Три мушкетери

— Ні, — відповіла послушниця, — я жертва відданості: відданості жінці, яку любила, за яку віддала життя й ладна віддати його знову.

— І яка покинула вас у біді? Так завжди буває!

— Я була настільки несправедлива, що теж думала так, але кілька днів тому я переконалась у протилежному й дякую за те Богові. Мені важко було б повірити, що вона про мене забула. Але ви, пані, — вела далі послушниця, — ви, здається, вільні, і якби захотіли втекти, то це залежало б тільки від вас.

— А куди б ви хотіли, щоб я втекла, не маючи ні друзів, ні грошей, у тій частині Франції, в якій я раніше ніколи не бувала? — О! — вигукнула послушниця. — Щодо друзів, то вони знайдуться у вас скрізь, хоч би де ви опинились! Адже ви така добра й така гарна!

— Що не заважає мені бути самотньою і гнаною, — відповіла міледі, всміхаючись ангельською усмішкою.

— Вірте мені, — мовила послушниця, — треба надіятись на провидіння. Неодмінно настане така хвилина, коли зроблене кимось добро стає його заступником перед Богом, і, може, хоч яка я безсила й нікчемна, ваше щастя в тому, що ви зустріли мене. Якщо я вийду звідси, в мене знайдуться впливові друзі, котрі, виступивши на мій захист, виступлять потім і на ваш.

— О-о! Коли я сказала, що я самотня, — вела далі міледі, сподіваючись викликати на відвертість послушницю, — то це не означає, що в мене зовсім немає впливових знайомих. Але вони самі тремтять перед кардиналом. Навіть королева не насмілюється суперечити грізному міністрові; її величність — я маю чимало доказів цього, — незважаючи на своє добре серце, не раз була змушена віддавати на поталу його високопреосвященству тих, хто вірно служив їй.

— Повірте мені, пані, королева може вдати, що вона від них відступається. Але не слід робити поспішних висновків. Чим більше їх переслідують, тим більше королева думає про них. І часто саме тоді, коли ці люди менш за все на те сподіваються, вони переконуються в тому, що не забуті її милосердною увагою.

— Ой леле! — зітхнула міледі. — Я вірю вам: адже королева справді дуже добра.

— О! То ви знаєте нашу чарівну й великодушну королеву, якщо так кажете про неї! — захоплено вигукнула послушниця.

— Тобто, — відповіла міледі, прагнучи обійти непередбачену перешкоду, — я не маю честі знати її особисто, але я знайома з багатьма її ближчими друзями: з паном де Пютанжем, знала в Англії пана Дюжара, зустрічалася з паном де Тревілем.

— З паном де Тревілем? — вигукнула послушниця. — Ви знайомі з паном де Тревілем?

— Авжеж, дуже добре, навіть близько знайома.

— З капітаном королівських мушкетерів?

— З капітаном королівських мушкетерів.

— О! В такому разі ви самі переконаєтесь, — сказала послушниця, — що дуже скоро ми з вами станемо близькими знайомими, майже друзями. Якщо ви знайомі з паном де Тревілем, то, певно, бували у нього вдома? — І досить часто! — відповіла міледі, яка, побачивши, що брехня її дуже доречна, вирішила не зупинятися на півдорозі.

— То ви, мабуть, зустрічали там і декотрих з його мушкетерів?

— Усіх, кого він тільки приймає в себе! — відповіла міледі, для якої ця розмова ставала й справді цікавою.

— Назвіть когось із них, і ви побачите, що це будуть мої друзі.

— Ну, наприклад, — обережно сказала міледі, — я знаю пана де Сувиньї, пана де Куртиврона, пана де Ферюссака.

Послушниця не перебивала її; потім, коли міледі замовкла, вона спитала:

— А чи знаєте ви мушкетера на ймення Атос?

Міледі зблідла, як простирадла, що на них вона лежала, і хоч як уміла володіти собою — не змогла стримати схвильованого вигуку. Схопивши свою співрозмовницю за руку, вона вп'ялася в неї очима.

— Що з вами? — спитала послушниця. — О Боже мій! Чи не сказала я вам чогось образливого?

— Ні; але це ім'я так вразило мене тому, що я теж знаю цього мушкетера, і мені видалося дивним зустріти людину, що, як і я, добре знайома з ним.

— Авжеж, добре! Дуже добре! І не тільки з ним, а й з його друзями: панами Портосом та Арамісом.

— Справді? Але ж і я їх знаю! — вигукнула міледі, холонучи з жаху.

— Ну, а коли ви їх знаєте, то вам, безперечно, мусить бути відомо, що вони чесні й сміливі люди. Чом би вам не звернутися до них по допомогу?

— Та ні, — пробелькотіла міледі. — Я ні з ким із них дуже близько не знайома; я знаю їх тільки з численних розповідей одного з їхніх друзів, пана Д'Артаньяна.

— Ви знаєте пана Д'Артаньяна! — вигукнула послушниця, й собі схопивши міледі за руку та втуплюючи в неї погляд.

Потім, помітивши дивний вираз обличчя міледі, вона спитала:

— Пробачте, пані, а в яких ви з ним стосунках?

— Ми з ним друзі, — ніяково відповіла міледі.

— Ви кажете мені неправду, пані, — заперечила послушниця. — Ви були його коханою.

— Це ви були нею, пані! — вигукнула міледі.
– Я?

— Авжеж, ви! Тепер я знаю, хто ви. Ви — пані Бонасьє. Молода жінка відсахнулася з жахом і здивуванням водночас.

— О! Не відмагайтеся! Відповідайте! — наполягала міледі.

— Ну що ж! Так, добродійко! — відповіла послушниця. — Отже, ми суперниці?

Обличчя міледі спалахнуло таким лютим огнем, що за будь-яких інших обставин пані Бонасьє від страху кинулася б тікати; але в цю хвилину вона була цілком заполонена ревнощами.

— Скажіть правду, добродійко, — мовила вона таким твердим тоном, якого, здавалося, годі було від неї сподіватися, — ви були чи ще й тепер його кохана?

— О ні! — вигукнула міледі голосом, який не давав жодного приводу сумніватися в її правдивості. — Ніколи! Ніколи!

— Я вірю вам, — сказала пані Бонасьє. — Але чому ви так схвилювалися?

— Невже ви не розумієте? — відповіла міледі, яка вже поборола розгубленість і цілком опанувала себе.

— Що я мушу розуміти? Я нічого не знаю.

— Ви не розумієте, що, бувши моїм другом, Д'Артаньян довіряв мені свої сердечні таємниці?

— Не може бути!

— Ви не розумієте, що мені відомо все: ваше викрадення з будиночка в Сен-Клу, його відчай, відчай його друзів, їхні марні розшуки? Як же мені не дивуватись, коли я так несподівано зустріла вас, ту саму пані Бонасьє, про яку ми стільки говорили з ним, ту саму, яку він кохає всією душею, до якої прихилив і мене ще раніше, ніж я вас побачила. Ах, моя люба Констанціє, нарешті я знайшла вас, нарешті я можу на вас надивитись!