво, ми доповнюємо один одного.

— Я розумію. — Полковник на хвилину задумався. — Ви будете тут ці перші дні, доценте Бакке? Я маю на увазі вдень і вночі?

— Вдень і вночі, — проказав я за ним. — Коли хтось захоче побачити мене, нехай приходить сюди. Інспектор Галл і мій брат дзвонили мені, і я сказав їм, щоб вони приїхали сюди, ми поговоримо тут. Вони приїдуть сьогодні увечері.