Третя карта

«Вони не могли взяти зв'язкового, він із Швейцарії, у нього дипломатичний паспорт, — уже вкотре заспокоював себе Курт. — Вони могли вислати його, заявити протест, але вони не могли його заарештувати, як мене, і не могли його обшукувати й катувати. Такого ще ніколи не було. А може, я просто не знаю? Ні, я знав би, Гуго Шульце напевне сказав би мені про це— він зв'язаний з гестапо, бо вони охороняють його економічний офіс, він підтримує з ними добрі стосунки, він завжди думає про можливе майбутнє… Знов я говорю дурниці. Не говорю, — виправив він себе. — Думаю. Я ж думаю. Господи, — вжахнувся він, — невже я кажу все це уголос? Ні, не може бути. Вони, напевне, тільки цього й ждуть. Треба все кінчати. Треба, щоб вони розлютилися. Тоді вони швидше доконають мене, і все закінчиться. Першого дня вони могли вбити мене, коли їх було п'ятеро і коли вони повалили мене й били чобітьми по ребрах, а я, дідько б мене взяв, мимоволі захищався і, ховаючи голову, притискав руки до ребер. Треба було дати себе вбити. А я жив ілюзією».

Щоб приглушити досаду, яка пойняла його, Курт змусив себе переключитися. Він вирішив посперечатися, згадавши своє безапеляційне: «Щасливі діти виростають чесніші й сміливіші».

Він потерся потилицею об стіну карцеру, змушуючи себе до суперечки, аби не думати про головне: про те, що буде.

«Напевно, це буде нечесна суперечка. Немає у мене бажання сперечатися, — признався він собі. — Але я повинен думати про що завгодно, тільки не про те, що вони питають. І мені є про що думати, бо, коли я сказав про щасливих дітей, у самісінькій глибині душі думав про себе й захоплювався собою, таким щасливим у дитинстві, таким улюбленим татком і мамою, моїми ніжними, найкращими і найвродливішими у світі татком і мамою. А Гуго виховувався у діда, бо його батько жив у Чілі, а мати зійшлася з якимось угорським поміщиком і перебувала в Монте-Карло; дід був суворий і жодного разу не поцілував хлопчика, забороняв йому гратися з дітьми кухарів, лакеїв та шоферів, які жили в їхньому замку, і змушував цілими днями сидіти з учителями, вивчати латину, старогрецьку, музику, логіку, а за неуспіхи карав різками. Проте Гуго все-таки сильніший за мене, добріший і сміливіший. Атож, це так. Бо я відчував увесь ідіотизм того, що відбувалося в Німеччині після смерті Гінденбурга, я тільки відчував і ні з ким не наважувався поговорити про це, а Гуго не побоявся сказати мені, що час пасивного опору минув, та й пасивний опір зовсім і не опір в умовах нацизму, а одна з форм боягузливого самовиправдання».

… Його витягли на допит уночі — він визначив це по заспаних обличчях тюремників. Курта вштовхнули до камери, і на нього зразу ж обрушився град ударів: гестапівців зараз було не п'ятеро, як першого дня, а сім чоловік.

«А я ще любив цифру сім», — встиг подумати Курт і змусив себе стати людиною, що відкинула ілюзії, а не твариною, яка інстинктивно захищається від ударів.

Спершу він відчував тупий біль, значно легший, аніж той, коли метал входить у шкіру, відділяючи нігті од голубуватого ніжного м'яса, а потім ще більше розслабився й заходився молитись: «Тільки б скоріше. Господи, я не зраджу, я нізащо не зраджу, але тільки нехай те, що має статися, станеться скоріше, будь милостивий до мене, господи, я благаю тебе про швидку смерть, ні про що більше, не про життя ж…»

Але смерть не прийшла: до камери вбіг сивий штандартенфюрер з юним обличчям і закричав тонким, верескливим голосом:

— Припинити свинство!

Курт виплюнув два передні зуби — Інгрід Боден-Граузе казала, що в нього зуби такі самі гарні, як в американської актриси Діни Дурбін, лопаточками, особливо два передні.

— Самі можете підвестися? — спитав штандартенфюрер, коли вони залишилися наодинці.

Курт спробував був спертися долонями об підлогу. Права долоня слухалась його, а ліва тремтіла й була ватяна, і він зрозумів, що один із тих семи наступив йому підбором на пальці, тож ліва рука зараз і непідвладна йому, бо вона втратила відчуття болю.

«Ми живемо до того часу, поки відчуваємо біль, — подумав Курт. — Якби оцей сивий затримався на півгодини, усе скінчилося б».

— Я допоможу вам, — сказав штандартенфюрер, узяв Курта попід руки й посадив на металевий стілець. — З цим свинством покінчено раз і назавжди, Штрамм. Я забрав вас до себе. Зараз прийде лікар, і ми поставимо вас на ноги…

«Як це в них називається? — подумав Курт. Він тяжко пригадував слово, яке говорив йому Гуго. — «Спектакль»? Чи «кіно»? Ні, не «кіно». «Кіно»— це коли змушують сидіти не рухаючись добу або дві. «Спектакль»— це коли при тобі ґвалтують дружину. Ні, те, що зараз робитиме цей сивий, у них називається інакше. Як же це у них називається? «Ібсен» — ось як це в них називається. Він поїтиме зараз мене кавою й частуватиме бутербродом. Він гратиме роль мого друга, сподіваючись, що я потягнусь до нього: людина, яку посадили до звіринця, тягнеться до людини, нехай навіть вона й у формі ката. Ну, грай. Я побачу, як вас цього навчили».

ВІДЧУТТЯ ЧЕРВНЕВОЇ ЗАДУХИ

На Східному вокзалі Берліна було парко. Розпечена за день покрівля дихала важким жаром. Запахи були тут дивні: Штірліцу здавалося, що ось-ось має шипучо запахтіти молоденьким шашличком, як тридцять років тому на ростовському пероні, коли вони з батьком їздили лікуватися до Євпаторії — у хлопчика починався ревматизм. Там продавали нанизані на погано обстругані дерев'яні палички маленькі шашлики, шипучі, м'які, обсмажені на вугіллі так, що м'ясо ніби й сирувате, але водночас і пропечене, запашне, соковите, аж капає сало бурими плямами на брук; в цьому, здавалося тоді десятирічному хлопчикові, і є прояв людської та й усякої іншої на землі випадковості: чому капнуло саме тут, а не рядом?

(Пляма від шашлика на бруківці, що поступово зникає під палаючим промінням червневого сонця; лайливі пасажири, Берлінський вокзал, червень сорок першого, загострене, тривожне бажання жити, щоб бути потрібним).

Штірліц глянув на годинника: до відходу поїзда на Бреслау залишилось десять хвилин, а його супутників — директора українського видавництва з дружиною — і досі не було.

Позавчора Штірліца викликав Шелленберг — він тепер сидів у новому кабінеті, одержавши погони бригадефюрера: у стіл було вмонтовано два кулемети, сигналізація зв'язувала шефа політичної розвідки з спеціальною кімнатою охорони, де цілодобово чергували п'ять унтершарфюрерів СС, у столі ж таки (робили на замовлення в Голландії) було вмонтовано апаратуру запису та фотографування. Шелленберг, приховуючи гордовиту поважність, продемонстрував Штірліцу стіл, що, як він завважив, «фіксує мою нову якість в ієрархічній градації охорони порядку рейху».

— Ви поїдете до Кракова з одним із оунівців, — сказав Шелленберг. — Омельченко, видавець і конспіратор, досить смішна особа, з потугами на європейське мислення. Він близький до гетьмана Скоропадського.

— Я, признатися, слабкий у слов'янській проблемі, — мовив Штірліц. — А втім, після Югославії я переконався, що ця проблема цікава, бо вона сконструйована так вдало, що важко визначити грань між національним болем і європейською політикою.

Шелленберг закурив.

— Отож я й надаю вам можливість з'ясувати суть питання. Виїзд призначено на кінець тижня, так що у вас є час. Спершу ви зустрінетесь із генералом Біскупським, він у нас відповідає за російські справи. Потім зустрінетесь із гетьманом Скоропадським. Матеріали на Бандеру я затребую в абвері, формуляр на нього досить цікавий — адмірал знайомив мене з цим формуляром. Я часом шкодую, що позбавлений літературного хисту: сюжети розвідки народили Бомарше і Мсріме — блискуча белетристика.

— Література, — уточнив Штірліц і, запитально глянувши на попільничку, перевів погляд на бригадефюрера.

— Так, так, куріть, будь ласка, — зрозумівши його, сказав Шелленберг. — Хочете мій «Кемл»?

— Дякую, я краще смалитиму й далі своє «Каро».

— Ви вмієте заганяти масу відтінків у фразу, Штірліц. Ви говорите так, як повинен писати помічник лідера —. з трьома смислами, прихованими в двох словах.

— Дякую.

— Даремно дякуєте. Ви ж не помічник лідера.

— Хто його знає, ким ви станете через десять років.

— Штірліц, не провокуйте мене. І через десять років я буду тим самим, ким є зараз, тільки з більшим багажем досвіду.

Штірліц погасив сірник і глянув шефові у вічі: обличчя в Шелленберга стало маскою, непроникною маскою жорстокості й волі, навіть акуратна нижня щелепа висунулась, наче у бригадефюрера несподівано відкрився «вовчий прикус».

«А пнеться ж у лідери, — швидко зауважив Штірліц. — І боїться признатися собі в цьому. Даремно я це бовкнув. Політик не прощає того, що відкрилося іншому, особливо тому, хто під ним; рівнозначному за величиною він теж не простить, але виду не подасть, хоч повинен буде в чомусь поступитися, затаївши злість. Урок на майбутнє: не розкривайся — намагайся розкрити сам».