Три мушкетери

— А як вчинили з дружиною маршала д'Анкра [98] ? — нестямно вигукнув король. — Спершу обшукали її шухляди, а потім обшукали її саму.

— Дружина маршала д'Анкра все-таки лишається дружиною маршала д'Анкра — флорентійською авантюристкою, ваша величносте, не більше. А можновладна дружина вашої величності є Анна Австрійська, королева Франції, тобто одна з найбільших володарок світу.

— Але від цього вона не стає менш винуватою, пане герцогу! Що легше вона забула про висоту свого сану, то глибше вона впала. До того ж, я вже давно вирішив покінчити з усіма цими дріб'язковими політичними й любовними інтригами. Їй служить Ля Порт…

98

Йдеться про Леонору Дорі, звану Галагаї (1576–1617), флорентійську дворянку, яка, бувши з дитинства близькою подругою Марії Медичі й зберігши в зрілому віці величезний вплив на неї, отримала зрештою в 1602 році звання придворної дами. 1601 року одружилася з італійським авантюристом, сином флорентійського нотаря Кончіні (рік народження невідомий — 1617), який завдяки протекції Марії Медичі дістав титул маркіза д'Анкра і звання маршала Франції, хоч жодного разу не брав участі у військових походах. Після смерті Кончіні, вбитого під час арешту капітаном гвардійців Людовіка XIII Вітрі, її, на підставі знайдених під час обшуку листів, звинуватили в образі його величності та чаклунстві й стратили.

— Якого я, признаюсь, вважаю головним важелем у цій справі, — зауважив кардинал.

— То ви теж гадаєте, що вона мене обманює? — спитав король.

— Я гадаю і повторюю вашій величності, що королева організувала змову проти могутності свого короля. Проте я не говорив, ніби вона зазіхає на його честь.

— А я вам кажу — і те, й те! Я стверджую, що королева не кохає мене; я повторюю, що вона кохає іншого; я певен, що вона кохає цього безчесного Бекінгема! Чому ви не наказали арештувати його в Парижі?

— Арештувати герцога! Першого міністра короля Карла Першого! Хіба можна, ваша величносте? Який скандал! А коли б підозри вашої величності — підозри, що в них я сумніваюся, — дістали підтвердження, який страхітливий розголос пішов би по всій країні! Який неймовірний скандал!

— Але ж він сам, мов останній волоцюга чи злодій, не побоявся наразитися на небезпеку. То хіба не слід було…

Людовік XIII замовк на півслові, сам злякався того, що хотів сказати, а Рішельє, витягши шию, марно чекав закінчення фрази.

— Слід було?..

— Нічого, — мовив король, — нічого. Поки він був у Парижі, ви, сподіваюсь, не спускали його з очей?

— Ні, ваша величносте.

— Де він мешкав?

— На вулиці Лягарп, номер сімдесят п'ять.

— Де це?

— Біля Люксембурзького палацу.

— І ви певні, що королева не бачилася з ним?

— Я вважаю королеву надто відданою своєму обов'язку, ваша величносте.

— Але ж вони листувалися; це до нього королева писала цілий день. Пане герцогу, мені потрібні ці листи!

— Але ж, ваша величносте…

— Пане герцогу, я мушу будь-що мати ці листи!

— Я хотів би зауважити вашій величності…

— Отже, ви теж вирішили зрадити мене, пане кардинале, щоразу заперечуючи проти моєї волі? Може, й ви перебуваєте в змові з іспанцями й англійцями, з пані де Шеврез і королевою?

— Ваша величносте, — зітхнув кардинал, — я гадав, що можу вважати себе поза підозрами.

— Пане кардинале, ви чули, що я сказав? Я хочу мати ці листи.

— Є тільки один спосіб.

— Який?

— Доручити цю місію канцлерові Сег'є. Така справа має пряме відношення до його обов'язків.

— Розшукайте його негайно!

— Він має бути в мене, ваша величносте; я запросив його до себе і, збираючись в Лувр, наказав зачекати мене.

— То хай він негайно з'явиться сюди!

— Наказ вашої величності буде виконано, але…

— Що «але»?

— Але королева може не підкоритися.

— Моїм наказам?

— Так, якщо вона не знатиме, що ці накази походять від короля.

— Гаразд! Тоді я негайно сам повідомлю її про своє рішення.

— Сподіваюсь, ваша величність не забуде, що я зробив усе можливе, аби запобігти розриву.

— Так, герцогу, я знаю вашу поблажливість до королеви, навіть, сказати б, надмірну поблажливість; ми ще повернемось до цієї розмови, майте на увазі.

— Коли буде завгодно вашій величності; але я завжди буду щасливий і гордий принести себе в жертву заради тієї прекрасної згоди, яка, на моє глибоке переконання, завжди пануватиме між вами й королевою Франції, ваша величносте.

— Гаразд, кардинале, гаразд; а тим часом пошліть по пана канцлера, бо я йду до королеви.

Відчинивши внутрішні двері, Людовік XIII вийшов до коридора, що з'єднував його половину з половиною Анни Австрійської.

Королева сиділа серед придворних дам — пані де Гіто, пані де Сабле, пані де Монбазон і пані де Гемене. В кутку сиділа іспанська камеристка, донья Естефанія, яка супроводила королеву з самого Мадрида. Пані де Гемене читала вголос, усі уважно слухали, і лише королева, яка затіяла це читання лише для того, щоб мати змогу зосередитись на власних думках, тільки вдавала, ніби слухає. Її думки, хоч і позолочені останніми відблисками кохання, однаково були сумними. Анна Австрійська, позбавлена довір'я чоловіка, переслідувана ненавистю кардинала, який не міг їй пробачити того, що вона не відповіла на його ніжні почуття, маючи перед очима приклад королеви-матері, котру ця ненависть мучила все життя, — хоч Марія Медичі, коли вірити тогочасним мемуарам, почала з того, що віддала кардиналові ті почуття, в яких Анна Австрійська зрештою йому відмовила, — тож, повторюємо, Анна Австрійська бачила, як падають навколо неї найвідданіші слуги, найближчі прихильники, найдорожчі друзі. Вона й справді була наділена якимось згубним даром, що приносив нещастя всім, з ким зводила її доля; дружба з нею неминуче спричинялася до переслідувань. Пані де Шеврез і пані де Верне потрапили в заслання; навіть Ля Порт не раз казав своїй господині, що з хвилини на хвилину чекає арешту.

Королева поринула в найглибші, найсумніші свої думки, коли це двері відчинилися й на порозі став король.

Пані де Гемене вмить замовкла, дами шанобливо підвелися зі своїх місць; запала гнітюча мовчанка.

Король не глянув ні на кого; підійшовши до королеви, він сказав схвильованим, уривчастим голосом:

— Мадам, зараз сюди прийде пан канцлер; він од мого імені має до вас деякі справи.

Нещасна королева, якій повсякчас загрожували розлукою, засланням і навіть судом, смертельно зблідла, що було видно навіть під рум'янами, і, не в силі стримати хвилювання, спитала:

— Чого він прийде до мене, ваша величносте? Що скаже мені пан канцлер такого, чого не могли б сказати ви самі?

Король мовчки повернувся на підборах; саме в цю мить черговий гвардійський капітан пан Гіто сповістив про прихід пана канцлера.

Коли канцлер увійшов, короля вже не було в кімнаті — він вийшов у другі двері.

Червоний від хвилювання, Сег'є намагався приховати ніяковість за люб'язною усмішкою. А що в ході нашої розповіді ми, цілком можливо, ще зустрінемося з канцлером, доречно вже з самого початку докладно познайомити з ним наших читачів.

Канцлер був досить своєрідною людиною. Де Рош ле Маль, канонік [99] собору Паризької Богоматері, колишній камердинер його високопреосвященства, порекомендував його кардиналові як особу, гідну цілковитої довіри. Кардинал повірив цій рекомендації і не помилився.

Про Сег'є розповідали багато чого, між іншим, і таке.

Після вельми бурхливої молодості він постригся в ченці, щоб замолити в монастирі юнацькі гріхи.

Але, вступаючи до цього святого місця, бідолашний грішник не зумів швидко зачинити двері, і всі ті спокуси, від яких він тікав, увірвалися слідом за ним. Як і раніше, вони безнастанно напосідали на Сег'є, і абат [100] , якому той розповів про своє нещастя, порадив, аби не піддаватись бісові, хапатися в такі хвилини за мотузку дзвона і дзвонити якнайгучніше. Почувши дзвін, ченці зрозуміють, що спокуси опосідають їхнього брата, і почнуть молитися за нього.

99

Канонік — член колегії духовних осіб кафедрального собору, які складають раду при єпископі (вищий духовний сан у християнській церкві).

100

Абат — у цьому контексті глава громадян католицьких ченців, настоятель монастиря (абатства).