Три мушкетери

Траплялися й інші, не такі приємні візити: двічі чи тричі розносилися чутки про замах на життя кардинала.

Правда, вороги його високопреосвященства казали, буцімто він сам наймав удаваних вбивць, аби й собі мати можливість в разі потреби поквитатися з недругами. Одначе ніколи не слід вірити ні тому, що кажуть міністри, ні тому, що твердять їхні вороги.

А втім, усе це не заважало кардиналові, якому навіть найзапекліші його огудники ніколи не відмовляли в особистій хоробрості, влаштовувати нічні поїздки — то для того, щоб передати розпорядження герцогові Ангулемському, то для того, щоб порадитися з королем, а то й для того, щоб зустрітися з кимось із тих посланців, чия поява в його домі була небажана.

Тим часом мушкетери, які майже не брали участі в облозі і в яких не було причин для надто суворого розпорядку, жили весело й безтурботно. Це було для них, а надто для наших друзів, тим простіше, що пан де Тревіль, з яким вони підтримували дружні стосунки, досить часто давав їм дозвіл повертатися до табору після відбою.

Якось увечері, коли Д'Артаньян стояв на варті в траншеї й не міг взяти участі в їхній поїздці, Атос, Портос та Араміс верхи на своїх бойових конях, загорнувшись у похідні плащі й тримаючи пістолети напоготові, поверталися з корчми «Червоний Голубник», яку Атос надибав два дні тому по дорозі з Лажаррі. Прямуючи, як ми вже сказали, до табору й тримаючись назирці, аби не потрапити в засідку, мушкетери раптом, десь за чверть льє від села Буанар, почули кінський тупіт. Усі троє під'їхали ближче один до одного, зупинилися й стали чекати. За хвилину, при світлі місяця, що саме визирнув з-за хмари, вони побачили двох вершників, які їхали їм назустріч. Помітивши мушкетерів, ті й собі зупинилися — певно, щоб порадитись, їхати далі чи повернути назад. Ця нерішучість видалася трьом друзям підозрілою, і Атос, виїхавши вперед, гукнув своїм владним голосом:

— Хто ви такі?

— А ви хто такі? — спитав один з вершників.

— Це не відповідь! — заперечив Атос — Кажіть, а то ми стрілятимемо.

— Обережніш, панове, — промовив незнайомець. Голос його свідчив про те, що він звик наказувати.

— Мабуть, це якийсь старший офіцер робить нічний об'їзд, — прошепотів Атос — Що нам робити, панове?

— Хто ви такі? — знову спитав незнайомець. — Кажіть, бо ви пожалкуєте за свою непокірливість.

— Королівські мушкетери, — відповів Атос, усе більше пересвідчуючись, що той, хто їх питає, має на це право.

— Якої роти?

— Роти де Тревіля.

— Під'їздіть по черзі й пояснюйте, що ви тут робите о такій пізній порі.

Троє друзів, зрозумівши, що мають справу з людиною сильнішою за них, під'їхали ближче й ґречно схилили голови. Вести переговори було доручено Атосові.

Один із вершників — той, що заговорив другим, — був кроків на десять попереду від супутника.

Атос знаком запропонував Портосові й Арамісові зупинитися й під'їхав сам.

— Прошу вибачення, пане офіцере! — мовив Атос — Ми не знали, з ким маємо справу, і, як бачите, були напоготові.

— Ваше ім'я? — спитав офіцер, насуваючи каптур плаща на обличчя.

— Добродію, — відповів Атос, якого почав дратувати цей допит, — прошу вас навести свідчення того, що ви маєте право запитувати мене.

— Ваше ім'я? — повторив вершник, скидаючи каптур й відкриваючи обличчя.

— Пане кардинале! — вражено вигукнув мушкетер.

— Ваше ім'я? — втретє мовив кардинал.

— Атос, — сказав мушкетер.

Кардинал знаком покликав свого супутника. Той квапливо під'їхав до нього.

— Ці троє мушкетерів супроводитимуть нас, — тихо мовив кардинал. — Я не хочу, аби в таборі знали, що я був відсутній. Коли вони поїдуть з нами, ми будемо певні в їхній мовчанці.

— Ми дворяни, ваша світлосте, — сказав Атос — Візьміть з нас слово і ні про що не хвилюйтеся. Хвалити Бога, ми вміємо берегти таємниці.

Кардинал утупив свої пронизливі очі в сміливого співрозмовника.

— У вас тонкий слух, пане Атосе, — зауважив Рішельє. — А тепер вислухайте те, що я вам скажу. Я прошу вас супроводити мене не тому, що не довіряю вам, а тільки задля власної безпеки. Ваші супутники — це, безперечно, добродії Портос та Араміс?

— Так, ваше високопреосвященство, — відповів Атос. Обидва мушкетери під'їхали ближче з капелюхами в руках.

— Я знаю вас, панове, — вів далі кардинал. — Мені відомо, що ви не належите до числа моїх друзів, і це дуже засмучує мене, але я знаю й те, що ви хоробрі та чесні дворяни і що вам можна довіритись. Отже, пане Атосе, зробіть мені честь супроводити мене разом з вашими товаришами, і тоді я матиму таку охорону, якій позаздрив би навіть король, на випадок, якби ми зустріли його.

Мушкетери низько схилилися, вклоняючись мало не до грив своїх коней.

— Присягаюся честю, ваше високопреосвященство, — мовив Атос, — ви чините слушно, беручи нас із собою: ми зустріли по дорозі кількох небезпечних осіб і з чотирма із них навіть мали суперечку в «Червоному Голубнику».

— Суперечку? З якого приводу, панове? — спитав кардинал. — Я, ви знаєте, не люблю суперечок.

— Саме тому я й насмілююсь попередити ваше високопреосвященство про те, що сталося, бо інакше ви могли б дізнатися про це від інших осіб, які сказали б вам неправду, і подумати, що ми — винуватці подій.

— А чим скінчилася ваша суперечка? — вів далі кардинал, насупивши брови.

— Мого друга Араміса, який стоїть перед вами, легко поранили шпагою в руку, хоч це й не завадить йому завтра ж піти на приступ, коли тільки ваше високопреосвященство віддасть наказ про штурм, у чому ви самі змогли б переконатися.

— Ну, ви не з тих людей, які дозволяють безкарно колоти себе шпагою! — відповів кардинал. — Панове, будьте відвертими: адже кілька ударів ви напевно повернули назад. Сповідайтесь мені — ви знаєте, що я маю право відпускати гріхи.

— Я, ваша світлосте, — сказав Атос, — навіть не доторкнувся до шпаги, а просто викинув свого супротивника у вікно. Здається, — вів далі Атос з непевністю в голосі, — що, впавши, він зламав собі ногу.

— Ага! — вигукнув кардинал. — Ну, а ви, пане Портосе?

— Знаючи, що дуелі заборонені, я, ваша світлосте, схопив лаву і вдарив нею одного з цих розбишак. Певно, я перебив йому плече.

— Он як! — пробурмотів кардинал. — А ви, пане Арамісе?

— Оскільки я, ваша світлосте, маю дуже лагідну вдачу й, до того ж, збираюсь постригтися в ченці, що, можливо, невідомо вашому високопреосвященству, то й намагався розборонити суперників. Та зненацька один з цих негідників по-зрадницьки вдарив мене шпагою в ліву руку. Тут уже мені урвався терпець, і я теж вихопив шпагу, а коли той знову кинувся до мене, то не знаю як, але він сам же й наразився грудьми на вістря моєї рапіри: я знаю тільки, що він упав. По-моєму, його винесли з кімнати разом зі спільниками.

— Хай йому чорт, панове! — мовив кардинал. — Покласти трьох за одним махом у звичайній сварці в корчмі! Ніде правди діти — руки в вас добре почеплені. До речі, з якого приводу виникла сварка?

— Ці негідники були п'яні, — сказав Атос — Коли вони дізналися, що ввечері до корчми приїхала якась жінка, то вирішили виламати двері до її кімнати.

— Виламати двері! — повторив кардинал. — Навіщо?

— Напевно, щоб збезчестити її, — відповів Атос — Я вже мав честь доповісти вашому високопреосвященству, що ці негідники були п'яні.