Третя карта

Свою істинну потрібність він довів, коли війська Гітлера вдерлися до Польщі: разом із німцями йшли банди Мельника. Ніби за часів пізнього середньовіччя, вони позначали хрестом будинки порогів. СС і СД під час цієї кампанії врахували ще одну важливу якість Мельника: він знав своє місце, він зробив ставку на силу, і він вірив, що ця сила приведе його до сили. Так і сталося. Створений після розгрому Польщі «Український комітет» на чолі з доцентом Краківського університету Володимиром Кубієвичем був кишеньковим, беззаперечно підкорявся Мельникові і виявився єдиною «українською владою» на території генерал-губернаторства, що вирішувала геть усі питання, пов'язані з нацією не як-небудь, а безпосередньо з референтурою намісника Франка. Українських націоналістів Франк підтримував, розуміючи, що вони ввіллються у бойові загони, коли почнеться очищувальний похід на Схід; оунівців використовували тільки у польських районах як силу поліцейську, а в районах українських поліцаями служили ті поляки, яких узяли на службу нацисти.

З початку сорокового року СД доручило Мельникові зайнятися проблемою крові. Необхідно було виявити для ізоляції усіх тих, хто був «забруднений» російським або польським насінням; про єврейське навіть і не говорили. Мельник склав списки (найперше, звичайно, нацистів цікавили комуністи, радянський актив на заводах, у колгоспах, інтелігенція Радянської України). Списки були найдокладніші: на багатьох сотнях сторінок — прізвища, імена, по батькові, рік народження, місце народження, зріст, колір очей та волосся, особливі прикмети, адреси друзів і знайомих.

Ясна річ, у списку не було Андрія Шептицького, нащадка австрійського графа та польської аристократки. Не через те не було його імені у списках, що Мельник хотів приховати це, а тільки тому, що не міг навіть уявити собі Шептицького не українцем.

… Поговоривши з шефом ОУН-М про ті відомості, що надходять з-за кордону, запитавши Мельника про те, яка, на його думку, міцність більшовицького тилу, і вислухавши відповідь, бажану будь-якому німцеві, що перебував на посаді, — мовляв, тилу немає, це різноманітний конгломерат, який потече, розвалиться, мов березнева крига після першого ж дощу, Штірліц побажав співрозмовникові якнайскоріше позбутися прикрої в такі дні недуги і вийшов.

Діц щойно закінчив довгу і, очевидячки, важку розмову: він сидів коло телефону спітнілий і злий.

— Замучили? — спитав Штірліц.

— Фохт збожеволів, — відповів Діц. — Можна подумати, що робота полягає тільки в тому, щоб писати звіти і складати таблиці. Живе діло для нього не існує.

— Ви зустрічаєтесь із Бандерою? — спитав Штірліц, вирішивши підкинути Діцу дещо для роздумів.

— Його опікає армія, — неуважно відповів той. — Наші зустрічаються з ним досить рідко: Канаріс, кажуть, одбив його для використання з тактичною метою.

— Ясно, — замислено промовив Штірліц, прислухаючись до того, як у сусідній кімнаті молоденький фельдфебель гукав у польовий телефон: «Сім маршових груп у район Перемишля уже відправлено вчора! Я кажу — вчора!» — Ясно, — повторив він, вражений здогадом, що сяйнув у нього. — Але дивіться, коли б ото Бандера перший не захопив лаври — він значно мобільніший за Мельника. Успіх Бандери буде лаврами абверу, а не вашими, Діц.

— Цього не може бути. — Діц забув про свою незмінну посмішку, зразу ж збагнувши смисл, прихований у Штірліцових словах. — По-моєму, ви перебільшуєте.

«Їхньою ж зброєю, — подумав Штірліц, виходячи з особняка, — тільки так, і ніяк інакше».

«І БУДЕ НІЧ, І БУДЕ РАНОК…»

За зв'язківця була жінка. Невисока на зріст, з очима, як вуглини, і ямочками, що швидко з'являлися на щоках, вона видалася Штірліцу аж надто помітною і безтурботною. Це відчуття, мабуть, виникло через те, що її вбрання дуже ж таки впадало в око: куценька сукня, коли налітав вітер, оголювала її міцні спортивні ноги; викот був надто низький — жінка знала, що вона гарна, проте їй було вже під тридцять, тож, мабуть, перестала милуватися своєю вродою і поводилася так, як це властиво знаменитому, але мудрому поетові чи артистові, — не реагуючи на схиляння, не реагуючи щиро, без того затаєного холодку щастя, котре супроводжує неприховане захоплення у людей нерозумних і молодих, на яких обрушилась шалена слава.

Жінка була німкеня — Штірліц збагнув це з її вимови, з того, як вона почувалася в окупованому місті, і ще з того, як швидко й оцінююче оглянула його. Дивитись так, щоб за одну мить утвердитися у висновку, властиво лише європейцям. Люди Заходу, як пересвідчився Штірліц, жили іншим якісним і часовим виміром, аніж росіяни. Звідси, з Європи, йому здавалося, що вдома, незважаючи на голод, скруту і нестатки, люди були упевнені, що вже чого-чого, а часу в них надмір. Штірліц багато разів згадував письменника Никандрова, з яким сидів у камері ревельської в’язниці двадцять років тому, і його слова про тс, що російські відстані, їх безмежність позначаються на психології людини. Відстані Росії зближували людей, тоді як обмеженість європейських територій людей роз'єднувала, розвиваючи в них особливу якість надіятися на самого себе. Європеєць переконаний, що допомогти йому зможе тільки він сам — ніхто інший цього робити не зобов'язаний. Надія на себе, усвідомлення своєї особистої відповідальності за майбутнє породили особливе, поважне ставлення до часу, бо людина реалізується передусім у часі, в тому, як вона відчуває хвилину, не те що годину. Тут — Штірліц спершу приховував своє здивоване захоплення цим — жодна секунда не була зайва, кожна мить ураховувалась. Люди жили відчуттям раз і назавжди заданого темпу: цьому підпорядковувались манери поводження, інтереси, мораль. На відміну од росіянина, який перш за все хоче збагнути, навіщо робити, тутешній люд розпочинав ранок з діла, з будь-якого діла, придумуючи собі його, коли реального не було. Люди тут, немов піаністи, підвладні ритму, і необхідні корективи вони вносять уже в процесі роботи; головне — розпочати, решта сама прикладеться.

… Жінка здавалася різкою в рухах, рука в неї була суха, дужа, з короткими пальцями, але водночас і податлива, — дисципліновано податлива. Тутешні жінки привчені не забувати, що вони також сприяють досягненню успіху, бо сім'я починається з жінки, а в ній цінується головне: податлива і геть усе розуміюча доброта.

— Як із часом? — запитав Штірліц.

— Я їду завтра вранці.

— Вас звати…

— Магдою. А вас?

— Моє прізвище — Бользсн.

— Прізвище явно баварське.

— У дорозі нічого не сталось? Ніхто не йшов слідом?

— Я перевірялась. Нічого тривожного.

— Ви з Берліна?

— Я живу на півночі.

— Хто ви? Я маю на увазі захисне алібі.

— Ви розмовляєте зі мною, як боягузливий чоловік із повією, — зауважила Магда.

— А я і є боягузливий чоловік, — відповів Штірліц, нараз відчувши в душі спокій, що його він так чекав усі оці дні, — видно, присутність людини звідти, спало йому на думку, дала оце відчуття спокою, але потім він вирішив, що будь-яка людина звідти, з дому, спокою не принесе; прекрасно, що цією людиною була жінка з податливою рукою і з кучмою лляного волосся, що раз у раз затуляє обличчя, і тоді світяться вуглинки бистрих очей і вгадуються дві бистрі несподівані ямочки на щоках.

— Ви голодні, Магдо?

— Дуже.

— У нашому офіцерському клубі можна непогано повечеряти, але там…

— Не треба. Тут, у кафе, можна одержати хліб і повидло? Цього буде досить.

— Спробуємо. Звідти ніяких вісток?

— Я там була взимку, — усміхнено збрехала жінка.

— Легально?

— Під час лютих холодів.

— Як там? Розуміють, що ось-ось розпочнеться?

— А на мені було осіннє пальто, — адже в Ростоку не буває таких холодів, як там.

— Де ви спинились? — збагнувши, що жінка брехала йому, запитав Штірліц.

— І мені довелося купити білу теплу хустку з дивною німецькою назвою: оренбурзька.

Штірліц усміхнувся і — несподівано для себе — прибрав волосся їй з обличчя.

— Я не перевіряв вас, але ви справжній конспіратор. Браво!

— Просто, мабуть, ви не дуже давно займаєтесь цією роботою, — мовила жінка.

— Не дуже, — згодився Штірліц. — В цьому ви маєте рацію. Можна запитати про вашу професію?

— Знаєте що, не годуйте мене балачками. Будьте справжнім мужчиною.